Поняття комутації у глосематичній концепції.

Копенгагенський (датський) структуралізм, або глосематика — лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання). Головний методологічний принцип: мова – знакова система. Глосематика належить до загальної теорії семіотики. Об’єкт: Соссюрівський постулат про мову як думку, організовану у звуковій формі, і мову як форму, а не субстанцію. Єльмслєв розгорнув це у вчення про план вираження і план змісту. Кожне з цих понять диференціюється ще на 2 поняття. План вираження: субстанція і форма вираження; план змісту: субстанція змісту і форма змісту. У двох планах організації мовної системи об’єктом вивчення лінгвістики є тільки форма вираження і форма змісту, а субстанція залишається поза мовознавчою теорією. Субстанція – звуки, з яких вибудовується (за неповторною схемою кожної мови) мовні знаки, однакові для всіх мов, бо мова однакова. Спосіб використання субстанції – форма вираження через структурні відношення з іншою субстанцією. Субстанція змісту – це все, що може бути предметом думки, все, що є в реальній дійсності. Спосіб і схема комбінації ідей, викликаних цією реальністю, характерна для однієї мови; таки спосіб і схема є формою змісту. Між формою змісту і формою значення є відповідний зв'язок; цей зв’язок Єльмслєв називає комутацією; це положення виводиться з основного постулату структуралізму про те, що мова система чистих відношень. З одного боку, відмінність у плані змісту, якій відповідає відмінність у плані вираження; відмінність у плані вираження, якій відповідає відмінність у плані змісту називається комутацією. Саме і ці відмінності є чуттєвими для мови. Н-д: відмінності у плані вираження двох знаків, які не використовують диференціюючої смислорозрізнювальної функції, не вважаються формою і між ними не встановлюється комутація. Відмінності в одному плані, які не комутуються з відмінностями у другому плані, утворюють варіанти однієї одиниці. Ці варіанти знаходяться у відношеннях субституції. Інваріант – форми вираження, інваріант – форми змісту. Мова – система інваріантів, тому до мови входить тільки форма вираження і форма значення.

ПОНЯТТЯ ФОРМИ МОВИ У КОНЦЕПЦІЇ В. ГУМБОЛЬДТА

Поняття «форми мови» Гумбольт вживає у безпосередньому зв*язку з так званою «енергією мови». «Форма мови» – це те, як народ сприймає дійсність.

Поняття «форма мови» введено Гумбольдтом в його праці «Про відмінність будови людських мов і його впливу на духовний розвиток людства». Паралельно з цим поняттям мовознавець у розділі «Форма мов» вживає поняття «енергія мов». Оскільки поняття «форми» тлумачиться по-різному, Гумбольдт вважає за необхідне з самого ж початку роз'яснити, в якому сенсі він його вживає. Для кращого розуміння поняття «форми мови» Гумбольдт встановлює певну кореляцію між поняттями «форми мови» та «енергії».

Розглядаючи мову як енергію, Гумбольдт пише: "Мова являє собою постійну роботу духу, спрямовану на те, щоб зробити артикульований звук придатним для вираження думки». А про поняття «форми мови» він говорить таке: «Постійне та однакове в цій діяльності духу, що спонукає членороздільні звуки до вираження думки, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, і складає форму мови». Отже, очевидний зв'язок поняття «форми» з поняттями «енергії породження мови».

Оскільки мова є «повторенням діяльності» (а не продукт її), ця діяльність повинна протікати певним чином, тобто у певній формі. По суті, «форма мови» – це те, що забезпечує систематичність і своєрідність діяльності мови; вона являє собою певний спосіб, за допомогою якого народ виражає в мові думки і почуття. (Наприклад, можна говорити про фразеологію різних мов, в якій найяскравіше передається відмінність форми мови: рос. бабьи сказки = (за змістом) укр. Сон рябої кобили…. Рос. дело в шляпе = укр.. все гаразд, тобто зміст один, а форми різні…).

