2. Типи морфем в українській мові

Морфеми класифікують за різними ознаками: функцією в мові, будовою, походженням, місцем у слові.

У мові морфеми виконують різні функції. Тому за функціональною ознакою їх поділяють на лексико-поняттєві, словотворчі й граматичні.

Лексико-поняттєвою морфемою називають корінь, оскільки він виражає основний поняттєвий зміст слова або навіть його лексичне значення, якщо у слові немає суфіксів і префіксів.

Словотворчими є більшість префіксів і суфіксів, вони слугують для утворення нових слів від твірного слова, наприклад, годин-ник, школ-яр, пере-їхати, не-воля.

Граматичними називають морфеми, які не утворюють слова з новим лексичним значенням, а лише виражають граматичні значення роду, часу, відмінка тощо. Вони поділяються на формотворчі та словозмінні.

Формотворчі суфікси і префікси утворюють форми того самого слова і виражають різні граматичні значення, не змінюючи лексичного значення слова, наприклад, співала (формотворчий суфікс -л-має граматичні значення минулого часу та жіночого роду і слугує для творення відповідної форми дієслова), співав (суфікс -в утворює форму дієслова минулого часу чоловічого роду), співати (суфікс -ти утворює форму інфінітива), найбільший (префікс най- утворює форму найвищого ступеня порівняння прикметника).

Словозмінним афіксом називають закінчення слова (флексію): квітк-а, квітк-и, квітк-ою, співа-ють, співал-ита ін.

За способом вираження (наявністю звукового показника) морфеми поділяють на нульові (наприклад, нульове закінчення в словах сад, тінь, колір) та матеріально виражені (субстанціальні).

За структурною ознакою морфеми поділяють на прості й складені. Складеними називаютьморфеми, що виникли з кількох елементів, кожен з яких функціонує в мові як окрема морфема: з-не-шкодити, по-над-плановий, по-по-їсти, с-пів-бесіда, театр-аль-н-ий, істор-ич-н-ий. За цією ж ознакою в самостійну групу виокремлюють і такий специфічний різновид морфем, як аброморфеми, що з’являються внаслідок складноскороченого способу словотворення: мед, пед, зав, спец, держта ін.

За походженням морфеми можуть бути питомими або запозиченими.

Аналіз синтаксичних конструкцій Вихованець

У синтаксичному ярусі — завершальній ланці мовної

структури — знаходять функціональну оцінку всі засоби

мови й мовлення.

Функціональний аналіз допомагає рельєфніше показати

вершинний характер синтаксису у мовній системі, його

підпорядкування двом визначальним функціям мови —

комунікативній і когнітивній. Необхідність вивчення

синтаксичної будови мови з позицій функціоналізму викликана

й тим, що останній переборює наявні в теорії традиційного

синтаксису вияви еклектики у висвітленні ряду

синтаксичних явищ, вносить істотні корективи щодо

виділення системи синтаксичних одиниць, їх ієрархії та функцій.

Праця Вихованця Граматика української мови. Синтаксис.

У дев'яти розділах висвітлено основні питання

синтаксису сучасної української літературної мови. До кожного

розділу подано рекомендовану літературу, яка

здебільшого охоплює найважливіші монографічні праці з теорії

синтаксису української мови, а також концептуальні

студії зарубіжних учених.В україністиці набуває поширення вчення про три

синтаксичні одиниці: мінімальну

синтаксичну одиницю (компонент речення чи

словосполучення) , речення і словосполучення.

Здебільшого мінімальні синтаксичні одиниці являють

собою компоненти, що матеріально репрезентуються

найвищими морфологічними одиницями — частинами мови та

сукупністю їх форм. Тому в граматичній системі мови

синтаксис правомірно розглядають як вищий

граматичний рівень, який стоїть над морфологічним.

Отже, синтаксис вивчає, з одного боку, сукупність

синтаксичних одиниць, а з другого— правила

функціонування цих одиниць. Фундаментальними поняттями

синтаксису є синтаксичні одиниці, а також тісно

пов'язані з ними синтаксичні з в'язки і

семантико-синтаксичні відношення.У сучасному українському мовознавстві набуває

поширення розрізнення власне-членів речення (формально-

синтаксичних компонентів речення) і синтаксем

(семантико-синтаксичних компонентів речення) 1. Два ряди

компонентів виявляють різне спрямування: власне-члени

речення спрямовані у внутрішню структуру мови,

а синтаксеми мають зовнішнє спрямування, відображаючи

предмети та явища позамовного світу.

