Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
зубань.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
253 Кб
Скачать
☆

Антропологічний характер лінгв. Концепції в.Гумбольдта.

По своєму єству мова є вираз діяльності духу, він не "продукт діяльності (ergon), а діяльність (energeia)". На думку Гумбольдта, мову не можна представляти раз і назавжди готовим матеріалом, який можна перечитати у всій його кількості і засвоїти мало-помалу: його слід представляти тим, що вічно відроджується за певними законами. Мова є щось постійне і в кожний даний момент скороминуще. З іншого боку, кожне покоління отримує від попереднього мову вже в готовому вигляді як результат, продукт діяльності народного духу. В цих готових формах міститься все для оновлення мови і вічного руху духу в результаті людської творчості. Гумбольдт всіляко підкреслює нерозривну єдність мови і мислення: мова є орган, який створює думку; мова прагне перетворити звук на висловлювання думки; без мови неможливе утворення понять; слово є індивідуальна фізіономія поняття; слово є єдністю звуку і поняття і т. ін. Разом з тим дух людини, який втілився в поняття, постійно прагне звільнитися від уз мови, оскільки слова утрудняють внутрішню свободу духу, думки, ставлячи їх в певні рамки. Мова має самостійне буття, по суті вона не залежить від окремих осіб, хоча дійсне життя і отримує лише у вживанні її людьми. Мова належить мені, зазначає Гумбольдт, тому що я відтворюю її власною діяльністю. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому вигляді від попередніх поколінь. Елементи мови, які сприймаються, складають деяким чином мертву масу, але в той же час містять в собі живий зародок нескінченних змін, оскільки кожна особа порізно і притому безперервно діє на мову, змінюючи її в кожному поколінні. Мова, вважає Гумбольдт, належить завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб, тому що мова живе і відтворюється тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки окремі особи, то мова - творення індивідів. І водночас мови як творіння народів передують творінням окремих осіб. Мова виражає світогляд окремої людини, але водночас людина завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність завжди передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив. У вченні В. Гумбольдта нація постає як творча індивідуальність з власним характером, духовним світом, самобутніми традиціями і уподобаннями; а мова - як вияв духу - безперервний творчий процес, "орган формування думки", духовне втілення індивідуального життя нації: "Мова є наче зовнішній прояв духу народів: мова народу є його дух, і дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне" [1: 68]. Мова виражає індивідуальне світочуття народу і цим самим визначає духовні взаємини людини зі світом: "Серед усіх проявів, через які пізнається дух і характер народу, тільки мова здатна виразити найсамобутніші й найтонші риси народного духу і характеру та проникнути в їхні сокровенні таємниці"

ПОНЯТТЯ «АСИМЕТРИЧНОГО ДУАЛІЗМУ МОВНОГО ЗНАКА», ПОЄДНАННЯ СЕМАСІОЛОГІЧНОГО І ОНОМАСІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗІВ У ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ. Оскільки предметом функціональної граматики є граматична будова мови та система її функцій, функціонування мови у взаємодії з елементами довколишнього середовища, то на різних етапах дослідження однаковою мірою застосовують семасіологічний ономасіологічний аспекти. Необхідність двобічного підходу до опису мовних одиниць та їхніх функцій зумовлена різними причинами: 1.необхідністю враховувати, з одного боку, різноманітність мовних значень, а з іншого - різноманітність формальних засобів; 2.важливістю обох підходів (семасіологічного ; ономасіологічного) для створення моделі мовленнєво- мисленнєвої діяльності мовця і слухача; 3.принципом "асиметричного дуалізму мовного знака". Поняття "асиметричного дуалізму мовного знака" і сам термін увів у лінгвістику С.О.Карцевський. Принцип асиметричного дуалізму полягає в тому, що форма мовного знака прагне набути нового значення, а значення - втілитись в іншу форму. Унаслідок спрямованості форми до набуття нових значень, яка виявляється в сполучуваності мовної одиниці з іншими одиницями (1- ша особливість), виникає багатозначність (полісемія). Дальший розвиток багатозначності може призвести до втрати зв’язків між різними значеннями одного слова і спричинити омонімію. Наприклад, багатозначне слово лист розпалося на два омоніми: а)листок рослини: Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, - цілі поля рівних, жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсовує її обвислий лист (В.Підмогильний); б) послання: Пишіть листи і надсилайте вчасно, коли їх ждуть далекі адресати... (Л.Костенко).Значення слова може також виражатись іншою формою (2-га особливість), унаслідок чого розвивається синонімія, виникають синонімічні ряди. Наприклад, значення слова сипати можна передати й іншими словами, пор.: а)"поступово випускати щось сипке або дрібне": розкидати, сіяти, трусити, розтрушувати, розбризкувати (іскри); випромінювати (світло);б)"робити горб, вал і т.ін.": нагортати, накидати; Як бачимо, одна одиниця плану вираження співвідноситься із кількома одиницями плану змісту і навпаки. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати. Важливим завданням мовознавчого дослідження є опис, з одного боку, сукупності мовних значень (це можливо при аналізі форми), а з іншого боку - сукупності мовних засобів (це можливо при аналізі від семантики до засобів її вираження). У зв'язку з цим О.В.Бондарко пише про необхідність синтезувати два аспекти аналізу, оскільки вони взаємозалежні: семасіологічні дослідження упорядковують формальні засоби мови, ономасіологічні відображають використання цих засобів у мовленні.

