Граматична теорія ф. Фортунатова

Представником молодограматизму був основополо­жник Московської лінгвістичної школи Пилип Федо­рович Фортунатов (1848—1914). Уся викладацька й наукова діяльність Фортунатова була пов'язана з Мос­ковським університетом, у якому навчався і працю­вав. Після закінчення університету він продовжував вивчати порівняльно-історичну граматику індоєвро­пейських мов, санскрит, палі, литовські рукописи в на­укових центрах Німеччини, Франції й Англії. У 1875 р. захистив магістерську працю з санскриту. З 1876 до 1902 р. викладав у Московському університеті загаль­не мовознавство, порівняльну граматику індоєвропей­ських мов, старослов'янську, литовську, давньоіндійсь­ку й готську мови. Друкувався мало. Свої ідеї розви­вав переважно в лекційних курсах. Після смерті, в 1956—1957 рр., вийшов двотомник його праць. Згідно з традиціями молодограматизму предметом мовознав­ства Фортунатов вважав мову в її історичному аспекті й підходив до її вивчення психологічно й історично. Однак він не заперечував корисності синхронічного підходу до вивчення мови, особливо стосовно питань загальних основ граматики. Вивчав проблеми звуко­вих змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограмати­кам, які перебували на індивідуально-психологічних позиціях, наголошував на суспільному характері мови й зв'язку її історії з історією суспільства. Слово Фортунатов досліджував у двох аспектах — лексикологічному й граматичному, сформулював понят­тя нульової флексії, розмежував етимологію й морфо­логію. Встановив історичні епохи палаталізації задньо­язикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду, відкрив закон про рух наголосу в балто-слов'янських мовах і закон про акцентні відношення в індоєвропей­ських мовах. Створена Фортунатовим школа отримала назву фор­мальної, оскільки особливу увагу він приділяв формі мовних одиниць. Учення про граматичну форму посідає провідне місце в концепції мовознавця. Граматичну форму слова він розуміє вузько морфологічно, як члену­вання слова на основу й закінчення. Таке розуміння форми слова випереджало системний підхід до морфо­логії в структурній лінгвістиці. До виділення частин мови у Фортунатова був суто формальний підхід. Час­тини мови — це розряди слів, які групуються за формальними ознаками. Так, до одного розряду він відносив слова писал і зелен, оскільки вони змінюються за рода­ми, але не за відмінками, а слова депо, писать, хорошо, ах об'єднував в один клас як такі, що не змінюються. Основною синтаксичною одиницею мови Форту­натов уважав словосполучення, а не речення. Пред­метом синтаксису в його концепції є форми слово­сполучень. Отже, Фортунатов по-новому трактував лише грама­тичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив, як молодограматики. Його школа відзнача­лась прагненням до наукової строгості та несупереч-ливості дослідження. Фортунатов зосереджує свою увагу насамперед на граматичних особливостях слова. У цьому плані особливо дуже важливо його класифікація слів, тобто вчення про граматичні класи слів.

Розподіл на граматичні класи грунтується уФортунатована розробленому їм понятті форми слова, інакше кажучи, граматичної форми. Поняття форми одна із центральних питань морфології. Створення вчення про граматичної формі належить до найважливіших заслуг Фортунатова в історії мовознавства.

Грамматичну форму, на думку Фортунатова, мають далеко ще не все слова. Форма є «здатність окремих слів виділяти з себе до створення говорить формальну основну приналежність слова» . Під основною приналежністю Фортунатов розумів основу слова, під формальної – «афікс» (закінчення, префікс, суфікс,инфикс). Наприклад, слово несу у російській містить у собі певну форму, загальну зі словом веду, беру, позаяк у ньому виділяється формальна приналежність – афікс –у і основа ніс-. З допомогою формальної приналежності виражається граматичне значення слова, з допомогою оснoвної– лексичне. Присутність у слові подільності на основу афікс дає слову те, що ми називає моформою, говорив Фортунатов. Формальні приналежності (афікси) може бути як позитивними, т. е. вираженими формально якими – або одним звуком чи комплексом звуків, а й негативними, т. е. нульовими,невыраженными, і усвідомлюються у мові і натомість системи співвідношень між словами мови. На цьому й грунтується поняття негативною формальної приналежності.

