Методологія, методика і методи дослідження диференціальної психології

Предметом вивчення психології є індивідуальний внутрішній світ, закономірності його зародження, становлення, розвитку, реалізації та згасання. Як науко­вим методом психологія послуговується системою засо­бів цілісного пізнання предмета у єдності його реаль­них і сутнісних глибинних проявів.

у науковому методі синтезовані методологія, мето­дика і прийоми дослідження. їх комплексне засто­сування дає змогу отримати об'єктивні, цілісні знання про предмет науки.

Методологія (грец. methodos — спосіб пізнання і logos — вчення) — вчення про загальну теорію (пози­цію), з якої повинен виходити дослідник психічної при­роди людини, про правила, яких він мусить дотриму­ватися в дослідженні, та засоби, якими він має користу­ватися.

Технічна методологія узагальнює і пропонує найдо­цільніші та найефективніші способи й засоби науково­го пізнання предмета науки. Оскільки психологія поєд­нує в собі ознаки і теоретичної, і прикладної дисциплі­ни, її методологія вдається до засобів як наукового пізнання, так і практичного перетворення індивідуаль­ного світу Я людини. В уніфікованому вигляді технічна методологія синтезує методики психологічного дослі­дження та методики перетворювального психологічно­го впливу.

Методикою в науковому дослідженні називають процедуру або послідовність здійснюваних пізнаваль­них і перетворювальних дій, операцій та впливів, які реалізуються у процесі вивчення його предмета і спря­мовані на розв'язання завдань дослідження. Як склад­ник наукового методу психології методику розгляда­ють на кількох рівнях: перший рівень — загальна методика психологічного дослідження; другий — методика здійснення конкретного типу наукового дос­лідження (теоретичного, емпіричного, прикладного та ін.); третій — детально описана послідовність реаліза­ції того чи іншого засобу, способу психологічного дос­лідження.

Диференціальна психологія використовує загально-психологічні методи пізнання, до яких належать, наприклад, спостереження й експеримент, і спеціальні.

Спеціальні методи диференціальної психології поді­ляють на: методи теоретичного аналізу (моделювання, реконструювання, типологічний), психогенетичні (ге­неалогічний метод, метод прийомних дітей, метод близ­нюків), історичні (біографічний метод, метод щоденни­ків, автобіографічний метод, вивчення продуктів діяльності, вивчення літературно-історичних джерел), діагностичні (тести), математичні (методи матема­тичного моделювання, методи математичної статисти­ки), організаційні (лонгітюдна, порівняльно-вікова, генетико-моделювальна форми організації досліджен­ня) та ін.

Методи теоретичного аналізу

У диференціальній психології активно використо­вують методи теоретичного аналізу, до яких належить моделювання, реконструювання, типологічний.

Моделювання (франц. modeler — ліпити, формувати) — метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їх реальних, фізичних або ідеальних, абстрагованик аналогів, моделей (часто математичних).

Під моделлю розуміють систему об'єктів або знаків, що відтворюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Часткова подібність дає змогу використову­вати модель як замінник досліджуваної системи. Від­носна простота моделі робить таку заміну досить наоч­ною. Створення спрощених моделей системи — дієвий спосіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях наукового знання, зокрема у диференціальній психології.

Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних за­лежностей і процесів пам'яті. Систематично моделю­вання застосовували в гештальтпсихології, намагаю­чись знайти фізичні аналоги формування цілісних пси­хічних структур (гештальтів) у природних процесах утворення кристалів, негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в диферен­ціальній психології і психофізіології почалося в 50-ті роки XX ст., коли виникнення кібернетики уможливи­ло моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот. Радянські вчені Петро Анохін (1898—1974) та Микола Бернштейн (1896—1966) ство­рили моделі склгідних фізіологічних функціональних систем людини, що містили всі основні компоненти подгільших кібернетичних моделей її поведінки.

Надалі з'явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам'яті, сприйняття та уваги. Моделювання поширилося на найскладніші види інтелектуальної діяльності, такі як гра та розв'язу­вання різноманітних задач. Перспективним вважа­ють дослідження психічних процесів за аналогією з процесами обчислювання. Американський дослід­ник, професор комп'ютерних наук і психології Гер­берт Саймон (1916—2001) та інші вчені вбачають подібність між організацією пізнавальної сфери людини і структурою блоків обчислювального при­строю — цю особливість можна плідно використову­вати у психологічних дослідженнях вищих пізна­вальних функцій людини — інтелекту, систем прий­няття рішень тощо.

Представлені способи репрезентують одну з технік моделювання — моделювання за аналогією, що спорід­нена з кібернетичним та комп'ютерним баченням логі­ки взаємопереходів та взаємозв’язків явищ. У диферен­ціально-психологічному дослідженні моделювання використовують також у техніках «відтворення змі­сту» та «відтворення логіки пізнання», які застосову­ють при обґрунтуванні змістових характеристик сутно­сті досліджуваних явищ.

Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дослідження полягає в побудові «образу-моделі» психологічного явища, котре розглядають як багатомірне і багатозмістове, як таке, що реалізує систему природних, соціальних та духовних відносин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як правило, постають багатозмістовими, «міжрівневими», що ро­бить інформативний образ досліджуваного явища цілі­снішим і повнішим. Цю техніку моделювання застосо­вують до складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, компетент­ності, життєвого шляху тощо.

Моделювання як відтворення логіки пізнання поля­гає у створенні теоретичної моделі, яка повторює вну­трішні психічні процеси (як правило, когнітивні) пі­знання дійсності. Наприклад, психологи у співпраці з інженерами-електронниками створили перші комп'ю­тери, які моделювали процес оброблення інформації людиною. Метод використовують для теоретизації сут­ності досліджуваного предмета і способу його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямована на поступове відтворення динамічних психічних харак­теристик досліджуваного явища у його функціонуванні і розвитку, а також на побудову адекватного способу його пізнання. Подвійна рефлексія (процес самопізнан­ня суб'єктом внутрішніх психічних процесів і станів, з одного боку, і моделювання цього процесу в експери­ментальній ситуації у випробовуваного — з іншого) — основний механізм цієї техніки моделювання — потре­бує високої кваліфікації дослідника. Така техніка забез­печує подвійний ефект: дає змогу з'ясувати теорію пред­мета і теорію способу його пізнання та відтворення.

Реконструювання (лат. ге — префікс на позначення повторної дії (construction — побудова)у диференціальній психології — метод теоретичного дослідження психологічних явищ, що полягає у змі­стовій і структурній перебудові явища, яке досліджує психолог.

Відповідно виокремлюють змістову реконструкцію, що оперує змістовими ознаками явищ, та структурну, спрямовану на вивчення формально-логічних ознак явищ. Предметом реконструювання можуть бути як психологічні явища, так і способи їх пізнання: поясню­вальні та методологічні принципи, теоретичні поло­ження, методи і прийоми пізнання тощо. У межах методу можна використовувати різні техніки. Вихід­ним моментом реконструювання є якісна диференці­ація когнітивних просторів (зростання спеціалізації пізнавальних процесів, їх структурування і впорядко­вування з розвитком системи когнітивних реакцій суб'єкта, способів поведінки і форм взаємодії зі світом), до яких належать досліджувані явища і стосовно яких дослідник має використати метод реконструювання. Якщо обрані явища належать до одного або спорідне­них когнітивних просторів, то можливе використання техніки прямої реконструкції. За належності явищ до різних просторів дослідник вдається до опосередкова­ної реконструкції, обов'язково обираючи третє, уза­гальнене за змістом щодо перших двох, явище як опо­середковану ланку.

Якісну диференціацію досліджуваних явищ здій­снюють також за ознакою змістової завершеності або когнітивної цілісності. Наприклад, інтелект аналізу­ють як цілісне, різнорівневе, інтегральне утворення індивідуальності, структурні компоненти якого, дослі­джені окремо, не дають уявлення про його функціо­нальні можливості як цілісної системи. Залежно від цілей та завдань дослідження застосовують креативну реконструкцію (здійснюється із включенням нових структурних одиниць, як правило, з інших сфер психі­ки, наприклад емоційний інтелект поєднує афективну й когнітивну сферу особистості) або відтворювальну (наприклад, відтворюють процес перетворення інфор­мації: відчуття > сприймання > пам'ять > мислення > уява). «Новий зміст» постає більш диференційованим, структурованим і завершеним або відповідним «вихід­ному змісту» за рівнем завершеності й наповненості.

