69. Історичні форми людських спільнот. Етнос і нація. Особливості формування української нації. Національна ідея (Костомаров м.І. “Закон Божий”).

Сукупність людей, яка має певний час більш-менш стійкий характер, певні внутрішні зв’язки та особливості називається спільнотою. Історичні спільноти є відносно стійкими структурами.

Етнос (з грец. «не грек», «чужинець», «ідоловірець») вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй ( рід → плем'я → союз племен → народність → народ → нація.) Нація— результат еволюційного процесу Етносу, вінець еволюції Етносу, соціо-культурне оформлення Етносу.

Першою історичної формою спільності людей є рід - організація первісного суспільства, заснована на кровній спорідненості, колективному володінні засобами виробництва, спільності елементів первісної культури, мови, традицій і т. д. Потреба в стійкому колективі людей, здатних до узгоджених дій, до безперервного ведення господарства була породжена необхідністю розвитку продуктивних сил і підтримання існування роду. Первісним способом виробництва найкраще відповідала родова організація людей. На цій стадії розвитку суспільства виробничий колектив міг утворитися лише на основі природної спорідненості і рід, на відміну від первісного стада, став таким стійким колективом.

Формою більш широкої етнічної спільності, властивою первіснообщинному ладу, є плем'я, яке, як правило, складалося з кількох родів. Племена ґрунтувалися також на родових відносинах, кровноспоріднених зв'язках людей. Приналежність людини до племені робила його співвласником спільної власності та забезпечувала участь у суспільному житті. Тому плем'я мало тими ж ознаками, що і рід. Кожне плем'я мало власне ім'я, територію, спільність економічного життя, мови, звичаїв, вдач, культових обрядів.

Історичний процес розвитку продуктивних сил і виробничих відносин призвів до руйнування родоплемінних відносин. Розкладання первісного і поява класового суспільства сприяло появі нової історичної спільності - народності. Народність як спільність людей формується з виникненням приватновласницьких відносин. Розвиток приватної власності, обміну, торгівлі зруйнувало колишні родоплемінні зв'язки, породив новий поділ праці та класове розшарування. Кровноспоріднений принцип об'єднання людей поступився місцем територіальним. Народність складається з близьких за походженням і мовою племен. Для народності як історично склалася спільності людей характерні такі ознаки, як спільність території, економічні зв'язки, єдина мова і культура і т . д.

Розвиток матеріального виробництва призводить до того, що на зміну натуральному господарству приходить товарне виробництво, ліквідується економічна роздробленість, зміцнюються економічні та культурні зв'язки між народностями. Все це сприяло тому, що в період розвитку капіталістичних відносин з'явилася нова історична спільність людей - нація для якої поряд з іншими ознаками (загальна територія, мова, звичаї, традиції і т. д.), головним є спільний економічний простір, розвинена економіка і культура . Нації утворюються з багатьох або декількох народностей.

Якщо для родоплемінної спільності головною ознакою є кровноспоріднених, для народності - спільна територія, то для нації - економічне життя.

Національна ідея - це мисленна форма сприйняття глибинної сутності свого народу, в якій відображена його духовна першооснова, мета, сенс та фундаментальні принципи існування, що пронизує собою все національне буття та зумовлює суспільний розвиток. Характер цієї ідеї визначається менталітетом народу (спів падіння образу мислення та способу життя), ступенем розвитку його духовної й матеріальної культури, статусом на міжнародній арені, і завданнями, які становить перед ним та чи інша історична епоха. Вона проходить складний процес становлення, розвитку, заперечення та синтезу своїх форм, оскільки сформульований в ній національний ідеал піддається коригуванню часом і наповнюється новим історичним змістом.

Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі (Бубер). "

Структура нац.. ідеї: нац. ідентичність (хто Ми?), національне покликання (для чого Ми у цьому світі?), національний ідеал (образ бажаного найдосконалішого суспільного і національного ладу, при якому найбільш повно реалізується потенціал нації та окремих її членів), національні цінностіі та пріоритети, національні інтереси (усвідомлені на основі національних цінностей і пріоритетів національні потреби, які виступають як мета і основний мотив усієї життєдіяльності нації), механізми реалізації національних інтересів (національна держава, національна стратегія), національна безпека (виявленні і усуненні загроз національним інтересам, збереження національних цінностей).

