93. Публіцистика м. Хвильового у контексті літературного процесу 20-30 років.

 

В умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Важливе місце в публ. спадщині М. Х. є його памфлет «Україна чи Малоросія?», ( + публ. тв. «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Камо грядеши») написаний 1926 р. Відомо, що особисто Сталін визнав за необхідне втрутитися в хід дискусії, надіславши квітня 1926 р лист до Л. Кагановича. Сталін висунув проти М.Х. суворі пол.. звинувачення: в той час, як пролетарі Західної Європи висловлюють свої симпатії до «цитаделі міжнародного революційного руху й ленінізму — Москви», «український комуніст М. Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого, лише закликає українських діячів тікати від «Москви» якнайшвидше». Саме ці слова Сталіна багато в чому визначили долю памфлету «Україна чи Малоросія»: цей твір був підданий цензурній забороні, вилучений та надрукований в Україні лише 1990 р.

Головна думка памфлету - категорична вимога повної суверенності української національної культури, яка має незаперечне право шукати свій, самостійний шлях духовного розвитку, відмінний від російського. У майбутньому культурному відродженні світу Україна, на переконання Х., відіграватиме особливу роль, бо посідає «проміжне» становище між Європою та Азією — тим «вулканом, що пробуджується» до нового, ще небаченого життя - це й мав на увазі М. Х, говорячи про «азіатський ренесанс».

У той же час письменник рішуче відкидав «масове», провінційне, начебто «народне» псевдомистецтво. Х. вважав, що це шлях у безвихідь, бо він позбавляє українську культуру перспективи. Натомість як альтернативу митець висував прагнення до «психологічної Європи»: «Як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої «малорасейщини». «Підняти меч проти малорасейщини», — умова приєднання до «псих. Європи».

Опоненти Хв. виступали проти нього: Володимир Юринець: «Доволі вже нам Європи. Доволі європеїзації України!», то відповідь Хв.: «Відкіля це видно, що доволі Європи, коли ви її й досі не розумієте?» Андрій Хвиля проти М. Хв. вискунув гасло (псевдо)інтернаціоналізму, то Хв. відповів: «Чого ви повертаєтесь і так жалкенько по-рабськи усміхаєтесь до російського міщанина? Усе одно п’ять з плюсом не поставить... Чи, може, ви, як Юринець, голосуєте й галасуєте за Малоросію?»

Важливою у цьому контексті є думка Хв.: «Поки Україна не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав — доти Україна буде плацдармом для контрреволюції», «Українське суспільство, зміцнивши, не помириться зі своїм фактично, коли не de jure, декретованим гегемоном — російським конкурентом». Бо, як пише Хв. «Подвоєність, утворена російським шовінізмом, ґвалтує нашу психіку, не дає їй можливості набрати елементів конструктивізму». Автор стверджує, що «думка розвивати в Україні російську культуру» є контрреволюційною, оскільки «всі ці розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане наше бажання культивувати те, що вже не вернеться».

Висновок: Хв. мав величезний вплив на літ.процес 20-30 рр., його діяльність була конструктивною-революційною й виявилась незручною для керівництва, яке здійснювало кампанію викорінення будь-яких національних початків у свідомій інтелігенції.