Предмет (те, з якого боку вивчається) лінгвістики у концепції в. Гумбольдта

Лінгвістична концепція Гумбольдта знаменує собою якісно новий етап в розвитку мовознавства. Для теоретичної лінгвістики особливе значення має тритомна праця «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», зокрема перший том її, який має окрему назву «Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду». На думку В. Гумбольдта, прямим об'єктом теоретичного мовознавства є мова як цілісна структура, її походження, перспективи розвитку, відношення до виникнення людини, до її еволюції. В. Гумбольдт послідовно розрізняв у мові мову і мовлення, але не вбачав різниці між звуком і буквою. Під мовою він розумів сукупність усього, що говориться. Також, вчений твердить, що реальною підставою для визначення початку розрізнення мов є дух народу і мова є безперервною діяльністю духу.

Предметом лінгвістики для Гумбольта було те, що постійно розвивається і функціонує – саме мова, яку він ділив на внутрішню і зовнішню, відповідно чуттєві вияви та звукова реалізація. Мова для нього була тим «органом», що формує думки. Без мови людина не може ні розвиватися, ні мислити. Мова була і продуктом людської діяльності і самою діяльністю. Мова є цілісною, єднанням внутрішньої та зовнішньої форм, саме в такому єднанні і має вивчати її лінгвістика.

Гумбольдт уперше спробував підійти до виявлення єства мови, характеру її функціонування і розвитку з позиції діалектики. Для нього не було мови, як мертвого продукту. Він сприймав мову як щось, що постійно розвивається і постійно функціонує.

Широкий контекст розгляду предмета вивчення. Гумбольдт включает в число координат поля вивчення мови наступні группи понять (які организовані в рамках його концепції в неразривну цілістність): 1). Мова (мови); 2). людина, народ, людство; 3). світ, природа; 4). думка, мислення, світобачення; 5) дух, національний дух; 6) цивілізація, культура, етнос; 7). діяльність, сила.

Предмет лінгвістики у концепції а. Шлейхера.

Шлейхер виділяв 3 типи мов:1) ізолюючі;2) аглютинативні;3) флективні.

Полісинтетичні мови у нього відсутні. Він намагається дати обґрунтовування такому розподілу з погляду того, як пов'язано між собою значення і відношення. Значення може бути виражено тільки в корені, а ось відношення може виражатися по-різному. В корнеізолюючих мовах відношення не виражається звуковим способом. Воно виражається особливим розташуванням коренів по відношенню один до одного. Наприклад, китайський, бірманський і т.д.

Аглютинативні мови. В них теж є корені, несучі значення і є афікси, які виражають відносини. Афікси стоять десь на шляху між самостійними словами і закінченнями (тюркські). Флективні відрізняються від інших типів тим, що в них відносини передаються за допомогою внутрішньої флексії. В них вираження і значення, і відношення відбувається всередині самого слова.

В першому типі мов слово можна порівняти з кристалом, в другому з рослиною, в третьому слово - цільнофункціонуючий організм тварини. Явна тенденція уподібнити мову організму. Але ще яскравіше натуралізм виявляється в питаннях розвитку мови. Шлейхер вважав, що ці три типи мов хронологічно слідують один за одним.

Шлейхер розглядає мову як природний організм. «Мови, ці утворені зі звукової матерії природні організми, до того ж найвищі з усіх, проявляють свої властивості природного організму не тільки в тому, що всі вони класифікуються на роди, види, підвиди і т.ін., але і в тому, що їх зростання відбувається по певним законам». Мови виникли природним шляхом, незалежно від людської волі. Воля людини безсила змінити що-небудь в мові, як не може вона змінити і будови людського організму, тому закони мови об'єктивні і зовнішні відносно людини, як і закони природи. Шлейхер підкреслює, що закони, встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин, в головних своїх рисах застосовуються і до організмів мов. Саме ці загальні закономірності ріднять мови з іншими породженнями природи, роблять мови природними організмами.

Такий погляд на мову приводить Шлейхера до розмежування мовознавства і філології. Мовознавство, що вивчає мову як природне формування, складає частину природної історії людини. Мовознавець у Шлейхера виступає в ролі природодослідника, який відноситься до мов так само, як ботанік до рослин: естетична і практична оцінки рослини для ботаніка байдужі, він повинен вивчити лише закони будови і розвитку рослинних організмів. Філологія ж має справу з історією, яка починається там, де виявляється вільна воля людини. Об'єкт філології - створені людьми літературні тексти, письмові пам'ятки. Вона знаходить матеріал лише там, де є література, тому не може, наприклад, існувати філологія у неписьменних американських індійців. І, навпаки, для мовознавства мови і діалекти неписьменних народів викликають величезний інтерес. Філологічний аналіз і коментар текстів, на думку Шлейхера, схильний до суб'єктивізму дослідника. Шлейхер прагнув вивчати жуве народне мовлення.