Загалом метод реконструювання застосовують не тільки як засіб теоретизації, а й для аналізу, інтерпре­тації і тлумачення даних психологічного дослідження.

Оскільки предметом диференціальної психології є індивідуальні, типологічні і групові відмінності між людьми, типологічний метод потребує детального розгляду.

Типологіний метод — метод наунового дослідження, зорієнюва-ний на виявлення подібностей і відмінностей серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких поєд­нань властивостей явищ у системі змінних, їх групування за допо­могою ідеалізованої узагальненої моделі.

Наслідком типологізації є виокремлення визначе­них типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ і процесів.

У психології вдаються до побудови закритих і від­критих типологій (К, Абульханова-Славська).

Закрита типологія, як правило, сама є метою до­слідження і демонструє загальну закономірність у переліку її проявів. Іноді цей вид типології застосову­ють для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких представлене різне співвідношення досліджуваних ознак. Для такої типо­логії важливі кількість ознак і типів, характер розподі­лу середніх та крайніх типів, їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність загалом. Прикла­дом закритої типології є типологія специфічно людсь­ких типів темпераменту І. Павлова, за якою усіх людей поділено на «художників» і «мислителів» за критерієм переважання першої чи другої сигнальної системи.

При дослідженні вищих психічних функцій викори­стовують відкриту типологію (прогресивну, або кон­структивну), що не має повного набору наперед устано­влених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо виходити з того, що різним рівням організації психічно­го мають відповідати різні типології, то вищому (особи-стісному) рівню може бути адекватною саме відкрита типологія. Починаючи з нижчого (темпераментального) рівня, де кількість типів обмежена (закрита типологія чотирьох типів темпераменту І. Павлова), спостерігаєть­ся тенденція до індивідуалізації особистісних структур, що на рівні харсіктеру виявляється у збільшенні кілько­сті типів (наприклад, типологія акцентуацій характеру підлітків А. Личка налічує 10 типів).

Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій психологічного дослідження: індивідуаліза­ції та уніфікації змісту психічного. Тому основними характеристиками відкритої типології можуть бути:

• характеристика, пов'язана з прогресивним, про­цесуальним способом побудови типології, коли кожний наступний етап ставить низку операціональних і теоре­тичних питань, які потребують узагальнення і визна­чення в типології, що будується;

• характеристика, що передбачає розкриття осо­бливостей кожного типу в системі всіх інших. Така типологія відображає системний підхід до дослідження психічних явищ як багатомірних і багаторівневих феноменів.

Основою типологізації є виявлення подібності, від­мінностей і спільності (тобто узагальнення) сукупності явищ, виокремлених у процесі дослідження, а потім — ідентифікація (тобто узагальнення нового рівня) з ідеа­лізованою моделлю досліджуваного явища. Ідеалізована модель — це попереднє теоретичне з'ясування сутності предмета дослідження, яке має прогностичний харак­тер. Саме ідеалізована модель стає засобом конкретиза­ції і доповнення первинного визначення предмета.

У диференціальній психології типологічний метод має таку методику реалізації:

1. вибір основ типізації та змістове визначення їх як характерних ознак явища, прояви якого типізуються. Так, у типології темпераментів І. Павлова основою типі­зації є властивості нервової системи людини: сила нер­вових процесів, їх урівноваженість, рухливість процесів збудження і гальмування. У кожному конкретному до­слідженні психолог обирає основи типізації досліджува­ного явища, керуючись побудованою теоретичною моделлю предмета дослідження. Типізації підлягають як властивості, характеристики конкретних явищ, так і закономірності, умови, динамічні характеристики про­цесів тощо, проте кожному класу типізованих явищ має відповідати конкретний вид типології;

2. вибір моделі типізації, яка відтворюватиме сутніс-ні й динамічні особливості явища і визначатиме логіку узагальнення сутнісних ознак предмета в тип. У психоло­гічному дослідженні використовують різні моделі типіза­ції. При їх виборі слід зважати на рівень спорідненості сутності типізованого явища і логіки типізації, яку від­творює модель. Так, якщо основи типізації перебувають у діалектичній залежності одна від одної, застосовують моделі типізації «прогресивна дихотомія» та «динамічна модель типізації». Якщо основи типізації обрано в онто­логічному співвідношенні, то адекватним буде викорис­тання онтологічно орієнтованих моделей типізації;

3. виокремлення типів і побудова типології дослі­джуваного явища. Вона має відображати структурну і змістову залежності, що повинно доводити емпіричне дослідження;

4. підтвердження істинності побудованої типології за допомогою аналізу і змістового узагальнення даних емпіричного дослідження. На цьому етапі здійснюють необхідну корекцію елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюють емпіричними характе­ристиками їхніх проявів;

5) завершальна стадія реалізації типологічного мето­ду. На цьому етапі побудовану типологію, а також закладену в ній модель типізації використовують як засоби аналізу і тлумачення результатів проведеного дослідження, оскільки вони цілісно відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психоло­га, а й сутнісну побудову предмета дослідження як ба-гатомірного і багаторівневого явища.

Отже, типологія є завершальним етапом пізнання предмета і втілює його змістовий і структурно-органі­заційний результати.

Психогенетичні іметоди

Диференціальна психологія застосовує методи зі споріднених сфер знання, однією з яких є психогенетика (грец. psyche — душа і genos — рід, походження) — галузь знання на перетині генетики і психології, пред­метом якої є походження індивідуальних психологіч­них особливостей людини, з'ясування ролі генотипу і середовища в їх формуванні.

Психогенетика використовує методи сучасної гене­тики. Найінформативнішим є метод близнят (близнюковий), що дає змогу максимально порівняти дії сере­довища. Більшість праць у психогенетиці присвячена тестовому дослідженню міжіндивідуальної варіативно­сті вищих психічних функцій інтелекту у західній літературі частіше використовують тер­мін «генетика поведінки» (behavior genetics), що охоп­лює дослідження поведінки тварин і людини.

Витоки психогенетики закорінені в працях Ф. Галь-тона. Зокрема праця «Спадковий геній» започаткувала генеалогічний метод, оскільки в ній вперше було дослі­джено причини частішої появи обдарованих дітей у дея­ких сім'ях, ніж у середньому в популяції, У статті «Істо­рія близнят як критерій відносної сили природи і вихо­вання» (1875) описано використання методу близнюків хоча чіткого наукового обґрунтування цей метод набув після того, як у 1924 р. німецький учений X. Сіменс запропонував досліджувати не тільки монозиготних (однояйцевих), а й дизиготних (двояйцевих) близнят і розробив надійні способи діагностування зиготності.

Подальша історія психогенетики тісно пов'язана з успіхами генетики кількісних ознак, психологічної діагностики, варіаційної статистики. Останніми рока­ми психогенетичні дослідження дедалі більше спира­ються на дані сучасної молекулярної генетики, психо­фізіології, психології розвитку, у Росії психогенетика інтенсивно розвивалась у 20—30-ті роки XX ст. у Петрограді (Бюро з євгеніки, ш;о займалося переважно сімейними дослідженнями) й Москві (Медико-генетич-ний інститут, що використовував метод близнюків). Ці дослідження очолювали російські генетики (Ю. Філіп-ченко, М. Кольцов) і психологи (О. Лурія). Унаслідок визнання генетики і євгеніки «лженауками» ці роботи було перервано на кілька десятиліть.

Предмет дослідження в психогенетиці — співвідно­шення і взаємодія спадковості і середовища у форму­ванні міжіндивідуальної варіантності психологічних властивостей людини — когнітивних процесів, темпе­раменту, рухових функцій тощо.

Нині інтенсивно формуються дві нові галузі психо-генетики: генетична психофізіологія (досліджує спад­кові і середовищні детермінанти, вивчаючи біоелек­тричну активність мозку) і генетика індивідуального розвитку (розглядає вплив вікової динаміки генотипіч-них і середовищних співвідношень на психічні функції, роль спадковості і середовища в забезпеченні вікової спадковості і стабільності).

Генеалогічний метод і метод прийомних дітей спрямо­вані на виокремлення чинників середовища і спадковості в індивідуальних варіаціях психологічних якостей.

Генеалогічний (грец. genealogia — родовід) метод — метод ви­вчення характеру успадкування певної ознаки або оцінювання вірогідності її появи в майбутньому в членів досліджуваної сім'ї, що ґрунтується на з'ясуванні споріднених зв'язків (родоводу) і простежуванні ознаки серед усіх родичів.

