32. Проблема буттяв історії філософії. Уявлення про структуру буття. Монізм, дуалізм, плюралізм.

Проблема буття — одна з перших проблем, які нама­галась розв'язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речен­ня, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є міль­йонер». Вчення про буття називається онтологією (грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Поняття буття виникло із прагнень людини пізнати оточуючий світ як єдине ціле.

Філософи античності прагнули знайти першооснови світу; основи світу в його різноманітності. Для мислителів Давньої Індії такою першоосновою є «Брахма»(свячена сила),вона все створює, підтримує, все зберігає. Для мислителів Давнього Китаю першоосновою світу є «Дао», завдяки йому все суще народжується. Але Дао не тільки першооснова, вона і завершення всього. Із Дао все виникає і в Дао все повертається. Дао вічне, існує всюди.

Мислители Др.Греції також ставлять питання про початок початків. Для засновника Мілетської школи Фалеса таким засновником є вода, для Анаксимена – повітря, для Геракліта – вогонь. Першопочаток у Піфагора – число. Сучасник Піфагора, Парменід, голова школи олеатів розглядає як першооснову Буття миру. Пар. наділяє буття характеристиками: незмінне, єдине, стале. Парменід: справжнє бут­тя є незмінним і сталим, а зміни, що спостеріга­ються у світі, є оманою. Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єд­ності буття і небуття.

Буття виступає як заперечення «ніщо», як певне «щось», певний потенціал, про який можна сказати тільки одне: воно є, воно існує, буттєйствує.

У Середні віки для вирішення проблеми буття виділяється буття, яке творить (Бог) і буття яке створене (тлінне). Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, дійсне і можливе.

Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропоморфних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня "іскра Божа'".

Культ земного призначення людини в епоху Відродження приводить до того, що буття розглядається як реальність, що протистоїть людині, як те суще, яке людина освоює у процесі своєї діяльності. В бутті виділяється субстанція як дещо незмінне, не підлягаюче знищенню в протилежність «тлінному» світові; те, що існує завдяки самому собі та у самому собі, а не завдяки іншому та в іншому. Поняття субстанції плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б. Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядкуванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції «протяжність і мислення». Під акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції, під модусами — конкретні утворення: речі, явища, стани реальності. Ін.словами субстанція – це факти, стани, процеси, події.

У відповідності з загальною спрямованістю тієї чи іншої філософської концепції виокремлюються: або одна субстанція (монізм), або дві (дуалізм), або множина субстанцій (плюралізм).

Ідеалістичний монізм вважає субстанцію за ідеальну, духовну і матеріалістичний – навпаки, матеріальну. У дуалізмі визнається рівноправне співіснувння субстанції 2-х типів: декартовій матеріальній субстанції притаманна протяжність, а духовній – спроможність мислити. Плюралізм Лейбніца полягає в тому, що “монади” є безліччю простих та різноманітних субстанцій таких, що однаково володіють самостійністю, активністю та мінливістю.

Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі З'являється некласична філософія, а з нею — і нове розуміння буття. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що маємо підстави вести розмову не про буття як таке, а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю.

Окреслюючи останні характеристики буття, різні філософії надавали їм різного конкретного визначення. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, називали це життям з його самопродукуванням, змінами форм, внутрішньою енергетикою. М. Хайдеггер порівнює буття з горизонтом, який нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху виявляється завжди тим, що перебуває поза предметами. М. Шелер,— як екзистенціальну зустріч людини з Буттям.

Уявлення про структуру буття (форми буття): (соц. форма буття відрізняється дією)

(з лекції)

Среди основных форм бытия различаются (в др. источн.):

бытие вещей (тел), процессов, кот-е в свою очередь разделяются на бытие вещей, процессов, положение природы, бытие природы как цілого («первая» природа); бытие вещей и процессов, сделанных человеком («вторая природа»); бытие человека, которое разделяется на бытие чел-ка в мире вещей и специфич-е человеч-кое бытие; бытие духовного (идеального), которое существует как индивидуальное духовное и объективное (внеиндивидуальное) духовное;

бытие социального, которое делится на индивидуальное (бытие отдельного человека в обществе и в историческом процессе) и общественное бытие.

Выделяя основные сферы бытия (природу, общество, сознание), следует учесть, что разнообразие явлений, событий, процессов, которые входят в эти сферы, объединены определённой общей основой.