Лінгвістична концепція Ф. де Соссюра. Зовнішня і внутрішня лінгвістики; синхронія та діахронія; аспекти діахронічної лінгвістики; сова, мовлення і мовна діяльність; системність мовних явищ; поняття значущості мовної форми.

У першій чверті 20 століття молодограматики продовжують свою діяльність Німеччині. У Франції починають з'являтися нові й альтернативні течії в лінгвістиці. Особливо сильним цей процес був помітний у Франції, де традиції граматики Пор-Рояля ніколи не зникали, учені зберігали інтерес до вивчення загальних властивостей мови, до універсальних теорій. Тут і виник «Курс загальної лінгвістики»Ф. де Соссюра, який став початком нового етапу у розвитку світової науки про мову. Концепція Соссюра була спрямована проти молодограматиків. У цій роботі автори розкривають розуміння Ф. де Соссюром мови в цілому як системи, що складається з трьох частин: власне мова (langue), мова (parole), і мовну діяльність (langage) Поняття мовної діяльності початково, і йому не дається чіткого визначення.

Мовна діяльність – це будь –які явища, які традиційно розглядаються лінгвістикою: акустичні, індив, соц. та інші. Це система виражальних можливостей даного народу, яка досить різноманітна і дотична до фізики, фізіології, психології.

Соссюр прагне «усунути з поняття мови все, що чуже його організму, його системі''. Тому він різко відокремлює лінгвістику внутрішню (мовну систему) від лінгвістики зовнішньої (зовнішні умови розвитку і функціонування мови, в тому числі, всі зв'язки, які можуть існувати між історією мови та історією цивілізації; відносини, що існують між мовою і політичною системою;історія літературних мов і все, що має стосунок до географічного поширення мов і до їх дроблення на діалекти'').

Зовнішня лінгвістика не менш важлива і потрібна, ніж внутрішня, але таке розмежування давало можливість зосередитися на внутрішній і виводило її на передній план, тому що''мова є система, що підкоряється своєму власному порядку; внутрішнім є все те, що змінює систему''. Мова і її розвиток слід вивчати у зв'язку з суспільством, який створив і безперервно його розвивають. Тому таке розмежування і визнання внутрішньої лінгвістики істинної навряд чи правомірно. У свою чергу Соссюр підняв важливу проблему відносини системи мови та історії суспільства.

- Соссюр розрізняв у мові два аспекти – синхронії (існування мови, статичний аспект, мова в його системі) і діахронії (послідовність мовних факторів у часі, історичний або динамічний аспект). Ці два поняття вчений вважав основоположними для всіх наук, що користуються поняттям значущості. Потрібно виділити дві незалежних лінгвістики - синхронічну і діахронічну. Дососрівська лінгвістика часто змішувала синхронію та діахронію. (традиційний опис словотворення, де змішувалися діючі в даний момент і застарілі залишки моделей минулого, також розглядалися реальне коріння і старі опитаних елементи).

Відокремлений від історії синхронічний аспект дозволяє досліднику вивчити відносини між співіснуючими фактами, пізнати систему мови. Діахронічний підхід, на думку Соссюра, руйнує мовну систему і перетворює її на зібрання розрізнених фактів. Системне уявлення синхронії ставить її вище''хаотичної''діахронії. ''Лінгвістика приділяла дуже велике місце історії, тепер їй доведеться повернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже понятий в новому дусі, збагаченої новими прийомами і оновленим історичним методом, який, таким чином, допомагає краще усвідомити стан мови''. Таким чином, народжувалася нова концепція, в якій розмежування мови і мови давало можливість відволіктися від лінгвістики мови, так і розмежування синхронії і діахронії відкривало шлях до зосередження на синхронічеськой лінгвістиці. Такий підхід видавався занадто нетрадиційним навіть для мовознавців, які прагнули вийти за рамки младограмматізма.

Поняття синхронії у Соссюра було двоїстим. З одного боку воно розумілося як існування тих чи інших явищ, як деякий стан мови,''мовної зріз''. Але в один і той же момент в мові можуть існувати разносістемние явища, а так само явища з діахронічний забарвленням: архаїзми, неологізми і т. д. Таким чином, синхронності можна було представити як систему і як стан мови.