Підставою для використання методу стало таке по­ложення: якщо певна ознака спадкова і кодується в генах, то чим ближча спорідненість, тим більша по­дібність між людьми за цією ознакою. Тому в генеало­гічному методі обов'язково використовують інформа­цію про родичів першого ступеня спорідненості, які утворюють нуклеарну (лат. nucleus — ядро) сім'ю: пари «батько — нащадок» і «сиблінг — сиблінг».

Сиблінг (англ. sibling — брат або сестра) — одне із двох або більшої кількості дітей (брат, сестра), які ма­ють спільних біологічних батьків. Коли в дітей спільний біологічний батько або спільна біологічна мати, використовують термін напівсиблінг.

Тільки сиблінги мають у середньому 50% спільних генів. Зі зменшенням ступеня спорідненості в успадко­ваних якостях виявляється (імовірно) менше схожості.

Існують певні правила складання генеалогічних дерев, символи і позначення. Людину, генеалогію якої простежують, називають пробандом (нім. Proband — випробуваний). Членів родоводу розташовують за ряд­ками, які відповідають поколінням, від ранніх до піз­ніших; дітей — усередині одного рядка за порядком народження.

Для психодіагностичних і психотерапевтичних цілей іноді використовують варіант генеалогічного методу — генограму (грец. genos — рід і gramma — написання, літера), в якій разом з відносинами спорід­неності фіксують відносини психологічної близькості (тісні — віддалені), конфліктності, сімейні сценарні установки. Генограму складають принаймні для сім'ї в межах трьох поколінь. Вона допомагає уточнити психологічні контексти життя людини (при цьому можна говорити і про соціальну спадкоємність).

Метод прийомних дітей — дослідження дітей, максимально рано відданих на виховання біологічно чужим батькам (вихователям).

Оскільки з біологічними батьками діти мають 50% спільних генів, але не мають спільних умов життя, а з прийомними, навпаки, не мають спільних генів, але живуть в однакових умовах, то можливе розведення яко­стей, зумовлених спадковістю і середовищем. Ознаку, що цікавить, вивчають попарно (дитина — біологічний бать­ко, дитина — прийомний батько). Ступінь подібності вка­зує на природу якості.

Незважаючи на численні критичні зауваження з приводу операційної валідності методу, нині його виз­нають найнадійнішим у психогенетиці. Проте достовірні відомості про співвідношення генетичних і середовишних компонент у варіативності психологіч­них ознак забезпечує об'єднання результатів, отрима­них різними психогенетичними методами.

Услід за визнанням психічної унікальності кожної людини постає питання про її природу і чинники, що формують цю унікальність, тобто про етіологію (грец. aitia — причина і logos — слово, вчення) — причини виникнення індивідуальних відмінностей.

Для експериментального дослідження цього питан­ня необхідно заздалегідь з'ясувати, дію яких чинників і в яких поведінкових параметрах можна шукати. У наукових джерелах, пов'язаних з дослідженням чин­ників, що формують індивідуальні відмінності, вио­кремлюють підходи до пошуків детермінант психічної варіативності у таких системах координат: «біологічне — соціальне», «вроджене — набуте», «генотипічне — середовищне». Кожний із підходів має певну специфі­ку, проте найдоцільніше при експериментальному дос­лідженні вдаватися до формули «генотипічне — середовищне», оскільки вона містить дві незалежні змін­ні. «Вроджене» і тим більше «біологічне» в широкому сенсі слова вже є продуктами взаємодії генотипу і середо­вища, а в першій парі понять наукою, некоректно звуже­ною до соціальних впливів, є «небіологічна» складова.

Для вивчення фенотипічних і середовищних чинни­ків Ф. Гальтон запропонував метод близнюків.

Метод близнюків — психогенетичний метод вивчення впливу генотипічних і середовищних чинників на детермінацію індивіду­альних відмінностей.

Метод ґрунтується на таких постулатах: 1) існує два типи близнят — монозиготні (МЗ) з ідентичним геноти­пом і дизиготні (ДЗ), генотипи яких різняться, як у звичайних сиблінгів; 2) постнатальні середовищні впли­ви для членів МЗ- і ДЗ-пар є однаковими. Зіставлення внутріпарної схожості у МЗ і ДЗ дає змогу визначити відносну роль генотипу і середовища в детермінації ознаки, що вивчається. Якщо ознака контролюється генотипом, то подібність МЗ-близнят повинна значно перевершувати подібність ДЗ-близнят. Такий варіант близнюкового методу отримав назву методу парних порівнянь (або контрастних груп).

Для визначення параметрів людської психіки, в яких науково коректно шукати вплив генотипічних чинників, варто вдатися до прийнятого у вітчизняній психології виокремлення змістової і динамічної скла­дових психіки людини. Змістова складова (світогляд, моральні й етичні цінності, сума знань тощо) залежить від соціальних дій і не закодована в геномі, а динамічна (визначається фізіологічними особливостями організ­му) — зумовлена генотипом. Такий підхід відповідає одному з основних положень сучасної психогенетики, згідно з яким генотип може впливати на поведінку тільки через морфофізіологічний рівень.

Накопичений у генетиці поведінки тварин матеріал став основою для дослідження генотипу і середовища у фенотипічній мінливості різних ознак у людини. Проте труднощі методологічного і методичного характеру ускладнюють такі дослідження, а іноді й унеможли­влюють. Просте перенесення на людську популяцію результатів, отриманих на тваринах, неможливе.

Соціальна природа вищих психічних функцій людини принципово змінює зміст багатьох ознак, хоча для їх позначення іноді використовують ті самі термі­ни, що стосуються тварин. Наприклад, «емоційність», досліджувана в специфічних експериментальних умо­вах у тварини, не є еквівалентом емоційного статусу людини. Поведінка людини у стресових ситуаціях детермінується насамперед соціальними, а не біологіч­ними, як у тварин, мотивами. Набуття людиною нових знань не тотожне утворенню простих умовно-рефлек­торних зв'язків у тварин тощо.

Наявність соціальної успадкованості змінює і способи передавання деяких психологічних ознак від покоління до покоління. Для позначення факту спадковості досвіду, знань використовують й інші терміни: «сигнальна спад­ковість», «соціальна спадковість». Навіть прихильники генетичної обумовленості, наприклад, інтелектуальних потенцій людини, вимушені визнавати, що крім «хоро­ших» генів обдаровані люди отримують і «хороше» вихо­вання, шо унеможливлює, на думку А. Анастазі, чітке розмежування цих чинників у дослідженнях.

Для діагностування і вимірювання певних ознак у людини застосовують зовсім інші, ніж для тварин, експериментальні процедури і показники, що характери­зують системи, рівні інтеграції тощо, яких у тварин немає. Наприклад, мовна регуляція дії вносить до про­цесу принципово новий момент, що кардинально змі­нює спосіб досягнення мети, розв'язання задачі. Отже, навіть якщо вдасться довести, наприклад, генетичну обумовленість моторного научіння у людини, вона може свідчити про іншу за сутністю функцію порівня­но з руховою поведінкою тварин.

Більшість методів, використовуваних у роботі з тва­ринами, для дослідження людської психіки непридат­ні. Саме тому метод близнюків став основним у психо­діагностиці.

Близнята можуть бути монозиготними (МЗ) і дизи-готними (ДЗ). МЗ розвиваються з однієї яйцеклітини, заплідненої одним спермієм, тобто з однієї зиготи, яка в перших фазах ділення утворює замість однієї дві ембріональні структури, які дають початок двом гене­тично ідентичним організмам. ДЗ із генетичного погля­ду є звичайними братами і сестрами — сибсами (англ. sibs — брати і сестри), оскільки вони розвиваються з двох яйцеклітин, запліднених двома сперміями, а отже, мають в середньому лише половину загальних генів.

Якщо припустити, що на діяльність членів як МЗ, так і ДЗ близнюкової пари діють абсолютно однакові впливи, то можна вважати, що зіставлення внутріпар­ної подібності в МЗ і ДЗ покаже відносну роль генотипу і середовища у виникненні міжіндивідуальних варіацій вимірюваної ознаки. Якщо така ознака формується переважно під зовнішнім впливом, то внутріпарна подібність МЗ і ДЗ має бути приблизно однакова. Якщо ознаку контролюють генотипічні чинники, то подіб­ність генетично ідентичних МЗ повинна бути значно вищою, ніж у генетично неідентичних ДЗ.