Шлейхер створює теорію родовідного дерева, вякій головну роль відіграє поняття прамови або мови предків(Uhrsprache). (Це поняття було введено Шлейхером). З прамови виходять мови, які утворюють мови,які утворюють мовний ряд, або мовне дерево, що поділяється на мовні родини, або мовні гілки.

РОЗУМІННЯ СЛОВА У ЛІНГВІСТИЧНІЙ КОНЦЕПЦІЇ В. ГУМБОЛЬДТА. За часів Гумбольдта поулрною була логічна концепція, за якою мислення послуговується поняттями, а мова словами. Гумбольдт встановлює зв'язок між мовою і мисленням, вважаючи мову матеріальним оформленням мислення. У такому розумінні слово − це індивідуальне втілення поняття, матеріально оформлена думка. За Гумбольдтом слово починає існувати тоді, коди воно висловлене, тобто народжується в акті мовлення. Слово не відбиває конкретний предмет, а відображає образ цього предмета, наявний у свідомості мовця. Оскільки люди мають не однакові мисленнєві картини світу , то і слова вони розуміють кожен по-своєму: Одне і те ж за формою слово може виражати дещо відмінні значення в устах різних мовців. Слово − компонент проміжного світу між світом дійсності та людського мислення. Слово ставить певні рамки для думки, обмежує її у конкретних формах, структурує.

СЕМАНТИЧНА КАТЕГОРІЯ ПЕРСОНАЛЬНОСТІ У ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ ГРАМАТИЦІ БОНДАРКА. Семантична категорія персональності характеризує учасників позначуваної ситуації щодо учасників ситуації мовлення та конкретизує їх у просторі й часі. Персональний статус учасників описуваної ситуації виражається через взаємодію лексичної і граматичної семантики предиката, суб’єкта й об’єкта. Категорія персональності є однією з центральних функціонально-семантичних категорій мови. За своєю структурою вона є тричленною, тобто складається з трьох базових компонентів, що відображають комунікативну тріаду: адресант - адресат - предмет повідомлення. Мовленнєва інтенція суттєво визначає характер мовного вираження осіб-учасників комунікативного акту. У передачі значень персональності беруть активну участь як центральні, так і периферійні елементи ФСП персональності. Базовою є семантика особи – це характеристика учасників, позначуваних у висловленій ситуації, , по відношенню до учасників ситуації мовлення , перш за все до мовця. Таке визначення передбачає відношення тотожності – нетотожності з учасниками позначуваної ситуації з учасниками акту мовлення. 3 особи: 1ос. – характеризується тотожністю. Ця тотожність відображає – суб’єкт ситуації є мовцем або мовець входить до групи, яка є суб. ситуації (я і ми) 2ос. – відображає відношення нетотожності суб’єкта ситуації з адресатом до якого звертається мовець або ж адресат входить до групи суб’єкта ситуації (ти і ви) 3ос. – характеризує відношення нетотожності з мовцем і описується ситуацією , коли суб’єкт або суб’єкти не є учасниками акту мовлення , тобто точкою визначення особи є суб’єкт акту мовлення , тобто мовець, а шкалою визначення стає участь – неучасть в акті мовлення. Така шкала зумовлює протиставлення семантики 1 і 2 особи з 3ю. Семантика особи має ієрархічну структуру , семантику простору. Центром цієї семантики є семантика участі в акті мовлення . В першу чергу це сем 1ї і 2ї ос. однини , яким підпорядковані 1і2 ос множини, які включають в себе суб’єкта і адресата мовлення. Ближня периферія – семантика неучасті в акті мовлення , це обов’язково 3тя ос або яка вказує на істоту, що говорить з урахуванням того, що ця особа може брати участь в акті мовлення. 2 асп. периф. – семантика 3ї особи але обов’язково з предметною семантикою або істота ,яка не говорить. Вказівка на цю особу за допомогою займ 3 ос, ніколи не може бути учасником акту мовлення. Крайня периферія – безособові значення предикатів.

