40. Категорії рух, простір, час та їх світоглядне і методологічне значення.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'явля­ються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його струк­турну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаман­на своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху класифікована: механічна форма руху, фізична, хімічна, біологічна, суспільна.Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до само­руху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відпо­відей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розви­ток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старо­го до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це само­рух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких познача­ються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реаль­ними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як фор­ми індивідуальної свідомості, І.Кант — як апріорні форми чуттєвого спо­глядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньюто­ном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, пси­хологічний, художній і філософський зміст простору і часу.Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практич­ною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, нео­сяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атри­бут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, від­окремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у су­часній фізиці.

Природознавство XVIII—XIX ст., визначаючи об'єктивність просто­ру і часу, розглядало їх, слідом за Ньютоном, як щось відірване одне від одного і від матерії і руху. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точ­ках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлен­ня про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Загальна теорія віднос­ності доводить, що плин часу і протяжність тіл залежать від швидкості руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (три просторо­ві координати і одна часова координата) змінюються залежно від скупчення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що із наближенням швидкості руху тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору і часу. Як бачимо, ці наукові відкриття, а також відкрит­тя неевклідових геометрій (М.Лобачевський, Б.Ріман) спростовують як ідеалістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб'єктивізувати уявлення про простір і час.Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього). Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття ба­гатовимірний простір має сенс лише як позначення формально-логічних об'єктів (наприклад, залежність між різноманітними параметрами того чи іншого тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють дослідженню простору і часу, їхніх властивостей, зокрема метрики, структурованості, симетрії тощо.Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає трива­лість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

41. Категорії закон і хаос та їх значення в світорозумінні та сучасній науці. Основні ідеї синергетики та їх світоглядна роль. (Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. Предисловие О.Тоффлера. - М., 1986).

Закон – зв'язок, відношення внаслідок сталого необхідного повторення, що визначає певний розвиток подій.