Як варіанти близнюкового методу створено методи розлучених монозиготних близнят, близнюкової пари, контрольного близнюка.

Суть методу розлучених монозиготних близнят полягає в дослідженні членів МЗ-пар, що були розлуче­ні в ранньому дитинстві і виросли в різних умовах. Інформацію про найбільшу кількість груп зібрали X. Ньюмен з колегами, Д. Шилдс, Н. Жуел-Нільсон. Дослідження цих пар доповнюють зіставленням з вну-тріпарного схожістю МЗ, що спільно виросли, а також ДЗ, сибсів. Доведено, що розлучені МЗ за низкою ознак, зокрема і психологічних, виявляють внутріпар-ну подібність, хоч і дещо меншу, ніж МЗ, які виросли разом, але більшу, ніж ДЗ (що теж виросли разом). При цьому важливо об'єктивно оцінити відмінності умов середовища, в яких виховували близнят однієї пари.

Датський психогенетик Н. Жуел-Нільсон, дослі­джуючи 12 пар розлучених МЗ, продемонстрував усі ступені внутріпарної подібності — від високої в експре­сивних рисах (міміці, голосі, ході і т, п.) до дуже малої у вузькоспеціалізованих (стилі міжособистісної взаємо­дії, інтереси, тощо). Це дослідження — зразок деталь­ного психологічного гіналізу.

Наближене до вказаного методу вивчення дорослих близнят, що тривалий час живуть нарізно, мають різні професії, різний життєвий досвід тощо, з деякими допущеннями можна очікувати, що накопичення різ­них впливів середовища зменшує внутріпарну подіб­ність у тих ознаках, які зумовлені впливам зовнішніх чинників.

Автором методу близнюкової пари який полягає у вивченні специфіки психологічних стосунків близнят, є французький психолог Рене Заззо (1910—1961). Він довів, що близнюкова пара часто утворює свій мікро­світ («мікрокосм»), який характеризується певними особливостями внутрішніх взаємин і відносин із зов­нішнім світом. Ці особливості помітно позначеіються на психологічній індивідуальності кожного члена пари.

Про відставання близнят однієї пари у мовному розвитку, спричинене їх «замкнутістю один на одно­му» , свідчать і інші дослідники. Такі дослідження допо­магають глибше з'ясувати основний постулат близню­кового методу — про однаковість зовнішніх впливів для МЗ- і ДЗ-пар і для кожного близнюка однієї пари.

Теоретико-методологічні засади диференціальної психології

Дослідження уточнюють, що більша подібність МЗ-близнят порівняно з ДЗ у деяких випадках може пояснюватися не їх генетичною ідентичністю, а особли­вими умовами середовища, сформованого всередині пари. Отже, у цих випадках робити висновок про спад­кову обумовленість ознаки не можна.

Метод контрольного близнюка (метод близнюка-свідка, взаємоконтролю близнят, контролю за парт­нером) запропонував американський психолог Ар-нольд-Луїс Гезелл (1880—1961). Для експериментів добирали особливо схожі МЗ-пари, а потім у кожній парі одного близнюка піддавали певним зовнішнім впливам (наприклад, тренували певну функцію), а дру­гого — ні. При цьому другий близнюк був ідеальною «контрольною групою». Цим способом можна з'ясува­ти, наприклад, чи надає додаткове тренування стійкі переваги порівняно Із звичайними умовами. Навчаючи членів пари одного і того самого, але різними способа­ми, можна отримати матеріал для оптимізації навчан­ня. Наприклад, у 30-ті роки XX ст. у Медико-біологіч­ному інституті ім. М. Горького досліджували ефектив­ність різних методів розвитку комбінаторних функцій: простого копіювання і спеціальної стимуляції творчої активності методом моделей. Виявилося, що комбіна­торні функції легко піддаються зовнішнім впливам, але ефект навчання залежить від методу: метод моде­лей дав кращі, стійкіші результати і помітніше впли­нув на загальний психічний розвиток дитини. Те саме стосується розвитку мови й мовлення.

Згідно із сучасними науковими уявленнями успад­ковується не конкретне значення ознаки, а здатність його мати, а вже на її основі за взаємодії генотипу і середовища формується певне фенотипічне вираження ознаки. Метод контрольного близнюка допомагає до­слідити взаємодію генотипу і середовища в межах нор­ми реакції.

Основні варіанти близнюкового методу, які викори­стовують у сучасній психогенетиці, можна доповнити зіставленням з людьми інших ступенів спорідненості і не родичами, а також іншими генетичними методами, передусім генеалогічними. Проте в дослідженнях нор­мальних психічних функцій поєднання різних методів використовують лише зрідка.

Обмеження методу близнюків стосуються деяких особливостей пре- і постнатального середовища близ­нят, що можуть спричинити некоректність при викори­станні цього методу.

Чинники пренатального середовища близнят і їх вплив на подальший соматичний і психічний розвиток аналізувало багато дослідників. Спільний внутріутроб­ний розвиток на перший погляд зумовлює фізіологічну схожість, оскільки на обох плодах повинні однаково позначитися всі стани материнського організму. Проте у випадку МЗ пренатальні впливи можуть продукувати й істотні відмінності між плодами, що надалі спотво­рює оцінку спадковості. Наявність таких впливів за­лежить, зокрема, від часу розділення заплідненої яйце­клітини на дві ембріональні структури і відповідно від наявності спільних або різних для кожного плоду обо­лонок: амніона, хоріона і плаценти. Більшість ДЗ роз­виваються, маючи всі три оболонки розділеними. МЗ можуть мати «комплект» усіх трьох оболонок. Все це позначається на особливостях кровопостачання кожно­го з організмів, що розвиваються, створюючи конку­ренцію між ними, а отже, може призвести до прена­тально обумовлених, але не генетичних відмінностей між близнятами-монозиготами.

Експериментальні перевірки цього положення, що ґрунтувалися на з'ясуванні ваги при народженні як показника фізіологічного комфорту в ембріональному періоді, дали суперечливі результати. Згідно з одним дослідженням, важчий у парі близнюк потім краще розвивався і соматично, і психологічно; згідно з іншим — ця закономірність виявляється тільки за великої різни­ці у вазі — до 2—З кг, а в деяких дослідженнях ніякої залежності між вагою і подальшим розвитком не вия­влено. Тому зробили спробу в інший спосіб оцінити час розділення зиготи — за дзеркальністю близнят (Брі-ланд, 1974). При цьому передбачалося, що коли ділен­ня відбулося пізно, після встановлення латеральної (лат. lateris — бік, сторона) домінантності, тобто до­мінування одного із зародків у внутріутробному розвитку, то близнята будуть дзеркальними за низкою маркерів: завитки волосся, домінуюча рука тощо. Однак дослідження, проведене на 482 парах близнят шкільного віку, показало, що істотних відмінностей за внутріпарною подібністю між дзеркальними і недзер-кальними близнятами немає.

Можливість пренатальних впливів, що зменшують подібність МЗ, гіпотетично існує, але експерименталь­ний матеріал свідчить радше про те, що в нормі прена­тальне середовище на індивідуальні відмінності близ­нят істотно не впливає.

Ще одне джерело можливих помилок при викори­станні близнюкового методу — недостатня коректність припущення про однаковість впливів середовища (пост-натальних) для членів МЗ- і ДЗ-пар. Теоретики і експе­риментатори намагаються глибше дослідити це питання.

Вважають, що сам факт більшої соматичної схожо­сті МЗ порівняно з ДЗ зумовлює можливість виникнен­ня в МЗ у ранньому онтогенезі подібнішого типу рухової активності, а згодом і надання переваги однотипним іграм, тим самим партнерам по спілкуванню тощо. Оскільки гра для дошкільного віку є провідною діяльні­стю, в якій формується психіка дитини, це може приз­вести до утворення подібних психічних особливостей близнят такої пари. І навпаки, менш схожі соматично ДЗ-близнята частіше, ніж МЗ, вибиратимуть різні ігри, формуючи основу для відмінностей у розвитку.

