Порівняльно-історичний метод у діяльності молодограматиків:

Третьою генерацією представників порівняльно-історичного мовознавства вважають течію молодограматиків, яка виникла в 70-х роках 19 ст. Один із початківців цього напряму К.Бругман перетворив цю назву в назву нової лінгвістичної школи. До цієї школи примикали в більшості вчені Лейпцігського університету: Лескін, Остгоф, Пауль та ін. Основними працями молодограматиків є: 1) Передмова Г.Остгофа та К.Бругмана до першого тому “Морфологічних досліджень” (1878); 2) Пауль. “Принципи історії мови”;          3) Дельбрюк.  “Вступ в вивчення мови. З історії і методології порівняльного мовознавства.”

Молодограматики почали з того, що висловили своє ставлення до порівняльного методу як такого, що не має стабільності, а видозмінюється. Вони підкреслювали, що на кінець 60-х років він зазнав суттєвих змін. Помітну роль при цьому відіграла праця німецького філолога В. Шерера «До історії німецької мови» (1868). Вони висловили свою незгоду з тим, що попередні покоління дослідників порівняльного мовознавства приділили всю свою увагу дослідженню мови тільки індоєвропейської сім'ї, але зовсім не займалися вивченням її носіїв, не замислювалися над життям мови, над чинниками, що зумовлюють розвиток людської мови і видозміни її матеріалу, взагалі мовної діяльності.

Основним для концепції молодограматиків є бачення мови як індивідуальної психофізичної діяльності. Всі мовні зміни відбуваються в “звичайній розмовній діяльності” індивіда. Звідси їх вимога повернутися до вивчення живих мов, які легше ніж мертві піддаються дослідженням і дають більше матеріалу для вивчення закономірностей розвитку мови. З цим пов’язане їх скептичне відношення до реконструкцій індоєвропейської прамови, хоча вони і займались вивченням древніх мов. Велику увагу молодограматики відводять історичному методу при вивченні мови. Вони навіть пропонували ізольований розгляд окремих явищ мови (так званий “атомізм” молодограматиків). Взагалі ж в працях молодограматиків перше місце займає фонетична система мови. 

Лінгвістична концепція Вільгельма Гумбольдта

Основоположником  загального мовознавства і водночас творцем теоретичних основ, на які спираються всі ідеалістичні напрями в науці про мову вважається Вільгельм Гумбольдт (1767-1835). Його лінгвістичні роботи відкриваються докладом “Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку” (1843). В цьому докладі він визначає свою програму дослідницької роботи в області мовознавства, обгрунтовує правомірність створення окремої науки про мову.Тут же він зазначає, що мова навіть на початкових етапах свого існування являла собою цілісне утворення. “Для того,щоб людина могла зрозуміти хоч одне-єдине слово не просто як духовне спонукання, а як членороздільний звук, що визначає певне поняття, вся мова цілком і в усіх своіх зв’язках повинна вже бути закладена в ньому. В мові нема нічого окремого, кожний елемент є лише частиною цілого.” Гумбольдт підкреслює важливість і необхідність членування для функціонування мови, яке повинно здійснюватися в обох планах мови – в плані змісту (світ ідей) і в плані вираження (звукове позначення). 

Для теоретичної лінгвістики особливе значення має остання тритомна праця, зокрема перший її том, який має окрему назву “Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду”. Тут доречно буде зазначити, що філософська позиція Гумбольдта визначалася поглядами відомого філософа Канта. Отже, подібно Канту, Гумбольдт пише: “Мова – це душа в усій її сукупності. Людина є людиною тільки завдяки мові. Людина, її природа є основою виникнення мови. Вона безпосередньо закладена в людині. Мова є внутрішньо притаманною суттю людської істини”.

Питання про момент виникнення мови розв’язувалось в спеціальній і філософській літературі по-різному. В.Гумбольдт припускав, що одночасно і незалежно могло виникнути кілька мов. Він висловив припущення, що в різних куточках землі могли з’явитися звідкісь люди і іхні мови. “Яким би природним,- наголошував В.Гумбольдт,- не здавалося припущення про поступове утворення мов, вони могли виникнути тільки відразу..”

Крім того Гумбольдт помічає у мові єдність суперечностей, представлених ним у вигляді антиномій: позитивне і негативне, частина і ціле, одиничне і множинне, наслідок і причину, відносне і абсолютне, випадкове і необхідне, вимір у просторі та визначення в часі.

Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ — це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Вона тісно пов’язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду. На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов’язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — органи оригінального мислення націй.

Виникнення ідей структуралізму та функціоналізму у російській лінгвістиці: Казанська лінгвістична школа, мовознавчі погляди І. О. Бодуена де Куртене, Московська лінгвістична школа, граматична теорія Ф. Фортунатова