Запитання. Завдання

1. Визначте місце статі в структурі індивідуальності. Розкрийте зміст понять «стать» і «гендер».

2. Розкрийте зміст основних теорій психологічної статі.

3. У чому полягає психологічне значення еволюційної теорії статі?

4. Що таке статевий диморфізм?

5. За допомогою яких програм поведінки психофізіологія статі визначає динаміку і зміст жипєдіяльності людини?

6. Як етологія статі може бути використана для побудови і руйну­вання психологічних бар'єрів між статями?

7. Які психологічні відмінності між чоловіками і жінками у сфері інтелектуальних здібностей, темпераменту, рис особистості достовір­но підтверджені?

8. у чому полягають основні тенденції порушення фізичного і пси­хічного здоров'я у чоловічий і жіночій підвибірках?

9. Доберіть ілюстрації з літератури і мистецтва до типів психоло­гічної статі.

10. Проаналізуйте стереотипи і забобони, що стосуються статево­рольової поведінки в різних культурах.

11. У яких психічних процесах міжстатеві відмінності проявляють­ся найвиразніше?

12. Які чинники визначають рівень розвитку моральної думки?

13. У чому полягають відмінності моральної свідомості чоловіків І жінок?

14. У чому виявляється культурна і соціальна зумовленість мораль­ної свідомості?

3. Диференціація характеру

Представники деяких психологічних напрямів не визнають поняття «характер», а з більшості зарубіжних довідкових видань і досліджень його вилучили. Спосте­рігається тенденція до ототожнення характеру з особи­стістю. Багато вчених характер вважають проблемою етики, висловлюють сумніви у можливості вивчення його як самостійного явища. Характер у диференціаль­но-психологічному контексті розуміють як основну змі­стову характеристику індивідуальності, що детерміну­ється впливами соціокультурного середовища і форму­ється на психічній основі темпераменту.

Характер у структурі індивідуальності

Піонером у дослідженнях характеру вважають дав­ньогрецького філософа Теофраста (372—287 до н. е.). У XVІІІ ст. в Європі активно досліджували типологію характеру, а англійський філософ і психолог Джон-Стюарт Мілль (1806—1873) навіть запропонував виокремити етологію як особливу науку. З часів Тео­фраста характер називали «етос». Вважалось, що ха­рактер розкриває і обмежує міру особистої відповідаль­ності людини, визначає вчинки, якими вона може керу­вати (на відміну від темпераментальних проявів, зміни­ти які не можливо), тобто концентрує те, що вона може контролювати, змінювати і розвивати. Характер форму­ється протягом життя людини і, загалом усталившись до підліткового віку, змінюється під впливом виховання і самовиховання. Тому характер, на відміну від темпера­менту, може підлягати етичному оцінюванню.

Характер (грец. сЬагаШг — риса, особливість) — індивідуальне поєднання ставних психічних особливостей людини, що зумовлю­ють типовий для суб'єкта спосіб поведінки в певних життєвих ситуаціях і обставинах.

Характером також називгіють своєрідність складу психічної діяльності, що виявляється в особливостях соціальної поведінки особистості, насамперед у ставлен­ні до професії, людей, самого себе.

Донедавна вітчизняні психологи наголошували, що «хребет характеру» становить воля — стійкість у діях, принциповість, відношення інтелекту і особистості, наявність життєвих цілей. Зарубіжні вчені, також від­значаючи елемент характеру, пов'язаний із самокон­тролем і саморегуляцією, як синонім іноді вживають поняття «сила Я», «сила Над-Я».

Важко розмежувати прояви характеру і особистості, а ще складніше — характер і темперамент. Е. Кречмер вважав, що темперамент — це вроджена особливість перебігу психофізіологічних процесів (їх темп, інерт­ність, напруження, здатність до переключення та ін.), а характер — це стійка особливість ставлення людини до світу, оточення і себе.

