23. Києво-Могилянська Академія як осередок української і слов’янської культур.

Києво-Могилянська колегія (згодом академія) заснована в1632р у процесі об’єднання шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києва-Печерській Лаврі. Києво-Могилянська академія заснована на базі братської школи метрополітом Петром Могилою в 1632 р.

К-М ак. стала першим вищим учбовим закладом на території східних слов’янських народів. К-М ак. була закрита за наказом російського царя в 1817р. Цим був нанесений непоправимий удар по розвитку культури, науки, освіти в Україні. В К-М ак. вчилися багато відомих діячів, внесли великий вклад в розвиток філософії, вели просвітницьку роботу. (Г.Сковорода, І. Мазепа, П.Орлик, М.Ломоносов, Т.Прокопович та інші).

Етапи діяльності Києво-Могилянської академії.		1632 - кінець XXVVIIII ст. характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної йінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи спираються на античну спадщину, твори схоластики та доби Відродження.
Навчальний курс:		мови – латинськ, грецька, старослав’янська, книжна укр-ка, польська, німецька, французька; арифметика, геометрія, музика; після загальноосвітніх граматичних класів вивчали поетику – 1рік, риторику – 1р, філософію – 2р, теологію – 4р.			Вже сам перелік предметів, які вивчались в академії засвідчує фундаментальність наукового та учбового закладу європейського рівня.
II-ша половина XXVVIIIIII ст. характеризується:		зародження типу мислення, що наближається до тогочасної модерної европейської філософії, зростає увага до проблем гносеології, до раціоналістичної та емпіричної методології. Філософія розуміється як наука, заснована на істиному вірогідному пізнанні. зародження нового, близького до науки нового часу типу мислення, У філософських курсах спостерігається критика романтизму, доповнення логіки гносеологічним змістом, відбувається поворот до спостереження і дослідницького знання. Викладачі звертаються до поглядів Коперника, Галілея, Декарта).
IIII-ша половина XXVVIIIIII ст. характеризується:		враховуючи світський характер навчання, викладачі хотіли реорганізувати її в світський вищий навчальний заклад, де студенти могли б отримувати належні технічні та гуманітарні знання.
Основи філософського світогляду професорів К-М ак.	У філософських курсах Гізеля, Яворського, Прокоповича обґрунтовується ієархічна структура п’яти світів:		1.нестворений; 2.інтелігибельний ºє божественна думка; 3.ангельский 4.елементарний (складається з 4 першоелементів); 5.мікрокосм = людина і макрокосм = земля.
			Три останні світи відносяться до натурфілософії.

Філософію викладали окремо від теології:	філософія викладалась на грунті західної філософії у поєднанні з сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.				Професори розуміли філософію як систему наук, покликаних віднайти істину, причини речей даних людині Богом, дослідницю життя і доброчесності. Істина - це Бог.
Особливості філософських вчень та напрямків:	Оригінальне вчення у філософії Києво-Могилянської академії про					матерію і
						форму
	У вченні про матерію:			обгрутнована ідея про єдність і однорідність матерії природніх тіл, земної та небесної матерії, про її ненароджуванність і незнищенність та кількісне збереження у світі.
	Увага приділяється руху		- як зміни певного кінцевого стану.
	Розроблялась філософська трактовка руху:		цілеспрямований процес, невіддільний від матеріальних речей, неперервний і універсальний характер.
	Професори обґрунтували теорію		– ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували порожнечі.
	Етичні проблем		етика поділялась на теоретичну і практичну
	Проблеми сенсу життя		Сенс життя - у творчій праці, щастя - здобуття добробуту, бідний. не може бути щасливим
	Світ розглядався у єдності кількісних і якісних сторін.
	Аналіз пізнавального процесу, здатності людини (відчуття, сприйняття, пам’ять, уявлення, мова, письмо).
	Перехід від чуттєвого до раціонального ступеня пізнання залишився не ясним професорам К-М ак. і докладно не досліджувався. При цьому →		Логіка – засіб одержання знань, гарант подолання складнощів в пізнавальній діяльності. Людина – “мікрокосмос” у “макрокосмі” всесвіту, вона частина природи. Сутнісна основа людини – мислення, це спорідність її з Богом.
			Аналізується місце і роль волі і розуму у вчинках людини. Моральність людини, природні потреби та інтереси. Досягнення доброчесності людиною мислиться шляхом подолання пристрастей.
	В людській душі виділяють частини: →		вегетативна, тваринна, людська, божественна частина. Ці частини можуть бути в злагоді й ні. У ставленні до Бога ствержується наявність у людини свободної волі (відповідальність за вчинки).
	Взаємозв'язок волі і розуму, які призводять до щастя.
Філософи ↓
Професор Гізель (1600-1683) -		теорія образів і речі зовнішнього світу діючи на органи чуття посилають їм чуттєві образи, а ці образи потрапляючи на якісь із органів чуття викликає відчуття, внаслідок чого цей образ стає відображенням. А відображення стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. Він пов'язує це з пізнанням зовнішнього світу. Копинський заперечував теорію образів, вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів. Ця концепція мала на меті усунення зайвих ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Професори вважали, що здобуття істини на двох рівнях чуттєвому і раціональному. Джерело пізнання - чуттєвий досвід.
Теофан Прокопович (1681-1736)		- теорія споглядання і досвід - два мечі вченого. Істинне пізнання у нього - очевидне й вірогідне.
Георгій Щербацький (1725)		- філософія - це наука, яка пізнає навколишній світ і людину. Спирається на людський розум. Самосвідомість - мислю, отже існую. Спирається на вчення Декарта. Розподіляє пізнання на чуттєве і розумове.

