9. Василь Стус – публіцист: речник нації та гуманістичної візії людини

Василь Стус (1938 – 1985). Доля Василя Стуса подвижницька і трагічна. Свою долю поет обрав сам.  Його вірші переписувались від руки, заучувались на пам’ять. Перша збірка «Дорога болю” побачила світ лише у 1990 році.

Юність і початок творчості припали на початок 60-х років – часи хрущовської відлиги. Тоді в літературу прийшли митці, які не хотіли миритись з рештками сталінської тиранії. Це Ліна Костенко, Симоненко, Драч, Вінграновський, Тютюнник, Шевчук, Дзюба, Світличний. Вони шукали справедливості у суспільному житті, утверджували високі гуманістичні ідеали, загальнолюдські цінності добра, любові та поваги до кожної людини, рівність та свободу для всіх націй. У своїй творчості вони були новаторами, свіжо, по-новому бачили світ і шукали нових, незвичних форм, засобів образотворення. Такими пошуками та знахідками, самобутністю поетичного стилю й позначена поезія Стуса. А ще великою євангельською самопожертвою, любов’ю до людей, мужністю, непримиренністю до кривди, активною боротьбою проти неї. Україна – то його найбільша любов і найбільший біль. Її майбутнє пекло і тривожило поета більше за власне життя.

З болем пише Стус про трагічну долю народу, який не зумів відстояти свою правду, свою незалежність. Почуття злитності з народом, спільності долі перейнята і поезія, й саме життя Стуса.

Барви поезії Стуса переважно темні, похмурі, визначні і страшними табірними реальностями, і суспільною дійсністю часів стагнації. У його поезії присутні образи: трупна пітьма кам’яна, украденого сонця, заходить чорне сонце дня, серце чорний смокче спрут. Проте у вірша присутній і привид світлої надії, яка залишається незважаючи ні на що.

Поет переповнений болем і водночас він твердо заявляє: «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування, не клонитися перед суд­дями і не набратися «скверни, ненависті, прокльону, каяття». Усвідомленість своєї правоти допомагає йому пройти чесно до кінця мучениць­кий шлях з вірою, що з народом він порідниться, поєднається, хоча б у смерті, адже стан душі поета, його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це каже і сам поет у зверненні «Двоє слів читачеві»: «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі».

Збірки: У 1966—1968 pp. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письмен­ник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані. Збірка «Зимові дерева» — це щемливий біль про долю свого по­коління, свого краю, провісницьке визначення своєї невтішної долі в розбурханому суспільстві нівеляції особистості:

Збірка поезій «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Ук­раїні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбиру­вання сил для весняного пробудження» (І. Дзюба). У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «при­четності до національної долі», «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України», «відчуття історичної скривд­женості України» (І. Дзюба); а також мотив «гротескного бачення і сар­кастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обиватель­щини» (І. Дзюба).

Збірка «Зимові дерева» побачила світ 1970 року за кордоном, у Брю­сселі.

Наступну збірку поет називає «Веселий цвинтар». Під час арешту ця збірка була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність».

«Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; мої невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропа­ганди та агітації...».

Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долас природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі...».