Іншими словами, «форма мови» – є тією своєрідністю та систематичністю, які спостерігаються у вираженні діяльності мови, обумовлюються його зв'язком з народом, з його національним характером, з його способом мислення, чому і є незаперечним той факт, що «мови завжди мають національну форму, будучи безпосередньо і власне національним творінням». Мовці вбирають з мовою певний спосіб мислення. Ньютон ніколи б не зробив свої відкриття, не бувши англійцем… (тому що ясно, що мовою ескімосів, в якій тільки й того, що «50 слів на позначення білого кольору», він навряд чи описав такі складні дослідження та висновки. Одне і те саме явище різні народи описують по-різному. Українець скаже: завтра вранці…житель племені: коли наступного разу зійде сонце…

Форма кожної мови є неповторно індивідуальним явищем, хоча у своїх істотних рисах вона схожа для всіх мов. Вона - «духовна налаштованість тих, хто говорять однією мовою». «Індивідуальний спосіб, за допомогою якого той чи інший народ втілює в мову свої думки і почуття ».

«Характерність форми мови відбивається в її найдрібніших елементах... При цьому Гумбольдт вдається до метафоричного співставлення: певні мови «можна порівняти з людськими фізіономіями: порівнюючи їх між собою, жваво відчуваєш їх відмінності і подібності, але ніякі вимірювання та описи кожної риси окремо і в їх зв'язку не дають можливість сформулювати їх своєрідність єдиним поняттям»

Також Гумбольдт розрізняє «внутрішню форму мови» як глибинний принцип його породження, що визначає собою всю своєрідність мовної організації, і «зовнішню форму мови» (звукову, граматичну і т.д.), в якій проявляється і втілюється внутрішня форма.

Формі протиставляється матерія, і на основі своїх суджень Гумбольдт приходить до висновку: «В абсолютному значенні в мові не може бути матерії без форми». Діяльність мови завжди протікає в певній формі, і якщо її забрати, залишиться не організована, хаотична купа матерії, тому «поняття мови існує і зникає разом із поняттям форми, бо мова є форма і нічого крім форми».

Гумбольдт не раз підкреслює важливість «поняття форми» як основи для мов. Розчленовування мови на слова і правила – це лише мертвий продукт наукового аналізу».

Поняття форми, як вважає Гумбольдт, відкриває досліднику шлях до осягнення таємниць мови, до з'ясування його сутності.

ПОНЯТТЯ ФУНКЦІЇ В НАУКОВІЙ ТЕОРІЇ. Функція системи (лат. functio — здійснення, виконання) - 1) діяльність, обов’язок, робота, зовнішній прояв властивостей певного об'єкта в рамках даної системи відносин, до якої він належить (напр., функція органів відчуття, функція грошей); 2) вид зв'язку між об'єктами, коли зміна одного з них призводить до зміни іншого, при цьому другий об'єкт також називається функцією першого.У різних галузях знання застосовуються, як правило, обидва поняття функції. Так, у соціології можна говорити, з одного боку, про функцію якого-небудьсоціального інституту (наприклад, родини, держави) у суспільстві, а з другого боку - про деяке соціальне явище як функцію іншого явища (наприклад, про злочинність як функцію економічного становища); у лінґвістиці - призначення, роль (іноді і значення) мовної одиниці або елемента мовної структури, у біологіїспецифічна діяльність тваринного або рослинного організму. Філософська інтерпретація поняття "функція": "Функція- спосіб поведінки, який притаманний якомусь об'єкту і сприяє збереженню існування цього об'єкта або тієї системи, в яку він входить як елемент"