24. Російська релігійна філософія кінця ХІХ - початку ХХ ст. (В.Соловйов, М.Бердяєв). (Одна з праць на вибір: Бердяев Н.А. Воля к жизни и воля к культуре // Философские дискуссии 20-х г.г. - М., 1990. Соловьев В.С. Философские начала цельного знания // Соловьев В.С. Соч.: В 2-х т.- Т.2. – М., 1988).

У другій половині XIX ст. оформилися два напрями в російській філософії: революційно-демократичний і релігійно-ідеалістичний.

Найвидатнішими представниками першого напряму були Микола Чернишевський (1828-1889) і Георгій Плеханов (1856-1918). Чернишевський був одним із ідеологів російського селянського соціалізму. Він вважав, що Росія може оминути капіталізм і перейти безпосередньо до соціалізму. Однак общинний соціалізм Чернишевського припускав відкидання цивілізації й утримання Росії в первісному стані.

Однією з філософських течій, орієнтованою на гуманістичний погляд на людину і світ, став російський космізм. У руслі цієї філософії 66 проблема людської солідарності майбутнього людства вирішується не так, як у філософії всеєдності, а з інших позицій. За світоглядну основу береться як релігія, так і наука: мрії про майбутнє стоять поряд з науковим аналізом, але зберігається постійна для російської філософії ідея єднання людей.

У роботах основних представників філософії космізму Володимира Одоєвського (1803-1869), Миколи Федорова (1828-1903), Миколи Морозова (1854-1946), Костянтина Ціолковського (1857-1939), Володимира Вернадського (1863-1945) та ін. обґрунтовується необхідність єднання людей на основі ідей екологічного змісту. Людське суспільство розглядалося не як випадкове явище у Всесвіті, воно мало стати могутнім фактором у космічній протидії хаосу, у збільшенні ентропії. Науково-технічні проекти Костянтина Ціолковського стали фундаментом сучасної космонавтики, технічним доповненням до "космічної філософії". Космосу, заповненому різними формами життя, і людині, її розуму та творчості відводилося в цих проектах основне місце. Виокремлення в російському космізмі глобально-екологічної проблематики привело згодом до розробки видатним українським ученим і філософом Володимиром Вернадським учення про ноосферу і формування антропокосмічного світогляду.

Важливий вклад у розвиток російської релігійної філософії внесли і такі філософи, як Микола Лоський (1870-1965), Павло Флоренський (1882-1937), Семен Франк (1877-1950), Лев Карсавін (1882-1952), Іван Ільїн (1882 - 1954), Олексій Лосев (1893 - 1988) та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх єднає інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральності, пошук змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідей всеєдності, до яких закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаадаєв та Володимир Соловйов, головне завдання філософії вони вбачали у формуванні теорії про світ як єдину цілісність з позиції морально-релігійного досвіду.