10. Верстка інформаційних випусків на радіо і телебаченні. Верстка позначає контекст, в якому відбувається передача повідомлення, встановлює термі-нологію, за допомогою якої згадують про подію, і обмежує рівень обговорення події.  Телевізійна верстка більш "агресивна" щодо аудиторії, ніж, наприклад, газетна, коли читач може проігнорувати редакційне бачення важливості подій, і почати з маленької замітки про спорт на останній сторінці. У програмі новин верстка — лінійна, одна тема змінює іншу, й уникнути її неможливо іншим способом, як вимкнути телевізор.  Виокремили чотири чинники, які визначають верстку (Роджерс і Діарінг): політичний (місце і спосіб подачі теми пояснюється політичними причинами), публічний (чи є до теми значний громадський інтерес), медійний (наскільки широко висвітлюють тему інші медіа, особливо конкуренти), корпоративний (кожен ЗМК має "свої" специфічні теми, які часто висвітлює з різних причин: це можуть бути як власні джерела, і тому один телеканал може мати більший доступ до якоїсь теми, а інший — менший, і фахівці з журналістики, яких може не мати інший ЗМК, і суб'єктивний коропоративний інтерес до певної теми). Щодо відбору закордонних новин – автор згоден з концепцією, що її запропонували Ю. Вестершталь і Ф. Йогансон (1994): близькість (географічна, політична, культурна, мовна), важливість (рівень впливовості події), драматизм, доступність (для кореспондента, ексклюзивність матеріалу) – і все це має вміщатися в межі національного інтересу, який дослідники називають ідеологією. У практиці теленовин верстка - це попередній ескіз майбутньої інформаційної програми, за яким починає працювати випускова група та журналісти. На кожному каналі таких груп кілька це виробничо-творчі підрозділи редакції новин, які збирають, опрацювують і видають в ефір матеріали (традиційно, поділ на випускові групи відбувається залежно від блоку мовлення – ранкова, денна, вечірня, нічна). Верстка зазвичай покладена на випускового редактора, який структурує випуск, тобто розташовує у певній послідовності екранні повідомлення, відібрані спільно з головним редактором, ведучим, редактором відділу регіонів, міжнародним редактором, провідними кореспондентами (іноді – з режисером). До поняття верстки входить не тільки композиційне структурування – підбір і розташування матеріалів, але й вибір жанрів для кожного матеріалу, визначення форми подачі, візуальне оформлення (саме слово "верстка" запозичене з практики преси, але на телебаченні це значно складніший виробничо-творчий процес). Традиційно верстку телепрограм поділяють на змістову(одиниця виміру – подія і її значущість, тому ми вважаємо нормативним також термін "подієва верстка"), та блокову (її інструменти – блок, рубрика, серія). На більшості російських і українських телеканалів (Перший національний телеканал України, частково "Інтер" і "Студія "1+1", російські ОРТ, "Росія") стала поширеною верстка, яку автор пропонує називати ієрархічною, коли програма вибудувана згідно з владною ієрархією в країні: події за участю Президента, Прем'єра, звіт про діяльність силовиків, репортаж з Верховної Ради, зміна порядку висвітлення зазвичай свідчить про посилення одних груп впливу і втрату позицій іншими. До інструментів верстки також слід віднести ексклюзиви (повідомлення з місця події, часто конфіденційне), сенсації (події, що трапляються вперше або неочікувано), елементи візуалізації (діаграми, графіки, таблиці, портрети, карти), вибір "ефектного контексту" (визначення С. Дацюка, 2000) – неочікуваний поворот події або розташування фактів за релевантністю таким чином, що вони надають події іншого змісту, внутрішньопрограмні анонси (зазвичай стосуються особливо цікавих або ексклюзивних сюжетів). Для радіоновин дуже важливу роль грає звуковий ряд, це обумовлено специфікою роботи. Тому цілком зрозуміло, що на будь-якій радіостанції особлива увага приділяється тому, як висловлюються самі журналісти. Планування і підготовка новинної інформації здійснюється в редакції (службі новин), куди стікаються всі матеріали: прес-релізи, листи, телефонограми, "наведення", перевірені і неперевірені факти. Дуже важливо, щоб існувала система оцювання  для розподілу їх за призначенням або збереження з метою подальшого використання. Деякі служби новин ведуть спеціальний редакційний щоденник, в який у письмовій або електронній формі заздалегідь заносяться події, очікувані на той чи інший день.  Для створення радіопередач іноді використовуються і радіоархіви. Цілком очевидно, що весь інформаційний потік піддається ретельній обробці. Природно, що в світі відбувається значно більше подій, ніж інформаційна служба може висвітлити у своїх новинних випусках, та до того ж багато події носять локальний характер і не представляють інтересу для слухача. Наприклад, можливо, що зустріч президента США з прем'єр-міністром Великобританії і важлива (здавалося б, дві великі політичні фігури), проте в інформаційному випуску мова про це піде тільки в тому випадку, якщо під час зустрічібудуть підняті питання, що стосуються безпосередньо України або її державних інтересів.  У зв'язку з цим вироблений ряд критеріїв, за якими і відбираються "гідні" новини. Ці вимоги не закріплені ні в яких документах, інструкціях чи приписах. Вони, як народна творчість, не мають автора або групи авторів. Про цих неписаних правилах доводиться дізнаватися, лише аналізуючи залишені "під ефір" або відкинуті шеф-редактором теми.

11. Види правки журналістського тексту.

