Основи етнолінгвістичного структуралізму е. Сепіра

Основи етнолінгвістичного структуралізму Сепіра є основами теорії лінгвістичної відносності, або як її ще називають теорії Сепіра-Уорфа (20-30рр ХХст). Цих учених вважають одними із засновників етнолінгвістики, появу якої ми приурочуємо до діяльності американських структуралістів.

Сепір писав у своїх працях про те, що мова є відображенням духу народу, через неї ми можемо пізнати особливості ментальності тих чи інших людей. Мова – джерело історії і культури. Кожна мова має свою неповторну модель (структуру), отже диференціює реальну дійсність по-своєму. Кожний народ сприймає і пізнає цю дійсність по-різному. Варто зіставляти результати структурного аналізу мови із структурним аналізом матеріальної і духовної культури народу.

Наприклад, багато науці дали дослідження мови племені навахо: із висновків цих досліджень модна побачити, що дієслівна парадигма має вказівку не лише на рух (дієслова руху), а і на напрямок, що не притаманне дієсловам інших мов. Це свідчить про те що народ (племя) навахо є кочівним, тому дієслова руху для них несуть більше інформації. Це є свідченням того, що саме в мові відображаються особливості життя та побуту, ментальності окремого народу.

На думку Сепіра, структуру мови треба досліджувати у відносності до тих, хто цією мовою послуговується, а саме їхні ментальності, особливостей життя та побуту, духу та вірувань.

Э. Сепир интересовался также и связями языка и культуры. Называя язык «руководством к восприятию социальной действительности» и проводя идею о том, что «люди в значительной мере находятся под влиянием того конкретного языка, который стал средством выражения для общества, в котором они живут».

Представление о лингвистической относительности было впервые высказано в работах основоположника этнолингвистики выдающегося американского антрополога Франца (иначе Франса) Боаса (1858–1942) и его ученика Эдварда Сепира. Согласно принципу лингвистической относительности, так называемая «картина мира» говорящего (то, как говорящий воспринимает окружающий мир) зависит не только и даже не столько от наблюдаемой реальности, сколько от той классификационной сетки, которую конкретный язык с его грамматикой и лексикой навязывает говорящему. Сепир выдвинул предположение о функциональном взаимодействии языка, процесса познания и культуры, поскольку восприятие человеком окружающей действительности происходит в основном посредством речевой деятельности. “Культуру, — писал Сепир, — можно определить как то, что данное общество делает и думает. Язык же есть то, как думают”. Сформулированные Сепиром постулаты и категории этнолингвистики позволяют описывать различия в поведенческих стереотипах людей — носителей разных языков, строить “языковую картину мира”, соотносить ее с внелингвистической действительностью.

Метод безпосередніх складників у лінгвістичній концепції американського структуралізму

Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. descriptive «описовий»), – мовознавчий напрям, для якого характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо). Прагнучи максимальної об'єктивності й точності наукового опису мови, дескриптивісти розробили ряд ефективних методик лінгвістичного аналізу з опорою на форми мовних одиниць та їх розподіл у мовленні, тексті: процедури польової лінгвістики, дистрибутивний аналіз і трансформаційний метод, аналіз за безпосередніми складниками, моделювання. Методика безпосередніх складників (БС) – прийом подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення та речення у вигляді ієрархії складових елементів. Основні принципи методики БС, як і дистрибутивного аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С. Четменом. В основу аналізу за БС покладено поступове членування слова чи висловлення на бінарні складники, яке продовжується доти, доки не залишаться неподільні елементи (кінцеві складники). У членуванні речення, як і словосполучення, дотримуються принципу: один із БС повинен бути «ядром» (тобто одиниця, яка лежить в будові всього речення, є головною, підмурком, на якому будується усе речення) членованої конструкції, а інший – периферійним елементом. Наприклад, у словосполученні сонячний день слово день – ядро, а сонячний – периферійний (маргінальний) елемент, у словосполученні читати книгу дієслово читати – ядро, а книгу – маргінал.

Аналіз за БС ґрунтується на таких строгих правилах: 1) кожен раз дозволяється зробити тільки одне членування; 2) у процесі поділу не допускається перестановка складників; 3) у кожному членуванні береться до уваги тільки результат останнього членування. Процес аналізу за БС продемонструємо на реченні Наша мама приготувала смачний обід. Членування речення починається з виділення найтісніше пов'язаних між собою складників, тобто з блоків, які лежать в основі структурної будови речення. Найтіснішими блоками тут є наша мама (перший поділ) і смачний обід (другий поділ). Далі виділяємо групу присудка приготувала смачний обід, тому що на цьому етапі членування (третій етап) цей блок є найтіснішим, адже словосполучення смачний обід в цілому підпорядковане присудкові — дієслову приготувала. Нарешті (четвертий етап) групу підмета об'єднуємо з групою присудка. Результати аналізу за БС прийнято зображати схематично під аналізованою структурою. Результати аналізу за БС прийнято зображати схематично під аналізованою структурою. Коли ж усувати складники у послідовності їх виділення і залишити останні два складники, то отримаємо ядерну структуру мама приготувала.