Релігійні та філософські ідеї знайшли своє відображення в літературі. Пости-декаденти і символісти - Олександр Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський - оспівували людину. Релігійний умонастрій демонстрували щомісячник "Русская мысль" (редактор Петро Струве). У збірниках "Проблемы идеализма" (1902) та "Вехи" (1909) Павло Новгородцев, брати Сергій та Євген Трубецькі, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв та ін. вели полеміку з матеріалізмом та марксизмом.

Основними рисами російської філософії XIX - початку XX ст. є: відсутність чіткої демаркаційної лінії між матеріалізмом та ідеалізмом; розробка переважно проблем людини і суспільного устрою, а не гносеології і онтології; літературна і літературно-критична форма філософствування; виразна релігійно-моральна спрямованість; широкий діапазон світоглядної проблематики.

В. С Соловьев (1853 - 1900) – крупнейший русский философ, заложивший основы русской религиозной философии. Он пытался создать целостную мировозренческую систему, которая связала бы воедино запросы религиозной и социальной жизни человека. Основой такого мировозрения по Соловьеву, должно стать христианство. Особенность подхода Соловьева в том, что он ратовал за объединение всех христианских конфессий (православия, католицизма и протестантизма). Другая его особенность в том, что он пытался включить в христианское мировозрение новейшее достижение естествознания, истории и философии, создать синтез религии и науки.

Центральная идея его философии – идея всеединства. По его учению, сущее есть единое, всеобъемлющее. Низший и высший уровень бытия взаимосвязаны, т. к. низшее обнаруживает свое тяготение к высшему, а каждое высшее вбирает в себя низшее. Онтологической основой всеединства у Соловьева выступает божественная троица в ее связи со всеми божественными творениями и, главное, с человеком. Основной принцип всеединства: “Все едино в боге”. Всеединство – это единство творца и творения. Бог по С “космический разум”, “ особая организующая сила, действующая в мире”.

Окружающий мир по С не может рассматриваться как совершенное создание, непосредственно исходящее из воли одного божественного художника. Божественный ум, органическая сила по Сол распадается на множество элементарных сущностей или вечных и неизменных причин, которые лежат в основании всякого предмета или явления. Эти элементарные сущности он называет атомами, которые своими движениями и колебаниями образуют реальный мир. Сами атомы Соловьев трактует как особые проявления Божества, живые элементарные существа или идеи. Каждая идея обладает определенной силой, что делает ее деятельным существом. Соловьев был сторонником диалектического подхода к действительности. Общий признак всего живущего состоит в последовательности изменений. Для обоснования непрерывной динамики бытия Соловьев вводит такое активное неачало как мировая душа. , которая выступает субъектом всех изменений и представляет собой энергию которая одухотворяет все существующее. Но действует она не самостоятельно, она нуждается в божественном импульсе. Импульс – бог дает мировой душе идею всеединства как определяющую форму ее деятельности. Эта идея называется София-мудрости. Понятие Софии вводится для того, чтобы заявить что мир – это не только творение бога. Основой мира является “душа мира” – София – связующее звено м/у творцом и творением, придающая общность богу, миру и человечеству.

Механизм сближения Бога, мира и человечества раскрывается через концепцию богочеловечества, реальным и совершенным воплощением которого является Иисус Христос. Его образ служит не только идеалом для индивидов, но и является целью развития всего исторического процесса. На этой цели базируется соловьевская историософия. Целью и смыслом всего исторического процесса является одухотворение человечества, соединение человека с богом, воплащение богочеловечества. Первичным условием на пути к богочеловечеству является христианское обращение. И Х открыл моральные ценности, создал условия для его нравственного совершенствования. Приобщаясь к учению Христа, человек идет по пути своего одухотворения. Этот процесс составляет весь исторический период жизни человечества. Человечество придет к торжеству веры и справедливости, когда его объединяющим началом станет воплощенный в человеке бог.

В гносеологическом аспекте принцип всеединства реализуется через концепцию цельного знания, представляющего собой неразрывную взаимосвязь трех разновидностей этого знания: эмпирического (научного), рационального (философского) и мистического (созерцательно-религиозного). В качестве основопологающего принципа цельное знание предполагает в существование абсолютного начала – Бога. Эмпир знание раскрывает внешнюю сторону явлений, рациональное – особенности мышления. Однако истина постигается через непосредственное созерцание, интуицию.

Идеальное общество мыслилось Соловьевым как всеобъемлющая церковно-государственная организация, синтез вселенской церкви и всемирной монархии под эгидой католического Рима.