Хаос – невпорядковане буття. Проблемами порядку займається синергетика (синергія – сотрудничество, содействие). Синергетика це міждисциплінарний напрямок наукових досліджень, завданням якого є вивчення природних явищ і процесів на основі принципів самоорганізації систем (що складаються з підсистем). "... Наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки, стійкості і розпаду структур самої різної природи ..Синергетика - современная теория самоорганизации в неживых и живых системах, главная особенность которых - нелинейность и открытость. Синергетика - это мостик между пониманием живой и неживой природы. Главная идея синергетики - это идея о принципиальной возможности спонтанного возникновения порядка и организации из беспорядка и хаоса в результате процесса самоорганизации. В природе все развивается и не находится в состоянии покоя. Везде мы видим способность к самопроизвольному зарождению структур и их быстрому самовоспроизведению. Такая способность - есть результат борьбы и сотрудничества двух противоположных начал: механизма возникновения структур (фактор локализации процессов) и самопроизвольного распада, диффузии, рассеивания (размывающий фактор). Синергетика (синергия - гр. synergeia - сотрудничество, содружество) - междисциплинарное направление научных исследований, в рамках которого изучаются процессы самоорганизации и самодезорганизации, процессы перехода от хаоса к порядку и обратно в открытых нелинейных средах самой различной природы.Если дать краткую характеристику синергетики, как новой научной парадигме, то это три ключевые идеи: 1) самоорганизация,2) открытые системы,3) нелинейность. Вокруг этих идей возникают концептуально-образующие понятия: "хаос" и "сложность". Так же естественно с понятием самоорганизации (в паре с саморазвитием) среди прочих понятий появляется понятие преджизни. Это говорит о спонтанных островках самоорганизации при переходе от неживого к живому. Синергетика в корне изменяет многие из прежних научных концепций, парадигм и практических установок. Становится очевидным, что сложноорганизованным социальным и природным системам нельзя навязывать пути их развития - необходимо понять, как способствовать их собственным тенденциям развития, как выводить системы на эти пути их развития. Важно понять законы совместной жизни природы и человечества, их к эволюции. Синергетика свидетельствует, что для сложных систем существует несколько альтернативных путей развития и раскрывает механизм выбора этих альтернатив. Синергетика изучает сложные системы, их эволюцию и самоорганизацию, то есть основы мироздания. Благодаря синергетике была сформулирована современная после дарвиновская парадигма эволюции. Синергетика не претендует на конкретно-детальные описания структур явлений и точные предсказания всех событий в мире. Но благодаря синергетической методологии мы научились более точно разбираться, что возможно, а что не возможно в природе и вообще - в мире. Самое ценное, что уже сейчас синергетика дает практические рекомендации и общие ориентиры для научного поиска, для прогнозирования и моделирования процессов в сложных социальных системах Значение синергетики состоит главным образом в стремлении найти ответы на самые глобальные вопросы устройства мира. А это, как известно, прерогатива философии. Синергетика создается именно учеными, что говорит об острой потребности в формировании близкой к науке философии, далекой от схоластики. Новая философия должна решать задачи, которые ставит сама научная практика, анализ изучаемых наукой явлений, отдельные черты которых имеют несомненные признаки всеобщности. Поэтому не случайно, так или иначе, синергетика стала приобретать черты некой межотраслевой философии, защищенной авторитетом ее создателей. В синергетику приходят четкие формулировки таких свойств, присущих любым объектам различных иерархических уровней организации, которые можно рассматривать как особые, философские законы. Книгу Пригожина и Стенгерс можно рассматривать как символ происхо­дящих в наше время исторических преобразований в науке, игнорировать которые не может ни один просве­щенный человек. Авторы книги «Порядок из хаоса» показывают, что в машинный век традиционная наука уделяет основное внимание устойчивости, порядку, однородности и равно­весию. Она изучает главным образом замкнутые систе­мы и линейные соотношения, в которых малый сигнал на входе вызывает равномерно во всей области опреде­ления малый отклик на выходе. Пригожинская парадигма особенно интересна тем, что она акцентирует внимание на аспектах реальности, наиболее характерных для современной стадии ускорен­ных социальных изменений: разупорядоченности, не­устойчивости, разнообразии, неравновесности, нелинейных соотношениях, в которых малый сигнал на входе может вызвать сколь угодно сильный отклик на выходе, и темпоральности — повышенной чувствительности к хо­ду времени. В сильно упрощенном виде суть этой теории сводит­ся к следующему. Некоторые части Вселенной действи­тельно могут действовать как механизмы. Таковы замк­нутые системы, но они в лучшем случае составляют лишь малую долю физической Вселенной. Большинство же систем, представляющих для нас интерес, откры­ты — они обмениваются энергией или веществом (мож­но было бы добавить: и информацией) с окружающей средой. К числу открытых систем, без сомнения, при­надлежат биологические и социальные системы, а это означает, что любая попытка понять их в рамках меха­нистической модели заведомо обречена на провал. Если воспользоваться терминологией Пригожина, то можно сказать, что все системы содержат подсистемы, которые непрестанно флуктуируют. Иногда отдельная флуктуация или комбинация флуктуации может стать (в результате положительной обратной связи) настоль­ко сильной, что существовавшая прежде организация не выдерживает и разрушается. В этот переломный момент (который авторы книги называют особой точкой или точкой бифуркации) принципиально невозможно пред­сказать, в каком направлении будет происходить даль­нейшее развитие: станет ли состояние системы хаоти­ческим или она перейдет на новый, более дифференци­рованный и более высокий уровень упорядоченности или организации, который авторы называют диссипативной структурой. Пригожин подчеркивает возмож­ность спонтанного возникновения порядка и организации из беспорядка и хаоса в результате процесса самоорга­низации. Чтобы понять суть этой чрезвычайно плодотворной идеи, необходимо прежде всего провести различие меж­ду системами равновесными, слабо неравновесными и сильно неравновесными. Помимо всего сказанного в книге Пригожина и Стенгерс затронута еще более головоломная проблема, воз­никающая буквально на каждом шагу, — проблема вре­мени. Стрела времени проявляет себя лишь в сочетании со случайностью. Только в том случае, когда система ведет себя достаточно случайным обра­зом, в ее описании возникает различие между прошлым и будущим и, следовательно, необратимость. Суть предлагаемого авторами подхода к проблеме времени можно охарактеризовать как грандиозный син­тез, охватывающий наряду с обратимым и необратимое время и показывающий взаимосвязь того и другого вре­мени не только на уровне макроскопических, но и на уровне микроскопических и субмикроскопических явле­ний. Наконец, нельзя не упомянуть еще об одном синте­зе, достигнутом в работе Пригожина и Стенгерс, — ус­тановлении ими нового отношения между случайностью и необходимостью. они не только доказывают что в окружающем нас мире действуют и детерминизм, и случайность, но и прослеживают, каким образом необходимость и случай­ность великолепно согласуются, дополняя одна другую. Пригожин и Стенгерс считают, что в точке бифуркации принципиально невозможно предсказать, в какое состоя­ние перейдет система. Случайность подталкивает то, что остается от системы, на новый путь развития, а после того как путь (один из многих возможных) выбран, вновь вступает в силу детерминизм — и так до следую­щей точки бифуркации. Таким образом, в теории Пригожина и Стенгерс слу­чайность и необходимость выступают не как несовмести­мые противоположности: в судьбе системы случайность и необходимость играют важные роли, взаимно допол­няя одна другую. Пригожин и Стенгерс позволяют по-но­вому взглянуть на понятие революции. Объясняя, каким образом иерархия неустойчивостей порождает структур­ные изменения, авторы «Порядка из хаоса» делают осо­бенно прозрачной теорию организации. Им принадлежит также оригинальная трактовка некоторых психологиче­ских процессов, например инновационной деятельности, в которой авторы усматривают связь с «несредним» по­ведением (nonaverage), аналогичным возникающему в неравновесных условиях. Еще более важные следствия теория Пригожина и Стенгерс имеет для изучения коллективного поведения. Например, в одном из недавно проведенных иссле­дований муравьи подразделялись на две категории: «тружеников» и неактивных муравьев, или «лентяев».