52. Наука і гуманізм. Етика вченого: проблеми, дискусії, їх розв’язок.

У XX ст. наука утвердилася як основне джерело духовності, Що визначає собою подальші перспективи розвитку людства. Особливого значення набуло природничо-наукове знання зав­дяки його вираженій гуманістичній функції. Наука моральна за тою об´єктивною підставою, що її метою є істина. І оскільки пізнання розсуває пітьму незнання, воно розширює межі ду­ховної свободи, усуває страх людини перед світом, служить підставою зростання в людстві почуття гідності та впевненості в своїх творчих можливостях. Разом із тим, з другої половини XX ст., особливо у зв´язку з успіхами в галузі ядерної фізики ^та біології, актуалізується питання зв´язку етики і науки. Спра­ва Не стільки у покладанні певних меж на пізнання, скільки У забороні застосування даних науки в антигуманних цілях.

Проблема зв´язку етики та науки — одна з давніх. Вона за­початкована ще в етиці Сократа та Арістотеля. В Новий час у зв´язку зі зростанням рівня наукового знання та все відчутні­шим його впливом на людське життя зростаючої гостроти набу­вають питання морального спрямування науки. В працях Ф. Бе­кона, Декарта, Гоббса, Гельвеція звучить велика повага до нау­кового знання та повага до людини, здатної до пізнання. Правда, в працях Руссо наявна пересторога щодо схиляння перед нау­кою, оскільки остання може служити своїми наслідками і амо­ральним цілям.

Нині при дослідженні зв´язку природничо-наукового знан­ня та етики слід враховувати два основні аспекти проблеми. Перший пов´язаний з процесом творення наукового знання. Другий — із соціальними наслідками його застосування. Щодо першого аспекту, то актуальність зв´язку етики і науки зумов­люється зміною ситуації творення наукового знання. Масовість і слабка регульованість процесу створює низку несподіванок. Якщо в попередні епохи наука була покликанням порівняно невеликої кількості людей, то в XX ст. ситуація кардинально змінилася. Як писав відомий французький вчений П´єр Оже в праці "Сучасні тенденції в наукових дослідженнях", 90 % усіх відомих людству вчених і науково-дослідних працівників є на­шими сучасниками, тобто живуть у XXI ст.

Бурхливий розвиток наукового знання висуває перед вчени­ми низку етичних проблем і вимагає їх дотримання. Це, в пер­шу чергу, усвідомлення науковцями себе як певної духовної спільноти, а наукового знання, що складається в спільному творчому пошуку фахівців певної галузі, як цілісного процесу, всередині якого іде розширення та поглиблення меж знаного.

Етичною нормою для вченого є визнання помилковості вису­нутої ним теорії, що сформувалася на основі неповної кількості фактів. Таку моральну позицію_чзасвідчив, скажімо, Ч. Дарвін, доповнивши свою теорію міжвидової боротьби як закону вижи­вання природних видів теорією взаємодопомоги всередині виду. Жоден вчений не може претендувати на володіння абсолют­ною істиною. Наукове знання, що існує у вигляді істин-гіпотез може бути уподібнене до біологічних видів у їх еволюційному розвитку: воно народжується, вдосконалюється і відмирає вна­слідок заміни досконалішим знанням.

Меті запобігання авторитаризму в науці, а отже, догматизму і фальсифікації, покликаний служити принцип "розмноження" теорій. Його висунув американський філософ, представник постпозитивізму Пол Фейєрабенд. Створення теорій, альтерна­тивних існуючим, навіть якщо останні підтверджені та загаль­новизнані, сприяє пошуку різноманітних нових засобів, що дозволяють давати різні пояснення тим самим експеримен­тальним даним.

Важливі моральнісні аспекти науки утверджуються в 60-х ро­ках XX ст. історичною школою філософії науки. В праці Т. Куна "Структури наукових революцій" (1968 р.) висунуте поняття "парадигми" — прийнятої моделі чи зразка в будь-якій галузі науки. Вона складається на основі нагромадження вагомих чинників, що визначають характер постановки та розв´язання наукових проблем. Парадигма, набуваючи визнання в певних спільнотах учених, виконує як пізнавальну, так і нормативну функції.

, важливе значення при описі зміни парадигм відводиться ^психології, оскільки науково описати зміни пара­дигм термінами логіки неможливо.

У такий спосіб виконується моральний обов´язок наукових спільнот щодо науки: створюються як логічні, так і психоло­гічні передумови її подальшого поступу.

Етичні аспекти дослідницького пошуку чітко формулює американський соціолог, один із засновників соціології науки Р. Мертон. "Базовими" нормами етики вченого він називає: "універсалізм", "колективізм", "безкомпромісність", "організо­ваний скептицизм".

Чотири виміри моральної доброчесності дослідника, названі Мертоном, його колега Б. Барбер доповнює ще двома, а саме: "раціоналізм" та "емоційна нейтральність" [Див.: 7, с 131]. Виникає запитання: у чому моральна цінність науки не лише щодо фахівців, зайнятих творчим пошуком як самоцінним? М. Вебер відповідає: "Науковий прогрес є частиною, і притому надзвичайно важливою частиною, того процесу інтелектуалі­зації, який відбувається з нами протягом тисячоліть" [2, с 134]. Наука визначилася як величезна суспільна сила завдяки соціальним наслідкам її застосування. Працюючи на "приклад­ні" сфери, вона якісно змінила природне середовище, створила нову, технічно оснащену цивілізацію. Моральне покликання науки служити інтересам людства сформулював ще Ф. Бекон. Науку він розглядав як важливий засіб покращення людського життя.

Нині наукові розробки швидко і ефективно впроваджуються у практику, так що бар´єри між "чистими" і "прикладними" галузями зруйновані. Скажімо, автоматика, що працює на "чи­сту" науку, також революціонізує виробничий процес.

Міжнародне співтовариство вчених все більшу увагу при­діляє питанням дотримання принципу гуманного спрямування наукових досліджень.

У сучасну епоху, поряд з природничо-науковим, великого значення набуває гуманітарне знання, що безпосередньо спря­моване на духбвний світ особистості. Воно має в собі морально та естетично визначений зміст, а отже, здатне формувати (роз­вивати та удосконалювати) моральний досвід, естетичні уподо­бання, світоглядні переконання людини.