В історії світової думки Володимир Соловйов та Фрідріх Ніцше з’єднуються як вісники Великої Кризи, значних зсувів та змін, які були ними вгадані та осмислені, хоча відбулися вже після смерті цих 2-х великих філософів (померли майже одночасно влітку 1900р), Але В. Соловйов встиг прочитати Ніцше і навіть відреагував на його твори. Кінець європейсько-християнської історії здавався їм обом очевидним, вони обидва написали книжки про антихриста – причому німецький мислитель від першої особи, а російський – від основи православного старця. І Соловйов і Ніцше переживали історичний процес буття людства як власну історичну проблему (але кожен по-своєму).

В. Соловйов намагався створити цілісну світоглядну систему, яка б зв’язала воєдино запроси релігійного та соціального життя людини. Особливість підходу В. Соловйова полягає в тому, що він ратував за об’єднання всіх християнських конфесій, а також намагався включити у християнське світосприйняття майнові досягнення природознавства, історії, філософії, тобто створити синтез релігії та науки.

Основи російської релігійної філософії заклав видатний російський мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853 -1900). Син відомого історика Сергія Михайловича Соловйова, він навчався в Московському університеті і духовній академії. Після захисту докторської дисертації деякий час працював професором в університетах обох столиць, але після публічного захисту учасників убивства Олександра II вимушений був піти у відставку і до кінця життя займатися філософією і публіцистикою. Перше уявлення про його філософську систему можна скласти уже за назвами основних творів: "Виправдання добра" (1897); "Теоретична філософія" (1899); "Життєва драма Платона" (1898); "Смисл любові" (1894) та ін.

Центральна ідея філософії Соловйова - ідея всеєдності. У своїй філософії всеєдності він намагався довести, що синтез філософії, науки і богослов'я надасть можливість створення "цілісного знання", яке через "цілісне суспільство" приведе до "цілісного життя". Цілісне життя встановить живу й істинну єдність Творця і творіння, посередником між якими виступить так звана світова душа, або Софія. Звідси виникає "вільна теократія", котра, за Соловйовим, повинна бути створеною на основі об'єднаного християнства в церковно-монархічній державі. Етика її громадян має базуватися на основі загальних моральних цінностей "абсолютного добра", поширених свого часу Христом.

Соловьев. В.С. «Философские начал цельного знания»

Незаконченная работа В. Соловьева «Философские начала цельного знания» является первым наброском создания обширной философской системы. Философ сам считал эту работу одной из значительных.

Понятие развития с начала ХХ ст. вошло не только в науку, но и в обиходное мышление. Это не значит, однако, чтобы логическое содержание этой идеи стало вполне ясным для общего сознания. Прежде всего развитие предполагает один определенный субъект, о котором говорится, что он развивается. Субъектом развития не может быть безусловно простая и единичная субстанция; безусловная простота исключает возможность какого бы то ни было изменения, а следственно, и развития. Подлежать развитию не может и механический агрегат элементов или частей, им может быть только единое существо, содержащее в себе множественность элементов, внутренне между собою созданных, т.е. живой организм. Но не всякие изменения в организме образуют его развитие. Материал развития и побуждающее начало может действовать лишь сообразно с собственной природой организма, так что способ и содержание развития определяются изнутри самим развивающимся существом. Ряд изменений без известной исходной точки и продолжающийся без конца, не имея никакой определенной цели, не есть развитие. Определив закон развития мы определим его цель. Все определяющие начала и составные элементы развития должны находиться уже в первоначальном состоянии организма – в его зародыше. Развитие должно состоять собственно в выделении или обособлении образующих форм и элементов ввиду их нового , уже вполне органичного соединения. Если, в самом деле, в развитие не должны привходить из вне новые составные формы и элементы, то оно, очевидно, может состоять только в изменении состояния или расположения уже существующих элементов. В организме каждый член его имеет необходимое свое развитие или особенность, а вследствие этого простое равновесие необходимо приводит к такому состоянию, в котором каждый элемент уравновешивает все остальные не как одна единица против других единиц, ей равных, а сообразно своему внутреннему характеру и значению. В организме человеческом мозг или сердце имеют значение не как равные всем другим члены, а , сообразно своему особенному назначению, играют роль главных органов, которым должны служить все другие для сохранения целости всего организма, а следсвенно, и самих себя. Таким образом получается не механическое равновесие, а внутреннее органическое единство.