Психологічні дослідження близнят старшого віку також засвідчили більшу подібність середовища у членів МЗ-пар порівняно з ДЗ. МЗ переважно рідше розлуча­ються, більше часу проводять разом, частіше мають спільних друзів, однакові захоплення тощо. Отже, для твердження про те, що середовище по-різному впливає на МЗ і ДЗ, є достатньо серйозні підстави. Значущість цього обмеження близнюкового методу зростає з перехо­дом від дослідження, наприклад, антропометричних ознак до фізіологічних і далі до психологічних. Нгійбіль-ше підстав сумніватися в припущенні про однаковість впливів середовища на моно- і дизиготи у тих випадках, коли досліджують особистісні риси, оскільки інтер-персональна взаємодія є одним з чинників їх формуван­ня, а в цьому сенсі кожен близнюк — частина середови­ща іншого. Очевидно, для вивчення вищих психічних функцій і особистісних рис необхідний спеціальний ана­ліз «близнюкового середовища» з погляду тих його змін­них, які можуть бути актуальними для формування до­сліджуваної ознаки і внутріпарної подібності.

Проте існують і вагомі аргументи на користь того, що вказані вище обставини не можуть бути принципо­вою завадою у близнюкових дослідженнях. На думку К. Штерна та інших дослідників, той факт, що кожний з близнят МЗ-пари через свою генетичну подібність із партнером, але незалежно від нього, вибирає схожі із ним зовнішні умови, якраз виражає ідентичність їхніх генотипів і підтверджує правильність припущення про однаковість середовищ. Дослідження сімей, у яких батьки мали помилкове уявлення про тип (МЗ чи ДЗ) дітей-близнят, засвідчило, що їхня поведінка стосовно ді­тей у більшості випадків відповідає справжній зиготно-сті близнят, а не припущенням батьків, тобто теж вия­вляється, ймовірно, функцією ідентичності генотипів (Скарр, 1969). Відзначають також феномен «розділен­ня ролей» у парі, що буває і в МЗ, і в ДЗ, але частіше трапляється в МЗ і, отже, діє у зворотному напрямку, зазвичай передбачуваному: зрозуміло, що розділення ролей повинне знижувати психологічну подібність МЗ. Виявлена дослідниками більша подібність розлучених МЗ порівняно з вихованими разом за деякими особи-стісними рисами пояснюється, імовірно, саме відсутні­стю розділення ролей, є повідомлення і про те, що рольові функції можуть з віком змінюватися: напри­клад, у дитинстві і юності домінують різні члени пари.

Отже, у пре- і постнатальних середовищних умовах розвитку близнят виокремлюють чинники, які роблять середовище МЗ внутріпарно більш схожим, ніж у ДЗ, підвищуючи подібність МЗ за рахунок негенетичних впливів, а отже, призводять до помилкового завищення оцінок успадкованості. Проте є й інша група чинників, які діють у протилежному напрямку, що призводить до помилкового їх заниження.

Обмеження близнюкового методу треба мати на увазі при Інтерпретації отриманого за його допомогою фактичного матеріалу.

Історичні методи

Історичні методи використовують переважно для вивчення видатних осіб, особливостей середовища і спадковості, які стали імпульсами для їх духовного становлення. Проте їх можна застосовувати і для докладного дослідження цілком ординарних людей.

Історичні методи — форми дослідження, аналі^. консультування чи терапії особистості, що грунтується на історії іі життєвого шляху.

Життєвим шляхом особистості вважають траєк­торію її життя, що окреслює індивідуальну історію, долю, творчий внесок в історію суспільства, держави, свого покоління, сім'ї, соціальних спільностей, членом яких вона є. У життєвому щляху об'єднуються біогра­фічне й історичне.

Термін набув популярності після виходу у світ праць німецько-американського психолога Шарлотти Бюлер (1893—1974) «Життєвий шлях людини як психологічна проблема», французького психолога П'єра Жане (1859—1947) «Психологічна еволюція осо­бистості» і першого видання «Основ психології» росій­ського психолога Сергія Рубінштейна (1889—1960). Надалі проблему життєвого шляху досліджували Б. Ананьев, І. Кон, Л. Сохань, В. Роменець, Т. Титаренко, І. Маноха та ін.

Життєвий шлях особистості цілісний, розчленову­вання його на періоди недоцільне, як вказував амери­канський персонолог Альберт Бандура (1925—1988). Однак життєвий шлях поділяють на певні фази, стадії, етапи, що мають домінуючі тенденції, мотивації. На думку Ш. Бюлер, ці етапи відносно незалежні від віко­вих періодів, а вік до 16—20 років взагалі слід розгля­дати поза життєвим шляхом, оскільки в цей час лише створюються передумови самовизначення. Виключа­ють з розгляду, за Ш, Бюлер, і вік після 70 років, оскільки існування на цьому етапі безперспективне, а самовизначення завершене. Людина може розвиватися як за біологічним (вітгиіьним), так і за психологічним типами. Психологічний тип розвитку припускає дося­гнення апогею і тривалу стабілізацію без зниження продуктивності навіть тоді, коли біологічний оптимум залишається далеко позаду.

Особистість не тільки розвивається, а й творить власну історію; зростають її соціальна активність, відповідальність, рівень суб'єктності; етапи біографії вона переживає як трагедію, драму, комедію або фарс.

До історичних методів належать біографічні (що­денникові, автобіографічні) методи. їх загальна ознака — використання першоджерел чи біографій, вивчення продуктів діяльності, літературно-історичних джерел тощо. Біографічний (грец. bios — життя і graphO — пишу) метод — система методів і способів досліджен­ня, діагностики, корекції і проектування індивідуаль­ного життєвого шляху особистості.

Німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833—1911) уважав біографічний метод вищою формою гуманітар­ного дослідження. У психології першою його застосува­ла Ш. Бюлер.

Біографічний метод передбачає використання:

1. автобіографічних методів і методик — вивчення історії життя особистості (життєвого шляху), автобіо­графій та ініційованих автобіографічних описів, спові­дей, автобіографічних анкет, інтерв'ю, опитувальни-ків тощо;

2. методів вивчення біографічних продуктів діяль­ності особистості — контент-аналіз листів, щоденників, сповідей; аналіз графіків життя, фантазій особистості; побудова кривих продуктивності й діаграм життєвих вимірювань; вивчення чинників і даних каузометрії (лат. causa — причина) — вимірювання і кількісне представлення впливу на явище різних чинників; ана­ліз біографічних даних значущого кола спілкування особистості, ліній особистісних виборів і надання пере­ваг тощо;

3. вивчення свідчень очевидців і близького оточен­ня особистості — спогадів сучасників, опитувань близь­ких тощо.

Варіантом біографічного методу є запропонований австрійським психологом і психіатром Зигмундом

Фройдом (1856—1939) психобіографічний метод, спря­мований на психологічний аналіз біографій конкрет­них осіб і відповідний йому жанр життєписів, що при­діляє особливу увагу фактам і чинникам життя особи­стості. Важливу роль у становленні психобіографії як методу відіграли здійснені Фройдом патографічні дос­лідження Леонардо да Вінчі, В. Вільсона, Ф. Достоєв-ського та ін. Пізніше американський психолог Ерік-Гомбергер Еріксон (1902—1994) провів психобіографіч-не (психоісторичне) дослідження життя й особистості М. Лютера, Махатми Ганді, Максима Горького та ін. Психобіографія розвинулася в популярний жанр літе­ратурної творчості.

Варіантом біографічного методу є патографічний (грец. pathos — біль і grapgho — пишу), запроваджений німецьким невропатологом і клініцистом Паулем Ме-біусом (1853—1907), що полягав у дослідженні хвороб видатних людей — Й.-В. Гете, Ж.-Ж. Руссо, А. Шопен-гауера та ін. У радянській науці патографічний метод використовував генетик Володимир Ефроїмсон (1908— 1989) для вивчення передумов геніальності.

У системі біографічних методів виокремлюють вчування як методичний прийом їх організації і проведення (І. Маноха), що передбачає спільну робо­ту експериментатора й особистості над біографічни­ми матеріалами.

Метод вивчення продуктів діяльності є одним із найпоширеніших у психологічному дослідженні. Це система дослідницьких процедур, спрямованих на зби­рання, систематизування, аналіз і тлумачення продуктів діяльності людини. Центральним у структурі методу є поняття «продукт діяльності особистості» — реально-практичні та ідеальні за формою вияви активності

особи­стості щодо явищ об'єктивного і суб'єктивного світу. Пізнавальні або перетворювальні за змістом, вони ви­являють індивідуальність конкретної людини в кожно­му з її діянь, спрямованих на пізнання або перетворення елементів навколишньої реальності.