Формування української нації (ФУН). Цей етап розвитку українського етносу відноситься до періоду бурхливого розвитку капіталізму (кін.18-19 ст.). Значно прискорило ФУН скасування в 1861 кріпосного права, унаслідок чого відбулися кардинальні зміни в соціальній структурі населення України - поява вільного селянського населення, виникнення українську робітничу клас через міграцію безземельних селян у міста, збільшення кадрів національної інтелігенції, зародження українського середнього класу, а також поява серед українців великих підприємців. Тоді склався і ряд важливих умов її формування, включаючи зростаючі економічні зв'язки між окремими регіонами, спільність окремих елементів національної самосвідомості. В цей період виникла національна самосвідомості у частини української інтелігенції Лівобережжя та Слобожанщини.

На формування української нації вплинув цілий ряд факторів: 1.Однобічне профілювання економіки України (харчовий і сировинний придаток Р.) обумовили зміцнення внутрішньо-економічних зв'язків у ній біля своєї с/г спеціалізації. 2. Поява значної маси незайнятих селян => активізації міграційних процесів, перемішування населення. 3. Відсутність власної держави, національних інститутів керування суспільством.

Українці здобували свою національно-державну самовизначеність двома етапами:

1. у першій чверті XX ст. - лише частковий успіх: більша частина України опинилася в межах однієї відносно автономної квазідержавної адміністративно-політичної структури.

2.  друга половини XX ст. - створення повноцінного українського етносоціального організму в межах власної державності (творенням національної держави, прийняттям Декларації про державний суверенітет (1990) та Акта проголошення незалежності України)

Сьогодення нашої Батьківщини засвідчує, що подальший розвиток української нації та її культури пов'язані, окрім вирішення економічних проблем, забезпечення добробуту народу України, з остаточним подоланням нашарувань ідеологізації, з переорієнтацією на загальнолюдські культурні досягнення та надбання сучасної світової цивілізації, з утворенням громадянського суспільства, соціально-політичної злагоди, втіленням у життя історично вироблених рис українського національного менталітету.

Костомаров М.І. “Закон Божий” Книга буття українського народу

Трактат умовно ділиться на 2 частини: 1. Про Бога, Всесвітню історію і віру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росію, укр. козацтво.

1. Бог створив світ,населив тварями і поставив над ними головною людину, яка б вірувала і поклонялась Богові, була б щасливою. Однак забули люди Бога, віддались дияволу, сотворили собі багато богів і почали за тих богів битись. Земля вкрилась кров’ю, горем, бідністю, хворобою, нещастям та незгодами. Покарав Господь людей потопом і війнами, але найгірше – неволею. Коли люди зробили собі богів, то з ними й зробили царів, яким почали служити. То були лукаві царі, які поневолили вільних людей, справжній же ж цар повинен бути слугою всім людям. Змилостивився Господь і послав сина Божого, який навчав що – всі брати і ближні, всі повинні любити Бога, а потім і один одного. Став народ прозрівати істину, злякались можновладці, що за інтиною буде свобода і не буде над ким панувати, засудили на смерть Христа. Однак вчення Христове ширилось по всьому світу, тоді вирішили пани прийняти віру Господню та перевернути її на свій лад, щоб можна було панувати над людьми. Поширилась віра і на грецькі, романські та слов’янські народи. Однак майже всі хоч і приймали віру, не зрікались царів тому не мають свободи. Тільки слов’янські народи ще до прийняття віри не мали ні царів, ні панів, тому перейняли слов’яни віру так як ніхто не переймав, але як молодший народ мали два недоліки: незгоду між собою і звичку переймати від старших народів. То й перейняли царів від німецького народу. Покарав їх Господь найгірше – попали слов’яни в неволю до чужих.

2. Згодом стало в слов’ян три неподільних царства Польща, Литва і Московщина Польща мала панство, а Московія – царя. До Литви належала Україна, яка не мала ні пана, ні царя, а породила козацтво – де всі були рівні, а старшини обирались з найстарших і служили всім. Хотіла Україна жити з Польщею по-братськи, але та не хотіла відрікатись від своїх панів. Не могла приєднатись до Московії бо не хотіла під царем жити. То вирішили її поділити на дві частини по Дніпру. Згодом хотіла Польща відмінити панство, але не допустили цього і теж розділили її на малі шматки. Хоч в Московії були намагання скинути царя, деспот не допустив цього і панує над трьома народами слов’янськими. Однак голос України не затих, встане Україна з могили і почують її голос народи слов’янські та й не залишиться ні царів, ні панів.