46. Співвідношення абстрактного і конкретного в пізнанні (г.Гегель „Кто мыслит абстрактно?”).

Абстрактне і конкретне – категорії, що розкривають відношення мислення до дійсності і розвиток самого мислення. Перехід від абстрактного до конкретного – це перехід від менш повного одноманітного до більш повного багатоманітного.

Абстракція - "відволікання", "виділення" – формування образів реальності шляхом відволікання від даних і додавання нової інформації.

• виділення суттєвого, основного та його збереження;

• має односторонній характер. Бере одну сторону - найголовнішу, відкидаючи другорядні характеристики.

• глибока односторонність.

Конкретність – передбачає багатоманітність означень.

Конкретне

Справа не має іншого визначення як діяльність, в якій визначається загальна природа змісту. Справа при цьому суттєво єдина і ця єдність одиничного і є конкретне. Конкретна не лише справа, але також суб'єкт і продукт діяльності.

Процес розвитку є і зміст, і ідея, яка полягає в тому, що ми маємо перше й друге, і обидва суть одне, що являє собою третє, оскільки одне є в другому, і також знаходиться в собі, а не поза собою.

• Філософія перебуває в області думки, тому має справу з узагальненнями, але хоч її зміст абстрактний по формі, її ідея - конкретна, бо є єдністю різних визначень.

• Якщо істина абстрактна - то вона не істина.

• Суще є конкретне, тому додається лише нова форма, завдяки якій є різним те, що спочатку містилося у єдиному. Якби ідея була абстрактна, то вона була б лише вищою істотою, про яку більше нічого не можна сказати.

Приклади

• Істинне є рух, процес, але і стан спокою.

• Існує життя і матеріальне, й духовне.

• Визнання духу є і свобода, і необхідність.

(!) Абстрактність і конкретність не є взаємовиключними поняттями.

Філософія як пізнання розвитку конкретного

• Істинне прагне розвитку. Філософія є пізнанням розвитку ідеї (істини).

• Рух є ряд процесів розвитку, які ми маємо уявляти не як пряму лінію, що тягнеться в абстрактну нескінченність, а як коло, що повертається в себе. Рух має своєю периферією велику кількість кіл, сукупність яких являє собою великий ряд процесів розвитку, що повертається в себе.

• Ідея як конкретна у собі, розвиваючись є органічною системою, багатоступеневою цілісністю. Вихід поза філософську ідею в її розвитку не є зміна, перетворення у дещо інше, а являє собою входження у себе, самозаглиблення. Отже, розвиток робить ідею більш визначеною.

• Філософія являє собою одну ідею, всі її частини виходять з однієї ідеї. Ідея є і центр, і периферії

Що стосується співвідношення абстрактного і конкретного в пізнанні, то я вважаю, що воно визначається самим об'єктом пізнання. суб'єкт, аналізуючи об’єкт пізнання повинен зіставити всі “за” і “проти” та визначити роль абстрактного та конкретного в пізнанні реальної дійсності

Вперше поняття “абстрактне” і “конкретне”для характеристики змістовносаті, розвинутості думки були використані Гегелем, він “конкретне” пов^’язував з розумовим мисленням, а абстрактне – з розсудливістю мислення. Гегель не зв^,язує поняття конкретного виключно з чуттєвим сприйняттям. В своїй статті “хто мислить абстрактно?(1807р) Гегель хотів показати роль кожного мислення, чи конкретного так і абстрактного, в пізнанні навколишньої дійсності.

Гегель зазначає,що абстрактно мислить саме неосвічена людина.В пристойному суспільстві такий спосіб мислення не підтримується з огляду на його простоту та неблагородність в силу внутрішньої безглуздості.Філософ також говорить про те,що пошана до абстрактного мислення,яка має силу забобонів,вкоренилася дуже глибоко.Гегель приводить приклад із злочинцем,якого ведуть на страту, та акцентує на тому,що саме бачать в ньому оточуючі люди. Дами звертають увагу на його зовнішню красу та мужність,натовп бачить в ньому лише порочного вбивцю,священик наголошує на тому,що така поведінка свідчить про моральний розклад знаті,а знаючий суть людської душі окине поглядом увесь шлях злочинця,із самого народження до дня смерті,знайде причину повернення його на грішний шлях за умов впливу сторонніх факторів(відносини з батьками,друзями,соціальний статус на той момент).Головне,в результаті знайдеться основна причина того,що людина стала вбивцею.Саме це судження Гегель називає правильним й засуджує "абстрактність" поглядів натовпу,який бачить в злочинці лише злочинця,ігноруючи його людську сутність.На противагу цьому прикладу,Гегель приводить ситуацію із світською публікою Лейпцигу,яка усипала квітами колесованого злочинця та вплітала вінки в колесо.Філософ зазначає,що це є також "абстрактним мисленням",тільки тут вже проявляються риси християнства,що дуже тісно межує з розпусним примиренством - чутливим і дурним.За Гегелем,у світі найбільше людей,які мислять абстрактно,адже ми швидше сприймаємо зовнішню оболонку(мається на увазі репутацію,положення в суспільстві,загальний ореол посторонньої думки про даний суб'єкт),ніж саму сутність людини,те,ким вона є насправді.І це заважає нам думати різносторонньо,зациклюючись лише на чомусь одному.Мислити абстрактно - обмежувати себе в повноцінному сприйнятті світу в цілому.

