Пон. Літ. Мови у функціональній концепції празької школи

У функціональній концепції празького лінгвістичного гуртка літературна мова відображає і обслуговує культурну, політичну, соціальну та інші сфери життя суспільства. Літературна мова консервативний характер. З іншого боку, у своїй граматичній системі вона не є цілком стабільною і може розвиватися. Словник літературної мови постійно збагачується і розширюється, бо цього вимагає інтелектуальний розвиток суспільтва. Літературна мова має впорядкований. Нормативний характер. Точність літературної мови полягає в її уникані двозначності в номінації тих чи інших реалій.

Літературна мова може мати писемну та усну форми. Розмовно-літературна мова є менш віддаленою від народної мови, хоча зберігає свої чіткі межі . Найбільш близькою до народої мови є діалогічне мовлення, що становить перехідну форму від літературної до народної.

Празький лінгвістичний гурток диференціює поняття літературної мови, поетичної мови та діалекту. Літературна мова має чітко визначенні межі, може бути складовою поетичної мови. Власне поетична мова як мова художніх текстів не вичеркується мовою літературною і може включати ті елементи (арго, жаргони, неологізми, варваризми), які для літературної мови неприпустимі.

Таким чином, за Празьким лінгвістичним гуртком, основними рисами літературної мови є 1) консервативність; 2) відносна стабільність; 3) точність; 4) унормованість; 5) кодифікованість; 6) наддіалогічний характер.

Поняття мовної форми у структурній концепцепції блумфільда

Блумфільд ввів поняття «мовної форми» – це сполучуваність звукової форми і значеннєвої, тобто, диференціюючі сили звуків із диференціюючою силою знаків. Мовна форма як поняття, що визначається через значущість (протиставлення), а не значення, є об’єктом лінг.аналізу. Лінгвіст нехтував поняттям мовної субстанції, бо основне – це протиставлення/форма, структурні опозиції – формальні. Тобто МФ – не є планом вираження, а протиставленням ПВ мовних одиниць, те, що розрізнеє значення значення мовних одиниць.

Класифікував мовну форму за двома диференційними ознаками:

1) здатність мати роздільне дискретне існування форми – зв’язані (не вимовляються окремо; напр., морфеми) та вільні (вимовляються окремо; напр., слова, словосполучень);

2) складність структури форми – складні (мають часткову фонетико-семантичну подібність з іншими мовними формами, розкладаються на менші двопланові одиниці) і прості (не мають цієї подібності і не розкладаються).

Спільна частина будь-яких двох складних форм є конституентом або компонентом цих складних форм (що лежить в основу методу безпосередніх складників)

Класифікація: безпосередні складники, що дозволяють речення розкласти як синтагму на словосполучення та слова; і фінальні – морфи.

Мовна форма, яка у визначених умовах змінює будь-яку іншу форму з множини подібних, є субститутом, утворює однотипний клас форм.

Синтаксична конструкція – це мовна форма, в якій жоден з безпосередніх складників не є зв*язною формою. Типи: екзоцентричні – конструкція, яка не належить до того самого типу, що її безпосередні складники; ендоцентричні – конструкція, яка належить до того самого типу, що і її безпосередні складники.