Метод вивчення продуктів діяльності людини поєд­нує кілька дослідницьких та аналітичних процедур, диференціація яких відбувається за ознакою предмета дізнання:

1. аналіз особистих документів — листів, фотогра­фій, щоденників, автобіографій тощо. їх якісно-кіль­кісне вивчення надає цінний матеріал для психодіагно­стики, дослідження життєвого шляху особистості, характеристик діяльнісних актів людини в ситуаціях змістових взаємодій та ін.;

2. аналіз офіційних матеріалів групової, колектив­ної та масової комунікації — записи розмов, дискусій, нарад, різноманітні устави, накази, оголошення, розпо­рядження, закони, правила, газети, радіо- і телепереда­чі, реклама тощо. Цей тип дослідницьких та аналітич­них процедур застосовують переважно для вивчення соціальних процесів, явищ та їх проекцій на індивіду­альне буття особистості;

3. аналіз власне продуктів діяльності (творчості) — система процедур, спрямованих на дослідження і тлу­мачення змістових результатів діяльності людини — творчих, професійних, поведінкових, суспільних, само-орієнтованих тощо. Варіантами його є графологічна експертиза, графічні та інші проективні методи. У психолого-педагогічному дослідженні вони набувають форми різних видів контролю знань (твори, диктанти, контрольні роботи), які допомагають відтворити дина­міку навчальної діяльності людини.

Якщо структура й логічна формалізація процедур перших двох типів дослідження проста й універсальна (аналіз і тлумачення офіційних та неофіційних доку­ментів; письмових, вербальних або статистичних мате­ріалів; цифрової, зображувальної та «словесної» інформації; їх мовних та смислових компонентів; структурної та смислової організації; співвідношення в них суб'єктивного та об'єктивного змісту; їх реальної та індивідуальної «впливовості» на інші явища чи «від­чуженості» від світу тощо), то третій тип складніший не тільки з формальної точки зору, а й з позиції змісто­вої насиченості.

Кожний із проявів індивідуального Я особистості можна вважати продуктом діяльності людини, якщо за своєю структурою та змістом він організований у цілі­сний акт виявлення особистістю свого пізнавального чи перетворювального ставлення до явищ світу (зовніш­нього, об'єктивного, чи внутрішнього, прихованого, світу свого Я). Тому залежно від сутності предмета до­слідження та його цілей психолог може кваліфікувати конкретне діяння людини як продукт її діяльності (без­посередній) і з огляду на це вибудовувати дослідження в межах процедури аналізу продуктів діяльності. Наприклад, офіційний документ атестат можна розгля­дати і як продукт діяльності учня (свідчення про його знання). При цьому основними етапами організації дос­лідження є:

1. визначення сутності предмета дослідження як продукту специфічної (або універсальної) діяльності особистості і побудова теоретичної моделі цієї діяль­ності за структурою: зміст і цілеспрямованість ді­яльності — ситуативна і смислова організація просто­ру діяльності — засобові компоненти діяльності (зна­ряддя, прийоми, засоби, техніки, технології — реальні та ідеальні) — процесуальне розгортання діяльності — продукт діяльності у його реальному та ідеальному ви­значенні;

2. побудова «еталонної моделі» досліджуваного продукту діяльності, аналітичне зіставлення еталону з реальним продуктом;

3. цикл аналітичних і прогностичних дій щодо предмета свого дослідження та діяльності як цілого; статистичне або проективне тлумачення результатів дослідження; залучення отриманих даних до загаль­ного емпіричного циклу взаємодій дослідника з особи­стістю — проекція і прогнозування формувальних, роз-вивальних, стабілізувальних тощо взаємодій.

Продукти діяльності, що підлягають аналізу в психологічному дослідженні, можна отримати спон­танно або за спеціально організованих умов. Дослідник у ситуації моделювання діяльності має дотримуватися загальних (у дослідницькому плані) і спеціальних (у плані змісту модельованої діяльності) умов, щоб резуль­тати не були спотворені.

Ефективне застосування біографічного методу пов'язане зі специфічним розумінням предмета психо­логічного дослідження, що припускає аналіз устано­вок, мотивів особистості. До недоліків біографічного методу зараховують відсутність репрезентативності, суб'єктивну забарвленість спогадів; незнання і неврахування соціального контексту, що обумовлює форму­вання особистості загалом.

Широко використовують у практиці історико-психологічного дослідження, психології творчості, ана­лізу життєвого шляху людини метод вивчення літера­турно-історичних джерел — комплекс дослідницьких та аналітичних процедур, спрямованих на розпізнаван­ня, формалізацію, тлумачення та прогнозування особистісно орієнтованих характеристик або психологічних ознак історичних етапів, періодів, епох у літературно-історичних джерелах: авторських текстах, мемуарах, документальних свідченнях тощо.

Предметом дослідницьких процедур методу є текст, який психолог-дослідник сприймає як самостійне багатомірне і багатозмістове явище, здатне вміщувати і ви­являти:

а) індивідуальне і професійне буття автора череззміст і тлумачення обраних ним проблем;

б) динаміку змін змістового і функціонального досвіду автора протягом його життя, пізнавальні дії авторащодо предмета своєї активності, перетворювальні впливи на предмети, що пізнаються;

в) час культурно-історичного буття автора, освоєний як поєднання свого буття з культурно-історичним процесом.

Методи тлумачення літературно-історичних джерел поєднують елементи культурологічного, психологічно­го, лінгвістичного, естетичного та інших підходів до пізнання явищ світу загалом, текстів (синтезованих за змістом явищ) — зокрема. Тексти поділяють на автор­ські (викладені в художньому творі) і тексти-свідчен-ня (сам рукопис, який відображає процесуальні момен­ти творення — від графологічних, емоційно-експресив­них до структурно-змістових аспектів).

Процес тлумачення авторських текстів спрямова­ний на виявлення «прихованого» та утвердження «наявного» змісту авторства — особливої якості, якої набу­ває особистість, самостворюючи і відображаючи своє культурно-історичне я.В історико-психологічному дослідженні виокремлюють такі підходи до тлумачен­ня текстів: порівняльно-описовий, історико-докумен­тальний, онтологічно орієнтований та ін. Кожний із них має свій дослідний потенціал.

Змістовним результатом застосування порівняльно-описового підходу є констатація фактів через порівнян­ня, перенесення та пояснення використаних засобів тлумачення у конкретних історико-психологічних даних.

Історико-документальний підхід дає змогу дифе­ренціювати прямі та додаткові свідчення в тексті; оці­нити складові тексту (ідеальний та рефлексивний компоненти: що написано, а що «читається між ряд­ками») за шкалою «сучасне — минуле»; побудувати «модель народження знання» — синтез отриманих у процесі дослідження даних, поєднання формально-ло­гічних і структурних компонентів відносин особисто­сті автора та історичної доби. Так, сучасні психолін-гвісти і літературознавці схиляються до думки, що автором поетичної казки «Коник-Горбоконик» є О. Пуш­кін, а не студент П. Єршов, якому на момент написан­ня твору було 17—18 років і який більше нічого не опублікував.

Онтологічно (індивідуально) орієнтований під-хіду застосовуючи засоби екзистенціалізму, феномено­логії, інтуїтивізму, філософської критики та інші засоби тлумачення текстів, дає змогу: дослідити вза­ємопроникнення індивідуальності автора, історичного періоду його творчості і твору; визначити й оцінити культурно-історичний потенціал автора як виразника наукових, культурних, духовних та інших ідей своєї доби; виявити складники професійної і духовної обда­рованості його особистості; простежити процес стано­влення його таланту в часі особистого життя та в часі історії.

Вивчаючи літературно-історичні джерела, викори­стовують систему прямих (аналізу, тлумачення) та допоміжних засобів і прийомів (моделювання, типоло-гізація, аналіз продуктів діяльності тощо).

Тестування в диференціально-психологічних дослідженнях

Для стандартизованого вимірювання індивідуаль­них відмінностей особистості використовують метод тестування.

Тестування — метод психологічної діагностики, який полягає у застосуванні стандартизованих запитань і задач (тести), що мають певну шкалу значень.

Почало формуватися тестування на початку XX ст. під впливом практичних потреб вивчення індивідуаль­них відмінностей у здібностях. Засновником тестів був Ф. Гальтон, який уперше застосував методи експери­менту і вимірювання. У психології ці ідеї став розвива­ти Дж.М. Кеттел, запропонувавши тести як спосіб вимірювання властивостей людської психіки.