Три общие необходимые момента всякого развития:

• Известное первичное состояние, от которого он зачинается;

• Другое известное состояние, которое есть его целью;

• Ряд промежуточных состояний, как переход или посредство.

Ще одним представником цього напряму є Микола Бердяєв (1874- 1948). Коло його інтересів зосереджується на питанні пошуку засобів духовного оновлення та самоідентифікації суспільства і особистості, проблемах історіософії, антропософії та персоналізму. Джерелом філософських побудов він вважав християнське віровчення з акцентом на містичному світосприйнятті. Основні філософеми Бердяєва такі: укоріненість особистісного, історичного та соціального буття в Бозі, примат свободи над Богом та буттям. Для Бердяєва важливими атрибутами відносин Бога й людини є творчість, екзистенція і свобода. Свої погляди він виклав у працях: "Філософія свободи" (1911), "Смисл творчості" (1916), "Смисл історії" (1923) та ін.

Николай Александрович Бердяев (1874 — 1948) — наиболее крупный представитель русской идеалистической философии ХХ в.

Сам Бердяев определял свою философию как “философию субъекта, философию духа, философию свободы, философию дуалистически-плюралистическую, философию творчески-динамическую...”. Противоположность между духом и природой, по Бердяеву, является главной. Дух — это субъект, творчество, природа — неподвижность и пассивная длительность, объект. Главным элементом в этом противопоставлении выступает субъект, вплоть до того, что, по мнению Бердяева, объективный мир не существует сам по себе, но зависит от воли субъекта, является результатом экстериоризации его личного состояния: “Я не верю в прочность так называемого “объективного” мира, мира природы и истории... существует лишь объективация реальности, порожденная известной направленностью духа”. Это не означает того, что Бердяев был солипсистом, утверждал, что окружающий мир — это лишь комплекс элементов, созданных воображением субъекта. Природа, в которой царствует необходимость и подавляется свобода, где личное, особенное поглощено всеобщим, была порождена злом, грехом. Некоторые исследователи считают, что Бердяев — “один из родоначальников философии экзистенциализма. По его мнению, бытие не является первичным, оно — лишь характеристика “существования” — процесса творческой индивидуальной жизни духа.

Одна из важнейших в философии Бердяева — категория свободы. Свобода, по его мнению, не была сотворена Богом. Вслед за немецким философом-мистиком XVII в. Якобом Бёме, Бердяев считает, что ее источник — первичный хаос, ничто. Поэтому Бог не имеет власти над свободой, властвуя лишь над сотворенным миром, бытием. Бердяев принимает принцип теодицеи, утверждает, что вследствие этого Бог не ответственен за зло в мире, он не может предвидеть действия людей, обладающих свободной волей и лишь способствует тому, чтобы воля становилась добром.

Бердяев выделяет два вида свободы: первичная иррациональная свобода, свобода потенциальная, которая обусловливает гордыню духа и вследствие этого его отпадение от Бога, что в результате приводит к рабству личности в мире природы, объективной реальности, в обществе, где человек для того, чтобы успешно сосуществовать с другими его членами, должен следовать моральным нормам, сконструированным обществом, тем самым реальной свободы нет; и “вторая свобода, свобода разумная, свобода в истине и добре... свобода в боге и от Бога полученная”. Дух побеждает природу, вновь обретая единство с Богом, восстанавливается духовная целостность личности.

Понятие личности также является важным для Бердяева, он разделяет понятия “личность” и “человек”, “индивид”. Человек — божье творение, образ и подобие Бога, точка пересечения двух миров — духовного и природного. Личность — это категория “религиозно-духовная”, спиритуалистическая, это творческая способность человека, реализация которой означает движение к Богу. Личность сохраняет общение “с духовным миром” и может проникнуть в “мир свободы” в непосредственном духовном опыте, по природе своей являющемся интуицией.

Человек, согласно Бердяеву, по своей природе существо общественное, история — это способ его жизни, поэтому Бердяев уделяет большое внимание философии истории. В своем развитии человечество прошло несколько этапов понимания истории. Раннее понимание истории было характерно для греческой философии, осознававшей себя в неразрывной связи с обществом и природой и рассматривавшей движение истории как круговорот. Затем, с возникновением принципа историзма в западноевропейской философии Возрождения и особенно Просвещения появляется новое толкование истории как поступательного развития. Ее наивысшее выражение — “экономический материализм” Маркса. На самом же деле, по мнению Бердяева, существует особое духовное бытие истории, и чтобы его понять, необходимо “постигнуть это историческое, как... до глубины мою историю, как до глубины мою судьбу. Я должен поставить себя в историческую судьбу и историческую судьбу в свою собственную человеческую глубину”.