Формально-синтаксичні члени речення визначаються

на основі синтаксичних зв'язків, синтаксеми — на основі

семантико-синтаксичних відношень. У простому реченні

фундаментальними синтаксичними зв'язками, на основі

яких вирізнено функціональні типи членів речення, є

предикативний і підрядний зв'язки. Типи синтаксем

виділяються на основі двох різновидів семантико-синтаксичних

відношень — субстанціальних і предикатних.

Принципи класифікації словосполучень

Одиниці синтаксичного ярусу виразно розчленовуються на

два типи: з одного боку, виділяється мінімальна

синтаксична одиниця, що функціонує як

компонент речення або словосполучення, з другого — їй проти-

ставляються синтаксичні одиниці-конструк-

ції — речення і словосполучення, в межах

яких визначається мінімальна синтаксична одиниця.

Ієрархія між двома синтаксичними

одиницями-конструкціями — реченням і словосполученням виявляється в тому,

що речення є основною синтаксичною одиницею, а

словосполучення формується в реченні.

Словосполучення як синтаксична одиниця-

конструкція визначається з опорою на ускладнений

різновид простого речення. Якщо речення являє собою

елементарну семантико-синтаксичну структуру, тобто

складається з одного предиката (у позиції при9удка у двоскладному

реченні або в позиції співвідносного з присудком головного

члена односкладних речень) і зумовлених його семантико-

синтаксичною валентністю іменникових членів речення, то

в такій реченнєвій побудові не функціонують

словосполучення. Словосполучення формуються внаслідок різного

роду ускладнення вихідної (семантично елементарної)

структури речення. За подібного ускладнення

вирізняється базова схема речення, яка не втрачає своєї

конститутивної ролі і в трансформованій (похідній)

конструкції, і поширювачі, що утворюють синтаксичні блоки

(словосполучення). Через те словосполучення,

формуючись тільки в межах речення, завжди виступає

граматично підпорядкованою одиницею останнього.

В описах об'єктивного змісту речення в сучасній

теорії синтаксису використовують різні поняття. Це поясню-

еться складною природою змісту речення, в якому можна

виділити три рівні його репрезентації — денотатив-

ний, логіко-семантичний і мовно-семан^

т и ч н и й. Денотативний рівень пов'язаний з реальними

ситуаціями (предметами і відношеннями між ними)/

логіко-семантичний — з логічними структурами

(поняттями і відношеннями між ними), мовно-семантичний — з се-

мантико-синтаксичними структурами (лексичними

компонентами і відношеннями між ними)

своєрідності формальної організації речення.

В описах об'єктивного змісту речення натрапляємо

на поняття валентності. Це поняття увів у

західноєвропейське мовознавство французький лінгвіст Л. Теньєр

для позначення сполучуваності дієслова і визначав

валентність як кількість актантів, які може приєднувати

дієслово. Він розрізняв дієслова авалентні, одновалентні,

двовалентні і тривалентні '. У подібній кваліфікації

поняття валентності наближається до використовуваного в

логіці предикатів поняття про одномісні, двомісні і тримісні

предикати і пов'язане з вербоцентричною теорією

речення. У семантичному синтаксисі поняття валентності можна

застосувати для чіткого окреслення меж семантично

елементарних простих речень. Із семантичного погляду

валентну спроможність виявляють тільки предикатні (озна-

кові) слова, які вказують на семантично передбачувану

ними сполучуваність з іменниками, напр.: Письменник

написав роман; Батько саджає деревце.

Дослідники семантики речення нерідко пов'язують

смислову організацію речення з його формальною

організацією. Прибічники цього типу аналізу речення

використовують поняття семантичної структури

речення. Семантичну структуру речення тут

кваліфікують як зміст речення, поданий в узагальненому,

типізованому вигляді з урахуванням тих елементів значення,

які накреслює йому форма речення. У типових виявах

вивчення співвідношення семантичної і формальної

структури речення спрямовується на семантичну інтерпретацію

формальних схем речення.