РОЗУМІННЯ СЕМАНТИКИ ТАКСИСУ У ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ ГРАМАТИЦІ БОНДАРКА ТА ІНШИХ ЛІНГВІСТИЧНИХ ТЕОРІЯХ. Категоріальна семантика таксису . Семантичне розуміння йде від обгрунт.Блумфільдом семант категорії «порядок» (тобто порядок дій у реченні). Речення у якому два присудкові центри, відображу.-порядок дій. Порядок позачасовий. Якобсон вводить на позначення такого поняття грецький термін «таксис»(порядок) Лінгвістичне обґрунтування цій категорії дає Маслов. Таксис – це кат , яка характеризує дію , позначувану предикатом з т з її співвідношення з іншою згадуваною в конкретному висловлювання дією , або дією яка розуміється . Це співвідношення має хронологічний характер. Воно відбувається одночасно або характеризується передуванням чи наступністю , а також це співвідношення характеризується протиставленістю другорядної дії головній. Категоріальна семантика таксису має інваріантну структуру. Інваріантна семантика виражається у поліпредикативних структурах, тобто з декількома діями в складних реченнях, де здійсн співвідношення дій у межах єдиного часового плану. Сформульовані інваріанти значення виступають у варіантах: 1) відношення : одночасність/неодночасність, в яких неоднозначність базується на керуванні, наступності (н.п. поки ми сиділи, він перебирав папери – одночасність; як тільки закінчу – підійду –неодночасність.) 2) часове співвідношення дій з відношеннями обумовленості. Обумовленість виступає як причинові , умовні і допустові речення. (н.п. Усвідомивши це, він зробив рішення (причинові) 3) взаємозв’язок дій у межах єдиного часового простору за умови відсутності попередніх хронологічних відношень. У таких відношеннях хронологічні відношення не актуалізуються , важливо лише, що дія відбулась.(н.п. весь вечір він співав , насвистував (для мовця не важливо коли дія відбулась) Структура семантичної кат таксису : Залежний таксис визначається , коли речення має головний і залежний предикат, де залежний предикат визнач. дієприслівн. (н.п. Відкривши ящик столу, він вийняв палку) Незалежний таксис виявляється у реченнях, які мають рівноправні предикати.(н.п. Він відкрив ящик столу і вийняв палку)

Категорія таксису завжди співвідносна з категорією виду і часу, тому таксисні категоріальні ситуації завжди поєднують таксисні і аспекту альні елементи. Таксисні значення одночленності/неодночленності за умови відсутності спеціальних маркерів послідовності дії(після того як, потім як) передаються засобами виду і є залежними від аспектуальної характеристики дії.(н.п. Він уже складав свої речі, коли ми почули цю новину) +можна про категоріальні таксисні ситуації з 69 пит.

СЕМАСІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО АНАЛІЗУ. Одним із теоретичних положень сучасної лінгвістики є положення про те, що мовні явища можна вивчати у двох аспектах: 1.семасіологічному: "від форми до змісту" (від засобів до функцій); 2. ономасіологічному: "від змісту до форми" (від функцій до засобів). Семасіологічний підхід до аналізу явищ мови вважають традиційним. На думку В.Матезіуса, "формальна граматика" (семасіологія) сягає Олександрійської філологічної школи (IV ст. до н.е.), представники якої розробляли вчення про мовні форми та їхнє вживання. Цей напрямок послідовно застосовують у формально- граматичних дослідженнях. У функціональній граматиці принцип "від форми до значення", "від засобів до функцій" постає в іншому ракурсі, оскільки "предметом аналізу та опису є функціонування граматичних одиниць", "функції граматичних засобів та інших мовних елементів, які з ними взаємодіють", зв'язок між контекстом, мовленнєвою ситуацією та значеннями граматичних одиниць; функціональна граматика "не обмежується вивченням граматичних категорій в системі мови", вона чітко зорієнтована на висловлювання і конкретні умови спілкування. Отже, семасіологічний підхід може бути структурно- семасіологічним, коли мовні явища досліджують у напрямку "мовлення > мовна система", та функціонально-семасіологічним, коли мовні явища аналізують у напрямку "мовна форма > позамовний зміст" . Сучасні функціонально-семасіологічні дослідження спрямовані на вивчення "поведінки" одиниць мови у мовленні (особливостей сполучуваності, частотності), встановлення їхнього значення, визначення загальної типології функцій мовних елементів. У межах семасіологічного підходу розробляють обгрунтований празькими лінгвістами цільовий погляд на мову; функцією мовної одиниці вважають її призначення, роль, мету використання.