Правка входить до структури  технологічного  процесу  редагування, де  їй передує ред. аналіз і прийняття рішення щодо правки тексту. Мета правки – літературно досконалий твір. Майстерність  правки  досягається  через  освоєння  різних  методів  роботи, вироблення умінь та навичок праці. У всіх підручниках, посібниках наведено чотири види правки: правка-вичитування, правка-скорочення, правка-доопрацювання та правка- переробка. Правка-вичитування. Мета редакторської правки-вичитування - читання тексту "наскрізь". Вичитувач має зауважити його змістові, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, зіставність одиниць вимірювання. До обов'язків вичитувача входить також перевірка відповідності заголовків текстові, підтекстівок фотографіям та малюнкам1. Правці-вичитуванню підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують редакторського втручання. Завдання редактора тут зводиться до перевірки фактів, уточнення положень, апробації визначень. Тільки вичитуються також офіційні документи, всі види передруків, матеріали інформаційних агентств. У них усувають орфографічні помилки, позначають абзаци, звіряють цифри. Правка-скорочення як особливий вид опрацювання рукопису має на меті досягти максимального лаконізму без втрат для змісту3. Часто метою правки-скорочення в ЗМІ є зменшення обсягу тексту, доведення його до певних розмірів, до певного хронометражу4. Цей вид правки - це пряме втручання в текст, тому редактор має врахувати особливості його змістової й синтаксичної структури. Характер змін, що вносять звичайно в текст за його скорочення, дозволяє розподілити їх на дві групи: скорочення тексту частинами й скорочення, які умовно називають внутрішньотекстовими. У першому випадку вилучають частини тексту, що є певними змістовими ланками. Вони здебільшого оформлені композиційно й синтаксично. Скорочення однотипних прикладів, фактів одного змістового ряду, подробиць не викликає труднощів під час редагування. Якщо скорочення намічено правильно, вони не спотворюють змісту й не суперечать манері автора, а отже, текст після них потрібно мінімально додатково опрацьовувати. Насамперед ідеться про опрацювання "стиків" між частинами тексту які тепер опинилися поряд, щоб досягти його зв'язності. Скорочуючи текст, редактор має завжди пильно стежити за тим, щоб епізоди й факти, вилучені під час правки, не згадувалися непрямо в наступному викладі. Коли зв'язок між змістовими ланками необхідний, скорочення великими частинами неможливе. В цьому разі вдаються до внутрішньотекстових скорочень, пов'язаних з більш глибоким утручанням у текст. Скорочення в сторінці, як правило, має виконувати відділ, що готував матеріал до друку, або сам автор. Правка-доопрацювання - найпоширеніший вид редакторських виправлень у журналістських текстах. Його найчастіше використовують у редакторській діяльності. Мета правки-доопрацювання - вдосконалення тексту, зокрема його форми, уточнення ідеї автора, його задуму. За своїм характером зміни, які вносять при цьому в текст, різноманітні: скорочення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів, зміна синтаксичних структур, удосконалення композиції. Особливостей манери викладу автора, його стилю правка-доопрацювання змінювати не повинна. Редактор виправляє також логічні й фактичні помилки, замінює не цілком переконливі аргументи іншими. Проте переважно доводиться поліпшувати форму викладу через удосконалення мовностилістичних засобів. Найдоцільніше й найкраще виправити такий текст може сам автор. Після зауважень редактора він зрозуміє вимоги засобу масової інформації, збагне суть помилок і належно поліпшить власний рукопис. Проте оперативність мас-медіа не завжди дозволяє попрацювати з автором, тому правку-доопрацювання виконують здебільшого без автора. Залишаючись у межах авторського тексту, редактор надає рукописові сильнішого політичного звучання, найбільшої точності й виразності. Правка-переробка як різновид творчості. Правка-переробка є специфічною формою редагування. її використовують щодо текстів авторів, які недостатньо володіють навиками літературної праці. Скажімо, часто листи читачів не можна віддати до друку в тому вигляді, в якому вони надійшли до редакції. Мета цього виду правки - створення нового варіанта тексту на основі матеріалу, поданого автором. Базуючись на фактах, які повідомив автор, журналіст утілює думку автора в літературну форму. Тут редагування мало чим відрізняється від самостійної творчості. Й це не суперечить настанові про додержання авторського стилю. В такому випадку, по-перше, важко говорити про наявність в автора творчого почерку, а, по-друге, турбота про читача тут відсуває турботу про автора на другий план. Проте редактор усе одно має дбати про те, щоб не нав'язувати дописувачеві чийогось способу викладу. Правка-переробка, як і всі інші форми виправлення тексту, не повинна знеосіблювати авторський текст; вона, навпаки, має бути спрямована на те, щоб зауважувати й розвивати ті індивідуальні, неповторні риси, які має автор. Правка-переробка близька до такої особливої форми творчої праці, як літературний запис. Зауважимо насамкінець, що, як свідчить редакційна практика, під час підготовки тексту журналістського твору до друку часто поєднуються всі види правки. Застосування одного виду правки в "чистому" вигляді трапляється лише зрідка.