Тести (англ. test — випробування, перевірка, проба) —теоретично-емпірично обгрунтована система стандартизованих, часто обме­жених у часі вимірювань, що дає змогу отримати показники індиві­дуальних відмінностей відповідних психологічних властивостей.

Існують тести загальних і спеціальних здібностей, властивостей структури особистості, мотивації, психо­логічних станів, ставлень та ін.

Сучасні тести, за визначенням А. Анастазі, — це об'єктивне і стандартизоване вимірювання поведінки певної вибірки. Тести мусять відповідати таким вимо­гам: мати однозначно сформульовані цілі, предмет і галузь застосування методики; процедура проведення повинна бути задана у вигляді однозначного алгорит­му, зрозумілого учасникам дослідження; процедура оброблення має охоплювати статистично обґрунтовані методи підрахунку і стандартизації тестових балів, а висновки — супроводжуватися вказівкою на імовірніс­ний рівень статистичної достовірності; тестові шкали перевіряють на репрезентативність, надійність і валід-ність у заданій сфері застосування. Кількісна і якісна оцінка, отримана за допомогою тесту, свідчить про рівень розвитку певних функцій.

За призначенням розрізняють тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень, особистісні, проективні тести тощо.

У диференціальній психології найширше застосову­ють тести інтелекту — методики психологічної діа­гностики, призначені для виявлення розумового потен­ціалу індивіда. У більшості з них на спеціальному бланку пропонують встановити вказані інструкцією логічні відношення, класифікації, аналогії, узагаль­нення тощо між термінами, поняттями, явищами, поданими в завданнях тесту. Свої рішення тестована особа подає або в письмовому вигляді, або роблячи від­повідну позначку на запропонованому бланку відпові­дей. Іноді задачі містять малюнки, геометричні фігури тощо, у задачах тестів «на дію» треба скласти з пред­ставлених деталей зображення предмета, геометричну фігуру тощо. Успішність складання тесту визначається кількістю правильно виконаних завдань, за нею виво­дять коефіцієнт інтелекту (IQ).

Існує думка, що результати тестування інтелекту виявляють не розумовий потенціал випробовуваного, а ті особливості його минулого досвіду, навченості, що відображаються в результатах його роботи з тестом. Тому результати, отримані при застосуванні тестів інтелекту, називають «тестовим» або «психометрич­ним» інтелектом. Проте в психологічній практиці тести інтелекту широко застосовують і як дослідні, і як психодіагностичні процедури. Найпоширеніші з них такі: тест структури інтелекту Амтгауера; шкали вимі­рювання інтелекту Векслера; шкільний тест розумово­го розвитку; аналітичний тест інтелекту Мейлі; куль­турно-вільний тест інтелекту Кеттела.

Тести креативності — сукупність методик для вивчення та оцінювання творчих здібностей особисто­сті. Здатність породжувати незвичайні ідеї, відхиляти­ся від традиційних схем мислення, швидко розв'язу­вати проблемні ситуації виділили в окремий тип і на­звали креативністю. Вивчення факторів творчих досягнень особистості проводять у двох напрямах: ана­ліз життєвого досвіду та індивідуальних особливостей творчої особистості (особистісні фактори); аналіз твор­чого мислення та його продуктів (фактори креативно­стІ: чіткість, гнучкість мислення, чутливість до про­блем, оригінальність, винахідливість, конструктив­ність під час розв'язання проблем та ін.).

Найвідоміші тести креативності створили Дж.-П. Гілфорд разом зі співробітниками (1959) та Е. Торранс (1962). Проте результати використання цих тестів (як і інших тестів креативності) досить суперечливі, валідність їх не доведена. У вітчизняній психології пошири­лася методика дослідження інтелектуальної активності особистості — «креативного поля» (Д. Богоявленська).

Тести досягнень — одна з методик психологічної діагностики, за допомогою якої виявляють ступінь воло­діння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями. Тести досягнень, близькі за змістом до тестів спеціальних здібностей, встановлюють те, що засвоїли досліджувані в процесі конкретної діяльності з конкрет­ними завданнями, а не узагальнені вміння, які форму­ються з набуттям життєвого досвіду. Розрізняють три види тестів досягнень: тести дії (спонукають до виконан­ня дій з використанням механізмів, матеріалів, інстру­ментарію), тести письмові (завдання, вказані на блан­ках, полягають у виборі правильної відповіді на запи­тання), усні тести (на заздалегідь підготовлену систему запитань пропонують дати усні відповіді, які оцінюють).

Тести досягнень за кордоном широко використову­ють у шкільній психодіагностиці та системі професій­ної підготовки й добору, поступово їх упроваджують і в Україні.

Особистісні тести — методики психодіагностики, за допомогою яких вимірюють різні аспекти особистості та її характеристики: установки, цінності, ставлення, емоційні, мотиваційні та міжособистісні властивості, типові форми поведінки. Тести, як правило, мають одну з таких форм; шкали та опитувальні листи; ситуативні тести або тести дії, які містять перцептивні, когнітивні або оцінні завдання, призначені для оцінювання себе, своїх особистісних конструктів тощо; проективні мето­ди. Існують також змішані форми тестів.

Проективні методи у психології — група методів дослідження, які ґрунтуються на інтерпретації про­екцій, отриманих шляхом експерименту. Поняття проек­ції для позначення методу дослідження запровадив у дослідну практику Л. Френк. Проективні методи поля­гають у створенні експериментальної ситуації, яка допускає різні інтерпретації досліджуваною особою. За кожною такою інтерпретацією вимальовується уні­кальна система особистісних смислів та особливостей когнітивного стилю суб'єкта дослідження.

Серед проективних методик (їх називають також проективними тестами) розрізняють: асоціативні — наприклад, тест Хольцмана, тест Роршаха, в яких дос­ліджувані створюють образи за стимулами-плямами; тест завершення незакінчених речень; інтерпретацій-ні — наприклад, тематичний аперцепційний тест (ТАТ), у якому завдання полягають у тлумаченні соціальної ситуації, зображеної на картинці; експресивні (психо­драма, тест малюнка людини, тест малюнка неіснуючої тварини та ін.). Недолік проективних методик полягає у тому, що вони не відповідають вимогам до психоме­тричних інструментів, оскільки не виключають впли­вів суб'єктивних чинників: інструкцій, особистості екс­периментатора, стимулів, тимчасових станів суб'єкта тощо. На надійності та валідності проективних тестів негативно позначаються нестабільність результатів і суперечливість інтерпретацій даних. Позитивною які­стю проективних методів є те, що вони полегшують демонстрацію таких змістових моментів внутрішнього світу суб'єкта, які він іноді не може висловити прямо, і допомагають вивчити властивості особистості, які часто не підлягають точному вимірюванню чи оцінюванню.

За особливостями завдань, які використовують у процедурах, тести поділяють на вербальні і практичні; за формою процедур дослідження — на групові та інди­відуальні; за обмеженнями в часі — тести швидкості і результативності.

Використання проективних методів потребує широ­кої теоретичної підготовки психолога та наявності прак­тичного досвіду з реалізації методик конкретного типу.

Математичні методи і продуктивність їх застосування.

У диференціальній психології математичні методи допомагають зробити процес дослідження явищ більш чітким, структурованим і раціональним. Вони необхід­ні для оброблення великої кількості емпіричних даних (кількісних виразників явищ), їх узагальнення та орга­нізації в емпіричну картину дослідження.

Математичні мвтоди — методи прикладної математини, що вико­ристовуються в психології для оброблення здебільшого експери­ментальних даних з метою підвищення об'єктивності висновків емпіричних досліджень.

Залежно від функціонального призначення виділя­ють дві групи математичних методів, які найчастіше використовують у психологічних дослідженнях; мето­ди математичного моделювання і методи математичної статистики (статистичні методи).

Методи математичного моделювання застосовують:

а) як спосіб організації теоретичного дослідженняпсихологічних явищ через побудову моделей-аналогів досліджуваних явищ для виявлення закономірностей функціонування та розвитку змодельованої системи;

б) як спосіб побудови алгоритмів дій людини в різноманітних ситуаціях і створення на їх основі пояснювальних, розвивальних, навчальних, ігрових та інших комп'ютерних моделей.