№47. Істина як гносеологічна та культурологічна категорія. Концепції істини.

Проблема істини в постмодерній філософії

Знання повинне відповідати законам об'єктивного світу, тобто бути істинним. Істина – мета пізнання, вона ж предмет дослідження, найважливіша категорія гносеології.

У гносеологічному плані під істиною розуміється не властивість самого буття, ціннісних переживань людини або продуктів його гуманітарного творчості, а також не формальна характеристика мовних структур і формул, а в першу чергу змістовна характеристика людських знань, особливо філософського та наукового характеру.

Арістотель розумів під істиною відповідність думки об'єкту. Істина є логічна форма, виражена у вигляді думки, де стверджується або заперечується наявність тих чи інших зв'язків. Істинно те, що визначається об'єктом, а не угодою. Марксистська гносеологія дає своє розуміння істини:

1) джерело знання - об'єктивна реальність;

2) якості суб'єкта самі по собі не визначають істинність затверджується судження;

3) істина суб'єктивна за формою свого вираження, носієм її є людина;

4) категорії для вираження, позначення істини не створюються довільною грою уяви;

5) істина є процес;

6) істина завжди носить конкретний характер.

У марксизмі розроблені категорії абсолютної і відносної істини. Абсолютне висловлює момент стійкості. Відносне – мінливе, минуще в знаннях у зв'язку із зростанням нових фактів, теорій.

Розбіжність уявлень суб'єкта з відбиваним об'єктом призводить до омани, неістинними. Знання повинне відповідати предмету дослідження. Прагнення до істини повинно бути пов'язано з її критерієм. Частина мислителів (скажімо, агностики) заперечували такий критерій. Інші вважали, що таким може бути досвід людини, тобто його відчуття; треті вважали, що ясність і самоочевидність.

Істина – це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

В культурології істина - одна з вищих цінностей культури, і знання, освіта - невід'ємні її складові, а розумність, інтелектуальний розвиток - критерії культурності. Без знання, без істинного знання, неможлива цивілізація, розумна організація життя, суспільства, людських відносин, неможливе зростання комфортності життя, взагалі прогрес.

Істина є знання. Але чи всяке знання є істина? Що таке істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Арістотель запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту, дійсності. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака справжнього знання - ясність. Для Платона та Гегеля істина виступає як згода розуму з самим собою, оскільки пізнання є з їхньої точки зору розкриттям духовної, розумною першооснови світу. Берклі, Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості.

Істина одна - вона об'єктивна, оскільки містить знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства, але вона в той же час і відносна, тому що не дає вичерпного знання про об'єкт. І в той же час істина конкретна, оскільки зберігає своє значення лише для певних умов часу і місця, а з їх зміною може перетворитися на свою протилежність. Характеристики істини: об'єктивність, конкретність і перевірка практикою.

Філософське кредо постмодернізму – не пізнання світу заради його перетворення, а його деконструкція. Тим самим ігнорується значення істини і, взагалі, сенс буття. Не істинні знання визначають існування, а лише його розуміння, де панує безліч суб’єктивних істин. Систематизація знань втрачає смисл, а відтак неможлива специфікація буття за предметами дослідження. Тому, вважають постмодерністи, наявна необхідність з’єднання в єдиний потік розуміння науки, мистецтва, філософії, філології, релігії тощо. Сталими в постмодерні є переконання, що “події завжди випереджають теорію”, і панує висновок про неможливість сформувати відповідну картину світу засобами філософії і науки. Відтак і в людському житті є вичерпаними цінності, моральні принципи, сенс існування. Реальність вважається нескінченним "текстом", де наявна безліч метафор, натяків.

Концепції істини:

1. Класична або кореспондентська ( діалектична, матеріалістична). Під істиною розуміється відповідність людських знань реальному стану справ, який-то об'єктивної дійсності.

