12. Філософія Середньовіччя: теоцентризм, реалізм, номіналізм.

1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична  філософія  за  своєю  суттю  була  космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

2. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.

Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Найвідомішим серед «отців» західної церкви був Августин Блаженний,   який   систематизував   християнський   світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад -усе. Етична проблематика займає у нього головне місце.

Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір .людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. .Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.

Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші  епохи, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше .так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія  репрезентована  двома  основними  напрямами  — номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).

Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти,  стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат триєдності Бога — один ^ із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:

Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

4. Філософія Ф.Аквінського.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором е «Сума теології».

Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від нкх, теологія здобуває істину в божественному одкровенні.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теологи — «істини Одкровення».

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є -«служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. '

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував   п'ять   доведень,   які  стали  класичними  у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигуи», або «першопоштовх» рух^ — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — .Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5 -У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль— Бог.

Проте,   деякі  інші  догми  християнства  не  піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

13. Ф-я доби Відр-я: гуманізм та антропоцентризм, натуралізм, пантеїзм.

XV-XVI ст. в історії ф-ї - епоха Відр-я, (від renaissance - Відр-я).

Філ мислення прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Піко делла Мірандола був впвнений, що Бог створив людину і зробив її цетром Всесвіту і кінцевою метою світобудови. Характерна риса світогляду: орієнтація нам мистецтво. За допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його цінність. Людина змальовується як вища цінність і онтологічнв реальність.

Ідеалом людини епохи Відр-я є її різнобічна діял. Виникає тип культ, гуманіст індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економ діял (буржуаз індивідуалізм), а на культуру.

Пріоритетом серед дух цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородства. метою життя виступає творчість, пізнання. служіння людям, суспільству, а не Богу.

Світоглядною спрямованістю епохи Відр-я було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання.

Взагалі гуманізм (лат. humanus - людяний) погляд, який розглядає людину, як віщу цінність, захищаючи її свободу і всебічний розвиток. Саме в епоху Відр-я зародився гуманізм як ідейний рух. Гуманістами епохи Відр-я вважаються Петрарка, Данте, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Бруно, Рабле, Монтень, Копернік, Шекспір. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю реальністю гуманісти прагнули утвердити нову систему дух цінностей. Гуманісти проповідували індивід вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Ф-я Відр-я переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення природи як начала несамостійного. Природа трактується пантеїстично (грецьке "пантеїзм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Парацельс: природа як живе ціле, що пронизане магічними силами; Д. Бруно: природа і є Бог у речах).

Деяким філософам епохи Відроження були властиві натуралістичні погляди: природа розглядалася в її цілісності ( М.Кузанський, Д. Бруно: безкінечність Всесвіту та множинність у ньому світів; Парацельс).

Гносеологія епохи Відр-я була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму (догматизм - спосіб мислення, який оперує незмінними поняттями, ігнорує принцип творчого розвитку). Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання проявився у Кузанського , він у природі пізнання виділяв 4 ступені: чуттєвість, розсудок, розум, інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання і Бруно.

У гносеології Відр-я інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. Авторитет теології не заперечувався , але обмежувалася сфера його впливу. Але в основному філософи Відр-я стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання:

1)можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; 2)дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; 3) заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; 4) визнання і утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки: 1) Ла Боесі виступав проти абсолютизму влади. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету; 2) Нікколо Макіавеллі обгрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Ідеалом держави вважав республіку як виразника народного суверенітету.

В епоху Відр-я з'являються перші ідеї утопічного соціалізму (Томас Мор "Утопія", Томазо Кампанелла " Місто Сонця"). Утопісти вважали, що приватна власність спричиняє усі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Вони сформулювали основні риси майбутнього суспільства ( планове суспільне господарство, обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами, всі дорослі члени беруть участь у політичному управлінні, усі діти мають право на безплатну освіту та ін. Але утопісти пропагують надмірно сувору мораль, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стан, іделізують середньовічне ремесло.