Статистичні методи — це методи прикладної математичної статистики, які застосовують у психоло­гії здебільшого для оброблення експериментальних даних. Основна мета застосування статистичних мето­дів — підвищити обґрунтованість висновків психоло­гічних досліджень за рахунок використання імовірніс­ної логіки та імовірнісних моделей.

Статистичні методи застосовують у таких напрямах диференціальної психології:

а) описова статистика, яка охоплює групування, табулювання, графічне вираження та кількісне оцінювання даних;

б) теорія статистичного висновку, яку використовують у психологічних дослідженнях для передбачення результатів за даними обстеження вибірок;

в) теорія планування експериментів, яка слугує для виявлення і перевірки причинних зв'язків між змінними.

Найпоширеніші такі статистичні методи: кореля­ційний, дисперсійний, регресійний і факторний аналіз.

Кореляційний аналіз — це комплекс процедур ста­тистичного дослідження взаємозалежності змінних, що перебувають у кореляційних відношеннях з перева­жанням нелінійної їх залежності, тобто значенню будь-якої змінної може відповідати деяка кількість значень змінної іншого ряду, що відхиляються від середнього в той чи інший бік. Кореляційний аналіз є допоміжним методом розв'язання теоретичних завдань у психодіа­гностиці, що охоплює комплекс статистичних проце­дур, які застосовують для розроблення тестових та інших методик психодіагностики, визначення їх надій­ності, валідності. У прикладних психологічних дослі­дженнях кореляційний аналіз — один з основних мето­дів статистичного оброблення кількісного емпіричного матеріалу.

Дисперсійний аналіз допомагає визначити ступінь індивідуального варіювання показників (за однакових середніх показників розмах розподілу може істотно змінюватися). У деяких дослідних і практичних зада­чах саме дисперсія є основним джерелом інформації. Наприклад, середній бал, отриманий школярами за контрольну з алгебри, становить «4» і для хлопчиків, і для дівчаток. Але у хлопчиків трапляються і « З », і « 5 », а дівчатка активно списували одна в одної і в результаті отримали по «4». Підсумок однаковий у кожній групі, а психолого-педагогічне значення, що стоїть за серед­нім балом, абсолютно різне.

Регресійний аналіз — це метод математичної стати­стики, який дає змогу вивчати залежність середнього значення будь-якої величини від варіацій іншої або кількох величин (при цьому використовують множин­ний регресійний аналіз). Поняття регресійного аналізу запровадив Ф. Гальтон, який встановив факт визначе­ного співвідношення між зростом батьків та їхніх дорос­лих дітей. Він помітив, що у батьків найнижчого зросту діти виявляються дещо вищими, а у батьків найвищого зросту — нижчими. Такого роду закономірність він на­звав регресією. Регресійний аналіз використовують переважно в емпіричних психологічних дослідженнях для розв'язання завдань, пов'язаних з оцінюванням будь-якого впливу (наприклад, впливу інтелектуальної обдарованості на успішність, мотивів — на поведінку тощо) при конструюванні психологічних тестів.

Факторний аналіз — метод багатомірної математич­ної статистики, який використовують у процесі дослі­дження статистично пов'язаних ознак з метою ви­явлення деяких прихованих від безпосереднього спо­стереження факторів. За допомогою факторного аналізу не просто встановлюють зв'язок між змінними, що перебувають у стані перетворень, а визначають сту­пінь цього зв'язку та виявляють основні фактори, що спричинюють вказані перетворення. Особливо ефектив­ним факторний аналіз може бути на початкових ста­діях дослідження, коли необхідно з'ясувати деякі попе­редні закономірності в досліджуваній сфері. Фактор­ний аналіз повинен зменшити кількість змінних, звести їх різноманіття до кількох загальних чинників. Експеримент, що ґрунтується на таких змінних, доско­наліший, ніж експеримент, заснований на змінних, обраних довільно або випадково.

Якщо результати обчислення коефіцієнтів кореляції свідчать про щільні зв'язки між кількома показниками (кореляційні плеяди), припускають, що за ними стоїть загальний фактор — змінна вищого рівня узагальнення. Факторні моделі використовують скрізь, але особливо популярні вони у психології особистості та інтелекту.

Перед використанням методів статистичного аналі­зу треба впевнитися, що розподіл якості, яку вивчають, є нормальним; однак і за цієї умови існує ймовірність, що отримані результати виявляться випадковими. Цю ймовірність називають «рівнем значущості».

Математичні методи можуть бути досить ефектив­ними й корисними при організації і проведенні психо­логічних досліджень, але вони, як і будь-які інші, мають свою сферу використання та можливості. Засто­сування методу зумовлене предметом дослідження і його завданнями, що стосуються математичних методів.

Обираючи певний метод, слід керуватися одним із принципів психологічного дослідження — вимогою змістової і процедурної спорідненості природи дослі­джуваного явища і методу (або їх системи), який вико­ристовується: статистичний аналіз дає змогу встановити і визначити кількісну залежність явищ, проте не розкриє її змісту; а побудова надійних і валідних тестів неможлива без застосування математичних методів.

Лонгітюдні, порівняльно-вікові та генетико-моделювальні дослідження процедурна організація психологічного досліджен­ня дає змогу більш адекватно та змістовно відображати предмет дослідження. Форма організації дослідження детермінує тривалість, послідовність розгортання і тип керування процесом психологічного пізнання конкрет­ного явища.

Лонгітюдне дослідження — тривале й систематичне вивчення особливостей розвитку одних і тих самих суб'єктів, яке дає змогу визначити діапазон вікової та індивідуальної мінливості фаз жит­тєвого циклу людини.

Спочатку лонгітюдне дослідження (як метод поздов­жніх зрізів) формувалося в дитячій та віковій психоло­гії як альтернатива методам визначення станів чи рівнів розвитку (методам поперечних зрізів). За його допомо­гою можна передбачити подальший розвиток особистості і встановити генетичні зв'язки між фазами досліджува­ного процесу розгортання психологічних властивостей особистості на основі об'єктивного та послідовного ана­лізу змістових моментів цього процесу щодо кожної конкретної особистості, у комплексі з лонгітюдним використовують такі методи, як синтез, спостережен­ня, тестування, методи експериментальних технік, психографії, праксиметрії тощо.

Порівняльно-вікове дослідження — організація психологічного дослідження як окремої, обмеженої у часі, фіксованої щодо етапу (моменту) існування досліди^ваного явища пізнавальної і пере­творювальної взаємодії психолога з суб'єктом.

Предметами дослідження в цій процедурній техні­ці, як правило, є ті явища, вивчення «зрізів» котрих буде інформативним, достатнім і відповідатиме завдан­ням дослідження. Ця техніка досить поширена. Якщо дослідник володіє методами змістової реконструкції психологічних явищ у часі, то зрізовий аспект дослі­дження — лише відправна точка у пізнанні властивості чи закономірності цього процесу. Методи тлумачення необхідних динамічних і потенційних компонентів роз­гортання досліджуваної сутності дають змогу віднови­ти реальну послідовність подій, ситуацій, рушійні сили процесу, що відбувався (чи відбувається).

Генетико-моделювальне дослідження — організація і забезпе­чення в процесі дослідження переходів з одного рівня вивчення предмета на інший для з'ясування динаміки процесів та їх рушій­них сил.

Так, у процесі дослідження психічного розвитку індивіда в онтогенезі завдання полягає не в тому, щоб зафіксувати різноманітні, абстраговані від цілісного процесу, рівні розумового, кінетичного та інших аспек­тів розвитку дитини, а щоб перевести індивіда з одного рівня реалізації досліджуваних функцій на вищий рівень, а також простежити його сутнісні закономірно­сті процесу розвитку.

Організація генетико-моделювального психологіч­ного дослідження вимагає від психолога теоретичної обізнаності щодо сутності, існування й розвитку дослі­джуваного явища, суттєвих відносин явища з іншими явищами світу і структурних виявів його взаємодій в індивідуальному світі Я людини. Коректність змісту, адекватність процедури та індивідуально-орієнтований характер взаємодії з суб'єктом — постійні змістові орі­єнтири психолога у цьому процесі.

Важливо розрізняти сутність генетико-моделюваль-ної форми в системі психотерапевтичних, формуваль­них і тренінгових процедур. її предметом завжди має бути істотне з погляду формування й розвитку індиві­дуального світу психологічне явище, складова струк­тури онтогенезу психологічних характеристик особи­стості, тоді як в інших техніках предметом можуть бути окремі властивості, ознаки, дії та елементи взає­мовідносин людини зі світом.