Таким чином, аналіз за БС є основним прийомом сегментації мовного матеріалу і виділення фундаментальних одиниць, які конструюють модель мови, а також визначення ієрархії складників у словах, словосполученнях і реченнях. Практичне застосування цей аналіз має в системах автоматичного перекладу для синтаксичного аналізу і синтезу речень.

Методика аналізу за БС і до її теоретичного обґрунтування мала стійкі традиції в європейських школах, тільки вона подавалась як структурні схеми складного речення і як членування слова на твірну і похідну основу.

ТРИ ТИПИ ДИСТРИБУЦІЇ ЕЛЕМЕНТІВ (ЗА МОДЕЛЯМИ БЛОКА) У СТРУКТУРНІЙ АМЕРИКАНСЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ. Дистрибуція (від лат. distributio «розподіл») -- сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент (синтагматичний відрізок) на відміну від оточень інших елементів. Дистрибутивний аналіз -- методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті. Кожна мовна одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивостях мовної одиниці реалізуються її внутр властивості, які відображають її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибуцію (укр. гайнувати поєднується лише зі словом час). Навіть коли дві одиниці абсолютно однаково звучать (укр. мати (іменник) і мати (дієслово), Блок виділяє три типи дистрибуції елементів:

1)Мовні одиниці знаходяться у відношенні додаткової дистрибуції, коли кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і] знаходяться у додатковій дистрибуції, оскільки [и] на відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м'яких приголосних. Виводиться поняття субституції – зведення синт.одиниць в парадигми (варіанти одиниці, аловаріанти)

2) Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях і при цьому розрізняють їх значення, то вони знаходь. в контрастній дистрибуції (різні одиниці). Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є] (бик -- бак -- бук -- бек); тобто множина значень, в яких знаходиться одиниця а) повністю або б) частково входить у множину значень інної одиниці тексту.

3) Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони знаход у стані вільного варіювання (чергування), це варіанти одиниці. Наприклад, постфікси -ти і -ть в інфінітиві (любити -- любить), закінчення -ові(-еві), -у(-ю) у Д.в. і М.в. іменників ІІ відміни (батькові -- батьку, кобзареві -- кобзарю).

ГІПОТЕЗА ЛІНГВІСТИЧНОЇ ВІДНОСНОСТІ – гіпотеза, розроблена в 30-х рр. ХХ ст. Сепіром, Б.Л. Уорфом (читали статтю «Отношение норм поведения и мышления к языку»), Хойером . Сепір та Уорф були учнями Франца Боаса («Руководство по языкам американських индейцев» - мова має описуватися на основі власних типів, форм, значень, що виводяться з текстів індуктивно), разом вони - засновники етнолінгвістики. Ця гіпотеза виникла в рамках етнографічно-психологічного напрямку американського структуралізму (з 1924 р. – Лінгвіст. спілка Америки; Нью-Йорк. лінгв. гурток)

Сепір: мова – джерело історії і культури. Кожна мова має свою неповторну модель (структуру), отже диференціює реальну дійсність по-своєму. Кожний народ сприймає і пізнає цю дійсність по-різному. Варто зіставляти результати структурного аналізу мови із структурним аналізом матеріальної і духовної культури народу.

Уорф доходить висновку: у мовному світі все відносне. Ми членуємо світ так, як підказує рідна мова, і «стикаємося, таким чином, з новим принципом відносності. Він полягає в тому, що подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту тільки за подібності або принаймні за співвідносності мовних систем». Представление о лингвистической относительности было впервые высказано в работах основоположника этнолингвистики выдающегося американского антрополога Франца (иначе Франса) Боаса [читали вступ до його «Руководства по языкам американских индейцев»] (1858–1942) и его ученика Эдварда Сепира. Согласно принципу лингвистической относительности, так называемая «картина мира» говорящего (то, как говорящий воспринимает окружающий мир) зависит не только и даже не столько от наблюдаемой реальности, сколько от той классификационной сетки, которую конкретный язык с его грамматикой и лексикой навязывает говорящему. Сепир выдвинул предположение о функциональном взаимодействии языка, процесса познания и культуры, поскольку восприятие человеком окружающей действительности происходит в основном посредством речевой деятельности. “Культуру, — писал Сепир, — можно определить как то, что данное общество делает и думает. Язык же есть то, как думают”. Сформулированные Сепиром постулаты и категории этнолингвистики позволяют описывать различия в поведенческих стереотипах людей — носителей разных языков, строить “языковую картину мира”, соотносить ее с внелингвистической действительностью.