2. Конвенційна. (Вчений світ вважає що є істинним.. наприклад є Евклідова геометрія, геометрія Лобачевського)

3. Прагматична (як вищого ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. )

4. Когерентна теорія істини. Стверджує, що істинне знання завжди внутрішньо несуперечливо і системно впорядкований. Тут відбувається зближення з трактуванням істини в розумінні логічної правильності та коректності

5. Регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.

Концепції істини не підміняють, а доповнюють одна одну. Тому необхідно враховувати їх всі.

№48. Чуттєве та раціональне, емпіричне та теоретичне у пізнанні. Сенсуалізм та раціоналізм. Роль емоцій у пізнанні. Проблема інтуїції

Знання людини спочатку існує у вигляді певних образів свідомості. Але ці образи неоднакові по характеру свого формування і по способах руху, мають свою специфіку. І отже виникає питання про те, як складається структура знання. У філософських системах Нового часу виділялися дві форми знання : чуттєве і раціональне (і відповідно до їх філософські напрями, що віддають пріоритет одному, або іншому - емпіризм і раціоналізм, від лат. empirio - досвід, і лат. ratio - розум, основа). Ці форми знання часто розглядалися як два послідовні етапи його формування.

З точки зору емпіризму, історично і логічно першим ступенем пізнавального процесу є чуттєве пізнання ("немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", Локк). Воно безпосередньо включене в матеріально-чуттєву діяльність людей і пов'язано з контактами людини із зовнішнім світом. Чуттєве пізнання містить у собі образи, які дають органи чуттів людини. Основні форми чуттєвого рівня пізнання – відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожний з органів почут­тів людини специфічним для неї способом відбиває окремі влас­тивості речей (колір, звук, запах, твердість). Сприйняття – цілі­сне відображення властивостей і ознак предмета. Уявлення – на­очний цілісний образ речі, що виникає на основі уяви і минулого почуттєвого досвіду, що зберігається і відтворюється у пам'яті.

Раціональне пізнання. Людина дістає інформацію за допомогою природних сигналів, що йдуть від об'єктів, і штучних сигналів, переданих від суб'єкта до суб'єкта та функціонуючих у сис­темі людської мови. Розвиток і удосконалення мови тісно пов'язані з розвитком раціонального рівня пізнання. Мова - найважли­віший інформаційний посередник між суб'єктом і суспільством. Без неї неможливо оперувати готовими знаннями. Раціональне мислення - це функціонування існуючих у мові знань, пов'язаних з реальністю через посередництво почуттєвих образів, здатних відбивати недосяжне для органів почуттів.

Елементарні форми раціонального (логічного) мислення – поняття, судження й умовиводи, які виділяють і фіксують в зна­ках мови предметні ознаки речей.

Поняття відбиває істотні ознаки речей, тобто ті, що є необхідними і достатніми для їхньої відмінності у певному відно­шенні. У поняттях ніби концентруються, підсумовуються наші знання. Судження, фіксуючи будь-які ознаки предмета, затвер­джує чи заперечує яку-небудь інформацію про об'єкт пізнання. Умовивід - це пов'язування суджень (оперування ними), результатом чого є нове знання без звернення до свідчень, що їх надають органи почуттів. Людське пізнання є єдністю чуттєвого і раціонального. Люди ставлять завдання перед пізнанням і тлумачать його ре­зультати на рівні раціонального мислення, а необхідну інформа­цію дістають за допомогою органів почуттів. Учений не просто дивиться в мікроскоп, він перевіряє якесь припущення (гіпотезу), виконує логічно обґрунтовану програму дослідження, витлумачує побачене у світлі певних понять і теорій.

Емпіричне та теоретичне – категорії, що фіксують особливості, характерні риси пізнавальної діяльності в науці, її структури, особливості самого процесу розвитку науки. Іноді емпіричне і теоретичне ототожнюють з чуттєвим і раціональним. Це груба помилка. Якщо категорії чуттєвого і раціонального стосуються пізнання і знання в усіх його формах, то емпіричне і теоретичне необхідні для осмислення особливостей саме наукового знання та пізнання. Чуттєве і раціональне фіксують різні компоненти індивідуальної свідомості, кожне знання – наукове чи ненаукове – певною мірою пов’язане з обома компонентами, в той час як емпіричне та теоретичне фіксують особливу структуру наукового знання і пізнавальної діяльності в науці, особливості розвитку науки і можуть розглядатися в певних межах як автономні форми знання та пізнання.

Якщо на рівні емпіричного дослідження метою суб’єкта є одержання емпіричних фактів, то на рівні теоретичного дослідження метою суб’єкта є побудова гіпотези, концепції, понятійної схеми (теорії), пояснити їх. На рівні теоретичного дослідження суб’єкт поринає в світ мислених концептуальних побудов, конструює абстрактні онтологічні схеми, логіко-понятійні моделі, які б дозволили охопити досліджуваний фрагмент реальності в його єдності і цілісності, внести порядок і зміст у множину емпіричних наукових фактів. На теоретичному рівні субяєкт створює і вдосконалює те, що називають “концептуальним апаратом науки”, зокрема, у вигляді наукових теорії.