- Соссюр всіляко підкреслював системний характер мови і обгрунтував його знакову природу. Мова є система знаків. Кожен знак має дві сторони: що означає (план вираження) і означається (план змісту). У зв'язку з цим треба пояснити тезу Соссюра, що''мова є форма, а не субстанція''. Оскільки мовний знакдвосторонньому і включає в себе як звуковий образ (що означає), так і значення (означається), то цією тезою стверджується, що мова є форма, засіб вираження будь-якого змісту і що мова не слід змішувати з вмістом висловлюваного.

Мовний знак, з одного боку, довільний, умовний (це відноситься до вибору знака), але, з іншого, він обов'язковий для мовного колективу. Соссюр підкреслює, що складові мова знаки є не абстракції, а реальні об'єкти ', що знаходяться в мозку мовців. Однак він говорить, що одиниці мови нам безпосередньо не дані, що не можна вважати такими слова чи речення. У цьому розділі''Курсу''він пориває зі сформованим визначенням мовних одиниць (хоча і не заперечує її див. далі), перш за все слів, як заздалегідь заданих.

Мова – як система,яка існує завдяки своєму внутрішньому порядку, або цінності. Асоціативні, протиставні відношення. Демонструє незалежність форми мови від плану вираження. Від субстанції. Розуміння мови як системи довільних знаків, що вводить лінгвістику у семіологію.

Соссюр вводить нове поняття - значимість. Для з'ясування цього поняття Соссюр призводить аналогію мови з шахами. Будь-який елемент сам по собі нічого не значить. Він стає реальним і конкретним лише остільки, оскільки він наділений значимістю і нерозривно пов'язаний з нею. Те ж і в мові - не важливо, чи має мовна одиниця звукову або яку-небудь іншу природу, важлива її противопоставленность іншим одиницям.

Поняття значущості для Соссюра було виключно важливим:''Поняття значущості покриває і поняття одиниці, і поняття конкретної мовної сутності, і поняття мовної реальності''. Мова - система чистих значимостей. Мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значимість одного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших''. Таке розуміння мови не узгоджується з ранніми уявленнями Соссюра, згідно з якими мова - що зберігається в мозку система, а позначає -''акустичний образ''. Знак або має власні властивості, або в ньому нічого немає?

Знаки утворюють систему відносин. Двоякий характер цієї системи Соссюр показав у вигляді протиставлення синтагматика (лінійний характер мови, ставлення елементів, які шикуються один за одним у потоці мовлення), і парадигматики (мовні одиниці асоціюються з іншими одиницями в пам'яті). Ф. де Соссюр за будь-якої конкретизації своєї теорії, при виділенні типів відносин, виділяв два види шляхи:''від відносин до одиниць''і''від одиниць до відносин'', вважаючи за краще останній. Залишається неясним, як можна було визначити два типи відносин при послідовному проведенні принципу''в мові немає нічого, крім відмінностей''. Але саме виділення двох типів відносин виявляло 2 основних класу явищ, які описувалися в традиційних граматиках, починаючи з олександрійської. Соссюр пропонує розподіл мови на теорію синтагм і теорію асоціацій.

Розглядаючи мову як систему довільних знаків, Соссюр порівнює його з будь-якої іншої''знаковою системою, що виражає ідеї, а отже його можна порівняти з абеткою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами чемності, з військовими сигналами і т. п.''Отже потрібно створити науку про знаки в суспільстві - семіології. Мова в ній повинен займати надзвичайний стан, тому що він - найскладніша і поширена семиологическая система.

Соссюр не заперечував важливості проблеми мовних одиниць, зокрема, слова, він зауважував:''Слово, незважаючи на всі труднощі, пов'язані з визначенням цього поняття, є одиниця, невідступно представляющаяся нашому розуму як щось центральне в механізмі мови''. Подання слова як психолінгвістичніважливого явища суперечить твердженням, що в мові немає нічого, крім відмінностей. Але для вченого в першу чергу була важлива мовна структура - термін, що виник згодом, і соссюровского лінгвістика отримала назву структурної. Одиниці при такому підході - явище похідне. Як і у випадку з синхронії та діахронії, можна було розглядати ці твердження з різних точок зору, відштовхуючись від різних висловлювань Соссюра, або вважаючи мову системою чистих відносин (глоссематика), або визнаючи за одиницями власні властивості (пражцев, Московська школа).