Историю определяют три силы: Бог, судьба и человеческая свобода. Смысл исторического процесса состоит в борьбе добра против иррациональной свободы: в период господства последней реальность начинает возвращаться к первоначальному хаосу, наступает процесс распада, падение веры, утрата людьми объединяющего духовного центра жизни и наступает эпоха революций. Творческие периоды истории приходят на смену после революций, несущих разрушение.

Широко известную книгу “Смысл истории” Бердяев написал в 1936 г. В ней он подчеркивает, что хотя творческий период истории вновь начинается после эпохи потрясений, его лозунгом становится освобождение творческих сил человека, т. е. акцент ставится не на божественное, а на чисто человеческое творчество. Однако человек, отвергая высокий принцип божественного, подвергается опасности нового рабства, на этот раз в лице “экономического социализма”, утверждающего принудительное служение личности обществу во имя удовлетворения материальных потребностей. Единственная разновидность социализма, которую может принять Бердяев, — это “персоналистический социализм”, признающий высшие ценности человеческой личности и ее право на достижение полноты жизни.

Свои размышления о судьбе России и ее месте в историческом процессе Бердяев изложил в книге “Истоки и смысл русского коммунизма”, опубликованной в 1937 г. Россия по своему географическому и духовному положению находится между Востоком и Западом, и русскому менталитету свойственно совмещение противоположных начал: деспотии и анархии, национализма и универсального духа, склонной к “всечеловечности”, сострадательность и склонность причинять страдания. Но самой характерной его чертой является идея мессианства, поиска истинного божьего царства, обусловленные принадлежностью к православию. Бердяев выделяет пять периодов в истории России, или “пять Россий”: “Россию киевскую, Россию татарского периода, Россию московскую, Россию петровскую, императорскую и, наконец, новую советскую Россию, где победил специфический, русский коммунизм, обусловленный особенностями русского национального характера.

Среди философов русского зарубежья творчество Бердяева было самым значимым, он внес самый весомый вклад в развитие онтологии и гносеологии, философской антропологии и этики.

+

Філософи того періоду
Чернишевський	Філософія Чернишевського, яка започаткована на антропологізмі, виходила з виробленої природничими науками ідеї про єдність людського організму. Для Чернишевського царина морального - це тільки функціональний придаток фізіологічного процесу, який, у свою чергу, приводить у дію процес соціальний. Тому людина за одних обставин буває доброю, а за інших - злою. Щоб спрямувати людину в бік морального розвитку, необхідно насамперед змінити реальні умови її життя, змінити її соціальне становище. Моральний світ, за Чернишевським, як і світ фізичний, підлеглий закону причинності. Усі явища, що відбуваються в ньому, взаємозалежні і чітко визначені природою людини. Мислення полягає в доборі відчуттів та уявлень, що відповідають потребам мислячого організму в цю хвилину, а дії і вчинки зводяться до досягнення результатів, намічених мисленням. Усі люди - егоїсти, ними рухає бажання добра для себе. Добро - це велика користь, а позаяк бажання в усіх однакові, то звичайна ощадливість і розважливість зобов'язують зменшувати егоїзм і надавати йому розумної форми (теорія "розумного егоїзму").
Плеханов	Г. Плеханов, основоположник російського марксизму, був прихильником моністичного розуміння історії. Ідею Карла Маркса про визначальну роль економічних відносин він корегував шляхом виділення підстави цих відносин у вигляді географічного середовища. Географічне середовище, на його думку, визначає характер продуктивних сил, створює об'єктивні передумови для стрибкоподібного розвитку соціальної надбудови. Створена Плехановим модель історичного матеріалізму істотно відрізнялася від марксистського вчення. Він навіть гадки не мав, що в Росії здійсниться революція до того, як капіталізм набере повної сили і пролетаріат не становитиме більшу частину населення. Плеханов не вніс нічого нового в методологію марксизму. З часом російський марксизм дедалі тісніше почав зближатися з народництвом і дістав своє остаточне завершення в більшовизмі.