Об’єкт вивчення глосематики.

Глосематика (копенгагенський структуралізм) мала на меті створити універсальну лінгвістичну теорію. Розуміє мову як систему чистих відношень, тому звертається до вивчення її суто з формального боку, не враховуючи її значеннєвого плану. Луї Єльмслєв(творець глосематики) наголошує на тому, що глосематика має вивчати тільки форму мови, тут він відштовхується від положення Сосюра , що мова – це форма, а не субстанція. У межах глосематичної теорії Єльмслєв розробляє вчення про знаки і фігури. Аналіз мови має проходити і в плані вираження і у плані змісту, виділяючи в них субстанцію вираження і форму вираження, субстанцію змісту і форму змісту. Субстанції вивчають нелінгвістичні науки – фонетика, семантика. Обїєктом глосематики є форма вираження , її одиниці – кенеми ( розділ – кенематика) і форма змісту і її одиниці плереми ( плерематика) Глосематика також вивчає відношенні між досліджуваними одиницями, їх варіанти та інваріанти за допомогою методу комутації ( заміни одного елементу іншим такого ж плану).

ОНОМАСІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО АНАЛІЗУ. Принципи теоретичної ономасіології сягають греко-римської філософії, зокрема, теорії найменування. Витоки ономасіологічного підходу в його сучасному розумінні вбачають наприкінці XIX ст. Саме в цей час М.М.Покровський назвав два напрямки семантичних досліджень, один з яких спрямований на вивчення загальних закономірностей існування слів однієї морфологічної або дериваційної категорії, а другий - на вичення того, як виражається в різних мовах певне поняття. Незабаром, у 1903 році, А.Цаунер запропонував новий підхід до аналізу явищ мови, протилежний семасіологічному — ономасіологічний. Функціонально-ономасіологічний принцип "від значення до форми" було покладено в основу системного опису загальних понять (люди, речі, число, стать, дії, особа, суб'єкт, об'єкт, воля, кількість, якість, порівняння, час, аспект, логічні відношення: причини, наслідку, мети, умови, протиставлення, гіпотетичності тощо) та засобів їх вираження, розробленого французом Ф.Брюно. У 1929 році у "Тезах Празького лінгвістичного гуртка" було обґрунтовано положення про те, що слово з погляду виконуваної ним функції називання треба розглядати як наслідок номінативної діяльності мовця. На думку празьких лінгвістів, вивчення засобів і способів називання предметів (явищ) позамовної дійсності, об'єднання цих назв у реченні - це один із важливих напрямків лінгвістичного аналізу. Згідно із цим положенням, В.Матезіус запропонував створити "функціональну ономатологію" (функціональну ономасіологію), яка об'єднуватиме лексичну, словотвірну, морфологічну ономатології та функціональний синтаксис .У теоретичній концепції В.Матезіуса висловлювання (чеськ. рготіича) формується на двох етапах: аналітичному та синтетичному. У межах "функціональної ономатології" відбувається аналітичний етап формування висловлювання. Основою лексичної ономатології € вивчення акту лексичної номінації; словотвірної ономатології - акту словотвірної номінації, тобто створення нових слів; морфологічної ономатології - акту морфологічної номінації, тобто морфологізації лексичних одиниць. Синтетичний етап формування висловлювання відбувається в межах "функціонального синтаксису", завданням якого є вивчення закономірностей вибору мовцем конкретного типу речення, порядку слів і актуального членування. Ономасіологічний аспект передбачає вивчення того, як мовні одиниці співвідносяться із позамовними реаліями, будучи засобами позначення, називання останніх. Об'єктом дослідження є одиниці і категорії різних мовних рівнів, які стають учасниками єдиного мовленнєво-мисленнєвого процесу творення комунікативних одиниць. Послідовне застосування функціонально-ономасіологічних принципів аналізу дає можливість пізнати взаємозв'язки засобів різних мовних рівнів при вираженні певних відношень. Крім того, у сучасному мовознавстві існує також вузьке розуміння ономасіології як учення про номінацію і лексичну об'єктивацію понять. Ономасіологічну граматику розробляють у теорії лексико- семантичних або функціонально-семантичних полів. Можна вибудувати ономасіологічну функціональну граматику, яка обмежується фактами лише морфології чи синтаксису, або граматичними засобами в цілому. При ономасіологічному описі мови можна брати до уваги й усі засоби усіх мовних рівнів. Наприклад, на морфемному рівні аналіз за принципом "від значення до засобів його вираження" дає змогу згрупувати усі словотворчі морфеми на основі їх значеннєвої домінанти в особливу внутрішньорівневу систему функціонально-семантичних полів. У процесі аналізу функціонально-семантичних полів словотворчих афіксів визначають їх компонентний склад (набір суфіксів і префіксів), центр і периферію, структурний тип. Наприклад, предикатно-аргументна структура "той, хто читає", співвідноситься з іменником читач> а суфікс -ач узагальнено вказує на суб'єкта дії, заміщає аргумент із семантичною функцією діяча. Це одна із функцій суфіксів семантичної предметності. Крім названої, дериваційні афікси розглядуваної групи виконують семантичні функції позначення суб'єкта стану (<простак - той, хто просто себе поводить), знаряддя (різець — те, за допомогою чого ріжуть), місця (виноградник - там, де росте виноград), об'єкта (посланець - той, кого кудись посилають). Крім функції позначення, заміщення, суфікси цієї групи можуть виконувати функцію конкретизації, наприклад: букетик - маленький букет, собацюга — здоровенний собака, кукурудзиння - вся сукупність бадилля кукурудзи і т.д. Оскільки предметом функціональної граматики є граматична будова мови та система її функцій, функціонування мови у взаємодії з елементами довколишнього середовища, то на різних етапах дослідження однаковою мірою застосовують семасіологічний ономасіологічний аспекти.