54. Класична, некласична та посткласична наука.

Оскільки, таким чином, наука - явище конкретно-історичне і не є щось незмінне, а являє собою розвивається цілісність, історичний феномен, що проходять у своєму розвитку ряд якісно своєрідних етапів, то виникає проблема періодизації історії науки, тобто виділення якісно своєрідних етапів її розвитку ("еволюційний зріз").

Наука як цілісний феномен виникає в Новий час внаслідок відокремлення від філософії і проходить у своєму розвитку три основних етапи: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний). На кожному з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формулюється певний стиль мислення, своєрідний понятійний апарат і т.п. Критерієм (підставою) даної періодизації є співвідношення (протиріччя) об'єкта і суб'єкта пізнання:

1. Класична наука (XVII-XIX ст.), Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб'єктом.

2. Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу.

3. Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX - початок XXI ст.) - Постійна включеність суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона враховує співвіднесеність характеру отриманих знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб'єкта, що пізнає, а й з її ціннісно-цільовими структурами.

Кожна з названих стадій має свою парадигму (сукупність теоретико-методологічних і інших установок), свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична стадія має своєї парадигмою механіку, її картина світу будується на принципі жорсткого (лапласовского) детермінізму, їй відповідає образ світобудови як годинникового механізму. З некласичної наукою пов'язана парадигма відносності, дискретності, квантування, ймовірно, додатковості.

Постнекласичної стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації. Основні риси нового (постнекласичного) образу науки виражаються синергетикою, що вивчає загальні принципи процесів самоорганізації, що протікають в системах самої різної природи (фізичних, біологічних, технічних, соціальних та ін.) Орієнтація на "синергетичне рух" - це орієнтація на історичний час, системність (цілісність) і розвиток як найважливіші характеристики буття.

Аналіз науки як цілісної системи обумовлюється її багаторівневою сутністю. Наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-науковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін.

З позицій логіко-гносеологічного підходу наука розглядається як система знань. Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. Згідно з етапами розвитку теорії пізнання, до яких належать :докласичний, класичний (модерн), некласичний (постмодерн), постнекласичний, класифікується сама наука. Але кожна класифікація є дещо умовною. Коротко, що стосується докласичного періоду розвитку теорії пізнання, він характеризується тим, що притаманний стародавнім народам: для них думка і предмет думки виступав одним і тим же (не розрізнялися плани ідеального ідеального, вони ототожнювалися). Творчість трактувалася як продиктоване духом що робити. Але, що знаменно не було поняття плагіату. Наука - носій знань споглядального характеру. Основною рисою класичної науки є те, що знання носить об'єктивний характер, а сам шлях до їх накопичення і відкриття суб'єктивний. Класична наука має особистісно-світоглядну орієнтацію. Для класичної науки характерне поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Основна мета класичної науки формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини. Класичну науку (додисциплінарну (ХVII-XVIII ст.) і дисциплінарну (ХІХ ст.), згідно станів її розвитку) складають ідеали, норми наукового мислення, відповідна наукова картина світу, а також філософські ідеї та категорії, на яких вона грунтується. Заміна будь-якої частини з цих засад становить наукову революцію, що і відбулося на початку ХХ ст. і спричинило розвиток некласичною науки

Некласична наука (постмодерн):

- відмова від абсолютів (принцип релятивності) (приклади: теорія відносності, квантова механіка);

- у центрі пізнавального процесу стоїть суб'єкт з його соціокультурними прикметами;

- методи пізнання залежать від суб'єкта;

- спроби виділити наукове і ненаукове (позитивізм).

Середина ХХ ст. - постнекласична наука:

- вважає відносними усі методи у класичній науці;

- включає культурний контекст у науковий обіг.

Типи наукової раціональності:

- класичний тип - центрує увагу тільки на об'єкт і виносить за думки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності;

- некласичний тип - ідея відносності об'єктів до засобів і операцій діяльності, прояснення цих засобів і операцій створює істинне знання про об'єкт;

- постнекласичний тип - співвідносить об'єкт не тільки з засобами , і й з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

Період некласичної науки асоціюється з критичним ставленням до досягнень класичного етапу її розвитку, а ставлення постнекласичної науки до класичної спадщини спрямовується на збереження і переусвідомлення досягнень свого попередника. Саме таке ставлення реалізується у математичному природознавстві , для освоєння нелінійних процесів самоорганізації, витлумачених як становлення нового цілого.

В позитивізмі основна проблема: демаркація - проведення межі між наукою і ненаукою, увага до дослідження наукової мови з тим, щоб знайти вірні чи невірні судження. Наука, вважають позитивісти - це раціональне, а ірраціональне не піддається логічному аналізу.

Зараз існує думка, що різні народи мають різні типи раціональності.

Різним духовним утворенням теж властиві свої типи раціональності.