А. Ковальов і В. М'ясищев виокремили такі підходи в дослідженні характеру і темпераменту: їх ототожнен­ня; антагонізм; трактування темпераменту як елементу характеру; визнання темпераменту основною природою характеру. Позиції, за якою темперамент є основою характеру, дотримується багато вітчизняних дослідни­ків, зокрема послідовники теорії індивідуальності. У ній стверджується, що темперамент і характер зумо­влюють один одного. Характер формують життєві вра­ження, виховання і навчання на природній основі тем­пераменту — властивостях нервової системи і генетич­них програмах. Однак темперамент наділений стійкі­стю, тотальністю і описує формальні (незалежні від змі­сту діяльності) особливості поведінки, а характер вия­вляється не у всьому і не завжди.

Темперамент може не визначати змістової складо­вої відносин особистості (останнім часом це ставлять під сумнів), а характер саме їх і відображає — перева­ги, значущі відносини, змістові і духовно-світоглядні якості індивідуальності, тенденції психічного нездо­ров'я. Так, Б. Ананьев вважав, що кожна риса вдачі (характеру) є певним істотним ставленням особисто­сті до навколишнього світу, до таких його об'єктів, як природа, суспільство, суспільні ідеї (ідеологія), пра­ця, інші люди тощо.

Вплив характеру на особистість практично не вивче­ний в академічній психології, насамперед через тради­цію апелювати до злитості цих двох конструктів, що нас­правді співвідносяться як «частина — ціле». Зате в житейській наївній психології проблема характеру і його зв'язку з особистістю — одна з центральних. При­кладом може бути запропонована Б. Братусем гумори­стична інтерпретація чотирьох типів людей, представле­на в традиційній системі координат (рис. 2.3).

«Погана лю,цива» Рис. 2.3. Типи особистостей відповідно до характеру

Різноманіття суб'єктивних оцінок, за допомогою яких люди характеризують знаііомих, можна описати за допомогою зображених на рисунку координат. Біль­шість людей зараховують себе до І типу («хороша люди­на з хорошим характером»). Диференціальна психоло­гія не може спиратися на розмиті оцінні категорії або соціально створювані конструкти на зразок «хороший — поганий» при оцінюванні людини, хоча частка самоіро­нії нерідко сприяє адекватності наукових висновків.

Дослідники прагнули чітко визначити і розрізнити поняття «темперамент» і «характер». Переважно йшлося про вплив характеру на темперамент, суть якого виразив І. Кант: «Темперамент указує на те, що можна зробити з людини, а характер — на те, що сама вона хоче зробити із себе». Психологи погоджуються, що характер не є чимось готовим, даним від природи, його визначають сукупність зовнішніх чинників, що впливають на індивіда в процесі розвитку, І свідомі зусилля людини, спрямовані на формування власних властивостей.

Розмежовував поняття «тип нервової системи», «темперамент» і «характер» І. Павлов: «Тип є вродже­ний конституціональний вид нервової діяльності — генотип... Характер є сумішшю уроджених схильно­стей, потягів з прищепленими протягом життя під впливом життєвих вражень». Система умовних зв'яз­ків, що утворюються в процесі структуризації життєво­го досвіду, становить природну основу характеру, його формально-динамічну складову, а система орієнтації ви­никає внаслідок сплаву схильності суб'єкта з форму­вальними впливами середовища. Стійка система зв'яз­ків, яку назвали динамічним стереотипом, є основою спрямованості — властивості, що належить до найва-жливіщих змістових характеристик індивідуальності.

Воля як основний системотвірний компонент харак­теру виявляється в диференційованій системі довільної регуляції, пов'язаної з емоційними патернами і рівнем розвитку здібностей. Наполегливість у досягненні мети помітніше виражена в структурі характеру людей з високим рівнем інтелекту й освіти.

Багато даних підтверджують вплив характеру на вибір суб'єктом способів взаємодії і на взаємозв'язок характеру з темпераментом. У процесі досліджень спів­відношення структурних компонентів індивідуальності характер, представлений різними параметрами самоста-влення, зіставляли з темпераментальними і стильовими властивостями. Інтенсивність зв'язків між досліджува­ними показниками темпераменту, стилю і характеру була різною. Зв'язки характеру зі стилем, який є «ближче розташованим» утворенням у просторі інди­відуальних властивостей, виявилися сильнішими (з високим рівнем значущості — р < 0,001), ніж зв'язки характеру з темпераментом, віддаленішими в ієрар­хічній структурі індивідуальності.