СПІВВІДНОШЕННЯ ФУНКЦІЇ ТА ЗНАЧЕННЯ У МОВІ. Щодо співвідношення функції та семантики в лінгвістичній літературі існують різні погляди. 1) З одного боку, функцію і семантику мовної одиниці розглядають відокремлено, протиставлено. Таке розуміння характерне для американського дескриптивізму, одним із положень якого є те, що мовні одиниці утворюють формальні класи не за значенням, а за функцією. Наприклад, Л.Блумфілд вважає функціональними службові слова, які позбавлені значення і відіграють виключно структурну роль. 2) Деякі мовознавці розглядають поняття "функція" і "значення" на основі протиставлення мови та позамовної дійсності. Так, на думку С.Д.Кацнельсона, значення відображає реальний світ, його предмети явища. Воно спрямоване на поза мовну систему і пов'язане із мисленням, тоді як функція виражається лише в мовній системі і обмежується нею. Прихильницею такого погляду на функцію і значення є також Н.О.Слюсарева , Г.О.Золотова (концепція функціонального синтаксису) 3) З іншого боку, дослідники вважають, що функція мовної одиниці включає її семантику, що ці поняття співвідносні. Так, у працях представників Празької лінгвістичної школи значення мовних одиниць трактують як їхні функції. О.В.Бондарко розглядає значення як внутрішню властивість мовної одиниці і системи мови в цілому, яка формується в цій системі; а функцію - як використання, мету, спосіб існування значення. У концепції вченого поняття "значення" пов'язане насамперед із питанням "якою є дана одиниця у плані змісту?"; поняття "функція" пов'язане із питанням "для чого служить дана одиниця, яке її призначення?" Наприклад, можна сказати, що функція форм теперішнього часу полягає в позначенні загальної ідеї теперішнього, яка конкретизується контекстом і ситуацією. Приклад функції та значення. «Я пішла» - значення дії минулий час. Ситуація: ваша подруга говорить «Я пішла» →встає зі стільця→і направляється до виходу….таким чином, її слова виконали функцію майбутнього часу (тобто позначило дію в майбутньому). Функція спрямована на можливі призначення мовної одиниці та їх реалізацію в мовленні. Важливою домінантою "функції" є зв'язок семантики мовної одиниці із певним "способом поведінки" цієї мовної одиниці в комунікації, із тим результатом, який досягається в мовленні завдяки використанню цієї мовної одиниці. Значення зорієнтоване на семантику мовної одиниці та її місце в системі інших мовних одиниць. Значення мовних явищ співвіднесені насамперед із системно- категоріальним аспектом мови, тоді як функції явищ мови пов'язані з її динамікою. Поняття функція не тотожне поняттю значення: усяке значення можна розглядати як функцію певного мовного засобу або комплексумовних засобів, проте не всяка функція є значенням (пор., наприклад функції морфем у словах місяцехід, правдолюб, де інфікси е, о служать виключно засобом поєднання основ у складних словах).

СТРУКТУРНІ ТИПИ ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНИХ ПОЛІВ У ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ ГРАМАТИЦІ О.В.БОНДАРКА. Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О.В.Бондарком теорія функціонально-семантичного поля  як системи різнорівневих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних), здатних виконувати одну спільну функцію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан,персональність, посесивність, міра, локативність, темпоральність тощо). Так, наприклад, модальність може виражатися синтаксично, морфологічно і лексично. Функціонально-семантичне поле має центр і периферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спеціалізується на вираженні певної семантичної категорії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцентричні поля ґрунтуються на граматичній категорії(поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупності різних мовних засобів, які не створюють єдиної гомогенної системи форм, вони єслабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб'єктності, причини, умови та ін.). Функціонально-семантичні поля різних мов, в основі яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янських мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і слов'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична категорія означеності/неозначеності, то у слов'янських мовах, за винятком болгарської та македонської, головними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціонально-семантичних полів різних мов є одним із найважливіших завдань функціональної лінгвістики.

Детальніше:

За концепцією О. В. Бондарка, можуть виділятися такі два структурні типи ФСП:

Моноцентричні – поля, які спираються на ГК (наприклад, аспектуальність – центр: категорія виду; темпоральність – центр: категорія часу; компаративність – центр: категорія ступенів порівняння прикметників і прислівників). Центри (ядра) в цих полях є чітко окресленими і цілісними. Моноцентричні поля можуть мати два різновиди: а) ФСП з цілісним граматичним ядром; б) ФСП з комплексним ядром. 

Наведені приклади моноцентричних полів належать до першої групи. Це поля – гомогенні. Моноцентричні поля з комплексним ядром одержали назву гетерогенні, оскільки базуються на комплексі мовних засобів, які обов’язково взаємодіють між собою і можуть належати до різних рівнів системи мови (морфологічні, синтаксичні, лексико-граматичні засоби, напр., поле часової локалізованості)