У мовознавчій літературі термін "функція" почасти вживають неоднозначно, навіть суперечливо. Це дало підстави РО.Якобсону написати, що "терміни "структура" і "функція" стали найбільш двозначними і трафаретними слівцями в науці про мову". У практиці лінгвістичного аналізу однозначне, узгоджене тлумачення відсутнє. І хоча в більшості наукових праць вважають за необхідне подати визначення цього поняття, встановити співвідношення функції та значення (В.Г.Гак, О.В.БондаркоІ.Р.Вихованець, В.Дресслер, Е.Вюстер, Дж.Малдер, Ф.С.Бацевич та ін.), проте "однозначності і навіть одно-однозначності терміна "функція" немає навіть у межах однієї функціональної школи і тим більше не спостерігається у дискусіях між лінгвістичними школами" . Так, у теорії глосематиків (Л.Єльмслев) поняття "функція" мас математичне значення. Математична функція оперує величинами, які можуть змінювати свої значення. Функція в математиці встановлює однозначні відношення змінних: кожному елементові множини X відповідає лише один елемент множини У. Оскільки одиниці мови, як правило, багатозначні, то в мовознавстві математична функція не знайшла широкого застосування. Німецький мовознавець В. Шмідт у функції вбачав крайній член тріади "форма — значення — функція", де функція - позамовний комунікативний вплив, дія мови на слухача, при якій здійснюються задуми мовця. У концепції представників Празької лінгвістичної школи функція - це мета, завдання, призначення мовного елемента. Так, В.Скаличка пише: "У розумінні наших лінгвістів термін "функція" вживають тоді, коли йдеться про значення (функція слова, речення) або про структуру змістових одиниць (функція фонеми)" . У такому тлумаченні термін функція відображає будь-яке призначення мовної одиниці. Ф.Данеш підкреслює, що поняття функція містить у собі і мету, і засіб, тобто функція завжди передбачає засіб - носій. У цьому, на його думку, полягає одна з визначальних рис функціональної лінгвістики .Із цільовим розумінням функції споріднене її семіотичне тлумачення, яке ґрунтується на знаковій теорії. Обидва підходи розглядають в опозиції співвідносні компоненти, пор.: "засіб - мета" (форма - функція) і "означаюче - означуване" (форма - значення). Якщо під функцією розуміти також вираження позамовного змісту, тобто те саме значення, то можна з певністю сказати, що обидві теорії мають тотожні об'єкти вивчення. У лінгвістичних працях останніх років, очевидно, під впливом празьких лінгвістів, визначальним є розуміння функції як поведінки чогось (наприклад, мови або ж мовної одиниці) у середовищі, як того, "для чого призначена мова" . Залежно від типу функціонального підходу видозмінюється розуміння поняття "функція", підкреслються різні його аспекти: реляційний загальний як співвідношення між одиницями мовлення (глосематика, математична лінгвістика); граматичний як позиція у трансформаційній схемі (праці М.Хомського); монематичний в теорії А.Мартіне; потенційний і цільовий (Празька лінгвістична школа, Французька школа функціональної лінгвістики, праці О.В.Бондарк_ау рольовий (аналіз синтаксичної ролі (праці Ш.Баллі, Н.О.Слюсаревої Г.О.Золотової) чи змістової ролі (праці О.В.Бондарка); семантичний (праці В.Скалички).

ПОТЕНЦІЙНИЙ ТА ЦІЛЬОВИЙ АСПЕКТИ ФУНКЦІЇ: Потенційний аспект (функції-потенції) та цільовий (функції-реалізації). Зважаючи на встановлену Ф.де Сосюром дихотомію мови і мовлення, О.В. Бондарко розглядає функцію мовної одиниці або як її роль у створенні одиниці спілкування, або як вживання у межах останньої: "функція мовної одиниці трактується нами, з одного боку як здатність виконувати певне призначення (зокрема, як "згорнутий" потенціал функціонування, який зумовлює межі і правила самого процесу функціонування даної одиниці), а з іншого - як результат функціонування, тобто реалізована, досягнута мета". Із такого розуміння випливать два аспекти функції мовної одиниці; потенційний і цільовий. Потенційний аспект відноситься до сфери мови; відображає здатність певної одиниці функціонувати і виконувати (реалізовувати) певні призначення. Цільовий аспект відноситься до сфери мовлення; засвідчує результат функціонування певної одиниці, реалізовані призначення мовних одиниць як досягнуту в мовленні мету. О.В.Бондарка чітко протиставляє функції-потенції та функції-реалізації. Безперервні перетворення функцій-потенцій у функції-реалізації завжди відбуваються в певному середовищі, тобто в парадигматиці і/або синтагматиці. Вони відображають перехід можливостей мовної системи та її одиниць у реальне мовлення . Щоб правильно вибрати мовні одиниці для формулювання і вираження думки, мовець повинен знати їхні функціональні можливості. Таке володіння функціями-потенціями може бути автоматичним (для носіїв мови), а може бути й усвідомленим, наприклад, при вивченні іноземної мови або під час пошуку необхідної словоформи для чіткішого викладу думки. Функція мовної одиниці реалізується не лише на вищих рівнях, але й на рівні існування цієї одиниці. Рівень існування мовної одиниці – це:

а) сфера здійснення функцій одиниць нижчого рівня;

б) сфера будівельних засобів відносно вищого рівня;

в) сфера функцій даної мовної одиниці, які існують на даному рівні як можливості (у потенційному аспекті).

Як функції-реалізації (у результативному аспекті) ці функції постають на наступному рівні, взаємодіючи з функціями інших одиниць.

ПРАГМАТИЧНА ФУНКЦІЯ ВИСЛОВЛЮВАННЯ. Прагматичну функцію висловлювання формують наміри мовця (інтенції). Загальна прагматична функція складається з двох часткових: комунікативної і паракомунікативної (Кибрик)(у теорії мовленнєвих актів вони співвідносяться з ілокутивним та перлокутивним актом, Остин) Комунікативна функція відображає найближчі цілі спілкування: ствердження, спонукання і питання. Паракомунікативна функція — це вторинна мета мовленнєвого впливу. Ситуація: У поїзді пасажир будить сусіда покупе, який завчасно попросив розбудити його в Тернополі: Ми під'їжджаємо до Тернополя. У цьому висловлюванні комунікативна функція виражається у ствердженні, паракомунікативна — у спонуканні змінити стан (прокинутися). У межах прагматичної функції всі висловлювання поділяють на два класи: а) констативи, тобто описи подій, станів тощо, які ми можемо розглядати як істинні чи хибні, наприклад: Завтра в Києві пройдуть короткочасні дощі; б) перформативи, тобто мовленнєві форми, які ми не можемо оцінювати за шкалою “істинність-хибність”, наприклад: Доброго здоров'я! Смачного! За вищезгаданою моделлю Кіклевича (див. пит 55), прагматична функція — це відношення В і до суб'єкта (А), і до контексту (Д); формують наміри мовця (інтенції).

ПРАГМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ І АСПЕКТИ СЕМАНТИКИ КАТЕГОРІЇ ПЕРСОНАЛЬНОСТІ У БОНДАРКА. Функції:1) 1. А) власне семантична (зіставлення власне учасників із учасниками акту мовлення); б) семантико-прагматична(передача ставлення мовця до позначуваної ситуації і акту мовлення) 2. внутрішньо-умовна (структурна) узгодження підмета і присудка 2) прагматичні функції: - 1ос множ: прийм «ми» - ми як урочисте для осіб королівського рангу, ми яу авторське чи ораторське, ми як скромне «ми осмілюємося»(наук стиль), емоційно-згрубіле (н.п. Знаємо ми твою рибоньку) - 2ос одн і множ: ввічливе «ви» протист «ти» -3ос одн і множ: мотивується ввічливими функціями(н.п. Вони сказали); передбачає учасника мовлення «я» 3) моноцентрична , двочленна - виконує одну функцію і репрезентує не різні категорії , а одну ГК особи, формами якої є Н.в. займенника і дієслова(особові форми) -поле моноцентричне з бінарною структурою центром, але дифузна ( не всі особи ГК особи належать до центру ) - формальні засоби вираження особовості розпорошуються між центром і периферією (дифузність категорії) -центральні засоби категорії не протиставляються периферійним, а є стрижневими; периферійні підтримують особовість центральним ( н.п. Я відчуваю себе винною стосовно тебе. Де : - центр 1ос, себе – периферія (підтримка відношення дія/1ос); по відношенню до тебе – периферія = мовець/адресат.