Хойер: дослідив дієслівну парадигму руху та часу в мові племені «навахо», а саме те, що вона характеризує дію і за напрямом, чого немає в інших мовах. Граматична структура мови індійців – в називанні імен; цей кочівний народ має динамічну концепцію світу

Гіпотеза не стала теорією, бо не була перевірена на великих масивах і не було систематичних досліджень. Її прихильники нерідко стверджують, що вона ніяких доказів не потребує, бо зафіксоване в ній твердження є очевидним фактом; опоненти ж схильні вважати, що вона і не може бути ані доведена, ані спростована (що, з точки зору суворої методології наукового дослідження, виводить її за межі науки).

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ДИСТРИБУТИВНОГО МЕТОДУ СТРУКТУРНОЇ ЛІНГВІСТИКИ. Основні принципи дистрибутивної методики розробив у 20-х рр. XX ст. Л. Блумфільд (дослідження мови, за доп вивчення оточення окремих одиниць в тексті без використання даних про повне лексичне або граматичне значення цих одиниць), а в 30-50-х роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають творцем цієї методики. Поява дистрибутивного аналізу пов.із вивченням аналітичних мов американських індіанців, для яких було потрібно розробляти граматику нового типу. Робота лінгвіста – як де шифрувальник у мовному аналізі. Єдиний реальний об’єкт вивчення – текст, який необхідно дешифрувати, тобто виходячи з оточення одиниці, її сполучуваності з сусідніми одиницям, розподілити мовні одиниці на класи з метою дослідження їхнього місця в с-мі мови.

Дистрибуція (від лат. distributio «розподіл») -- сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент (синтагматичний відрізок) на відміну від оточень інших елементів. Дистрибутивний аналіз -- методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті. Кожна мовна одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивостях мовної одиниці реалізуються її внутр властивості, які відображають її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибуцію (укр. гайнувати поєднується лише зі словом час). Навіть коли дві одиниці абсолютно однаково звучать (укр. мати (іменник) і мати (дієслово),

Основні поняття (терміни): універсум мови - об'єкт дослідження; конкретний акт мовлення (к.а.р.) - б-я відрізок мови одного з учасників комунікації, обмежений з обох сторін мовчанням (паузами). Термін вислів відповідає різним текстовим відрізками: речі, звуку, фразі, пропозиції. Сегмент - це відрізок мовлення, виокремлює в даній послідовності к.а.р.. Дескріптівісти строго розмежовують операції сегментування і наступні операції ототожнення сегментів. У цьому полягає принципова відмінність їх від традиційної лінгвістики, яка зазвичай не ставить питання про сегментацію мовленнєвого матеріалу. При цьому або беззастережно приймаються графічні та орфографічні членування тексту, або процедури сегментації включаються в саме опису та класифікацію одиниць мовлення. Сегмент протиставляється елементу. Елемент - це абстрактний сегмент, звільнений від конкретних ситуативних рис. Сегмент і елемент - два найважливіших процедурних терміна, які послідовно вживаються на кожному етапі аналізу. Наступне важливе поняття – оточення. Оточення елемента - це сусідство в акті мовлення інших елементів. Оточення можуть бути різними, можуть мати довільну довжину. Дистрибуція або розподіл елемента - сукупність всіх оточень, у яких він зустрічається в мові.

Таким чином, дистрибутивний аналіз будується на основі синтагматичних відносин між елементами. Методика охоплює сегментацію тексту на одиниці (виділення мовних сегментів), роботу з інформатором (встановлення опозицій) і опис дистрибуції (мовл.сегменти звод.в 1 парадигматичний конструкт,встан.варіанти та інваріант). Основне дист.правило: якщо два елементи перебувають в одному й тому самому оточенні, то вони належать до одного класу. Розрізняють три типи дистрибуції: додаткову, контрастну та вільного варіювання.

1)Мовні одиниці знаходяться у відношенні додаткової дистрибуції, коли кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і] знаходяться у додатковій дистрибуції, оскільки [и] на відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м'яких приголосних. Виводиться поняття субституції – зведення синт.одиниць в парадигми (варіанти одиниці, аловаріанти). 2) Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях і при цьому розрізняють їх значення, то вони знаходь. в контрастній дистрибуції (різні одиниці). Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є] (бик -- бак -- бук -- бек); тобто множина значень, в яких знаходиться одиниця а) повністю або б) частково входить у множину значень інної одиниці тексту. 3) Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони знаход у стані вільного варіювання (чергування), це варіанти одиниці. Наприклад, постфікси -ти і -ть в інфінітиві (любити -- любить), закінчення -ові(-еві), -у(-ю) у Д.в. і М.в. іменників ІІ відміни (батькові -- батьку, кобзареві -- кобзарю).

В амер.лінг. дистрибутивним методом виділяли 2 елем.одиниці мови: фонеми і морфеми, які вивчалися фонологією та морфологією. У межих цих наук виділ.морфонологія, що охоплювала фонотактику (зв’язки між фонемами, фонетичними структурами) та морфотактику (опис структури речення, по суті - синтаксис). Таким чином, морфема визн.цент.одиницею, нехтували словом і відмовлялис від поділу на синт.і морфологію. За межами лінг.аналізу залишались лексичні значення і будь-які дослідження звукової будови мови.