З питання про роль, місце та співвідношення чуттєвого і раціонального у пізнавальному процесі у філософії існують дві прямо протилежні точки зору - сенсуалізм і раціоналізм.

Сенсуалісти (від латинського sensus - Почуття, відчуття) вважали, що вирішальна роль у процесі пізнання належить органам почуттів, а відчуття і інші форми живого споглядання визнавалися єдиним джерелом достовірного знання і засобом досягнення істини. Вчені: Арістотель, Фома Аквінський, Джон Локк, Джордж Берклі, Етьєн Бонно де Кондільяк , Девід Юм, Вільям Джемс

Вже античні мислителі однозначно сформулювали принцип сенсуалізму: (нічого немає в інтелекті, чого не було б раніше в почутті).Сучасна ж сенсуалістична теорія пізнання бере свій початок в Англії XVII в. - Часу бурхливого торгового і промислового розвитку цієї держави.Вчені того часу заявляла, що їхня мета - не відкриття абсолютних і безперечних істин про всесвіт, а розробка правдоподібних гіпотез про навколишній світ. Раціоналісти (від латинського ratio - Розум, мислення), спираючись перш за все на успіхи математики, прагнули довести, що загальні і необхідні істини (а вони безперечно існують) не виводяться безпосередньо з даних чуттєвого досвіду та його узагальнень, а можуть бути почерпнуті тільки з самого мислення.

Вони стверджують, що за допомогою одного тільки розуму ми можемо осягнути знання в строгому сенсі цього слова, тобто достовірне знання, яке ні за яких обставин не може бути помилковим. Такі погляди розвивали Платон, Декарт, Лейбніц, Гегельта ін

Велике значення в процесі пізнання мають такі внераціональні форми пізнання як інтуїція, віра, уява, фантазія, емоції та ін.

Серед них особливо важливу роль відіграє інтуїція (раптове осяяння)-здатність прямого, безпосереднього осягнення істини без попередніх логічних міркувань і доказів. В історії філософії на важливу роль інтуїції (хоч і по-різному розуміється) в процесі пізнання вказували різні мислителі.

Так, Р. Декарт вважав, що для реалізації правил його раціоналістичного методу необхідна інтелектуальна інтуїція, за допомогою якої вбачаються першого початку (принципи), і дедукція, що дозволяє отримати слідства з цих засад. Єдино достовірним засобом пізнання вважали інтуїцію прихильники такого філософської течії XX ст., Як Інтуїтивізм.А. Бергсон,протиставляючи інтелекту інтуїцію, називав останню справжнім філософських методом, в процесі застосування якого відбувається безпосереднє злиття обєкта із субєктом. Повязуючи інтуїцію з інстинктом, він відзначав, що вона характерна для художньої моделі пізнання, тоді як в науці панує інтелект, логіка, аналіз. У феноменології Е. Гуссерля інтуїція є перш за все «сутнісне бачення», «ідеація», безпосереднє споглядання спільного, у 3.Фрейда - це прихований, несвідомий причетна творчості.

Особлива роль в отриманні знань належить емоціям. Емоції - результат субєктивної оцінки сприймаються обєктів і процесів на мові переживань. Вони активізують розумові процеси, виконують у структурі пізнавальної діяльності евристичну функцію. Евристична функція (грец. евристика — відшукую, відкриваю) філософії сприяє зростанню наукового знання, стверджує можливість і дієвість наукового прогнозування, бере участь у створенні окремих наукових гіпотез і теорій, є вченням про методики пізнання та діяльності, способи і форми їх практичного застосування. Емоції справляють вплив на усі сфери людського життя, в тому числі і на навчання. Існують переконливі дані, які свідчать про те, що емоції є найважливішим фактором регуляції процесів пізнання. Наявність емоційних явищ у процесі пізнання зазначали ще давньогрецькі філософи (Платон, Аристотель). Однак початок обговоренню питання про ролі емоцій у когнітивному процесі поклали П. Жані й Т. Рібо. На думку П. Жані, емоції, будучи «вторинними діями», реакцією суб´єкта на свою власну дію, регулюють «первинні дії», у тому числі й інтелектуальні. Т. Рібо, навпаки, вважав, що в інтелектуальному мисленні не має бути ніякої «емоційної домішки», тому що саме афективна природа людини і є найчастіше причиною нелогічності. Він розмежував інтелектуальне мислення й емоційне.