Коротко: Языковой знак представляет собой единство формы и значения (звуковая/письменная оболочка + смысл). Особенностью языка как знаковой системы является, с одной стороны, стремление формы обладать несколькими значениями (и тогда возникают отношения многозначности или омонимии), а с другой стороны - стремление значения выражаться через различные формы ("означающие"), при этом возникают отношения синонимии. То есть отсутствуют одно-однозначные соответствия формы и содержания, которые необходимы, например, в такой знаковой системе, как знаки дорожного движения. Для себе першоджерело С. О. Карцевський найважливіше:

Знак и значение не покрывают друг друга полностью. Их границы не совпадают во всех точках: один и тот же знак имеет несколько функций, одно и то же значение выражается несколькими знаками. Всякий знак является потенциально “омонимом” и “синонимом” одновременно, т.е. он образован скрещением этих двух рядов мыслительных явлений.

Если бы знаки были неподвижны и каждый из них выполнял только одну функцию, язык стал бы простым собранием этикеток. Но также невозможно представить себе язык, знаки которого были бы подвижны до такой степени, что они ничего бы не значили за пределами конкретных ситуаций. Из этого следует, что природа лингвистического знака должна быть неизменной и подвижной одновременно. Призванный приспособиться к конкретной ситуации, знак может измениться только частично; и нужно, чтобы благодаря неподвижности другой своей части знак оставался тождественным самому себе. всякий лингвистический знак является в потенции омонимом и синонимом одновременно.. Это логическое следствие, вытекающее из дифференциального характера знака, а всякий лингвистический знак непременно должен быть дифференциальным, иначе он ничем не будет отличаться от простого сигнала. Предположим, что в разговоре кто-то был назван рыбой. Тем самым был создан омоним для слова “рыба” (случай переноса, транспозиции), но в то же время прибавился новый член к синонимическому ряду: “флегматик, вялый, бесчувственный, холодный” и т.д. Обозначающее (звучание) и обозначаемое (функция) постоянно скользят по “наклонной плоскости реальности”. Каждое “выходит” из рамок, назначенных для него его партнером: обозначающее стремится обладать иными функциями, нежели его собственная; обозначаемое стремится к тому, чтобы выразить себя иными средствами, нежели его собственный знак. Они асимметричны: будучи парными (accouples), они оказываются в состоянии неустойчивого равновесия. Именно благодаря этому асимметричному дуализму структуры знаков лингвистическая система может эволюционировать: “адекватная” позиция знака постоянно перемещается вследствие приспособления к требованиям конкретной ситуации.

ВИМОГИ ДО МАТЕРІАЛУ ДОСЛІДЖЕННЯ. ХАРРІС. Ціль – дослідження регулярності в мові. Неподільний мовний матеріал поділяється на ел-ти за допомогою дистрибуції відносно 1 1го. Шматок тексту вважати елементом. Матеріалом дослідження має бути так званий діалект,тобто конкретний вияв мови. Інформант,що надає матеріал дослідження,має досконало володіти цим діалектом, тобто це має бути для нього рідна мова. Найкраще брати матеріал дослідження слід із природного мовлення, а не створювати штучну мовленнєву ситуацію.Кількісно для дослідження береться висловлення-відрізок мовленнєвого потоку,виділений паузами з обох боків. Висловлення може збігатися з реченням,але не тотожне йому,оскільки обов’язкова вимога до висловлення-завершеність думки-не завжди відображається у реченні,якщо йдеться про парцельовані конструкції,складні речення і т.д. Під час аналізу висловлення ділиться на складники.Поділ не є безконечним,він триває лише доти,доки не будуть виділені мінімальні елементи-фонеми.Мінімальний елемент визначається тим,що він здатний зустрічатися в різних контекстах,а не завжди в одній і тій самій комбінації.Наприклад,/ц/можна розкласти на/т/ і /с/,проте цього робити не варто,оскільки комбінація повторюється у різних контекстах (має однакову дистрибуцію). Певна процедура аналізу дає результат,який показує структурну характеристику матеріалу.Якщо ця характеристика справедлива для будь-якого іншого матеріалу,то цей матеріал,який досліджувався,можна вважати структурною моделлю.

ВЧЕННЯ ПРО ЗНАКИ І ФІГУРИ У ГЛОСЕМАТИЧНІЙ КОНЦЕПЦІЇ. В основі – ідея про опис текстових одиниць і текстової системи, яка є нескінченною щодо інвентаря одиниць, за допомогою обмеженої к-сті одиниць мови. Механізмом є диференціація знаків на фігури. На відміну від знака, фігура – однопланова од. мови. У фігур плану вираження фонем нема позначуваного, у фігур плану змісту смислових категорій нема позначального. Фігура у плані вираження – фонема. Глосематики пропонують таку формалізовану модель опису: фігури змісту визначаються із мінімальних семантичних протиставлень. На рівні семантики протиставлення знака: дівчина-хлопець, дівчина-жінка, дівчина-телиця. Через протиставлення цих знаків можна вивести фігури: жінка-чоловік (стать), юний-зрілий (вік), людина-тварина (вид живих організмів).Ульдаль об’єднує фігури, що входять до семантики знака поняттям математично-логічної кон’юнкції. Тоді значення слова «дівчина» виглядає так:

Дівчина= жіночий, юний, людський

Хлопець= чоловічий, юний, людський

Дівчина / жіночий = юний * людський = дитина

Тобто фігура знака визначається через кількість протиставлень знака за семантичними площинами іншим знакам у тій самій семантичній площині. в основу глосематичної теорії була покладена вимога: теорія повинна дати нам розуміння об’єкта вивчення, тобто тексту, і не тільки того тексту, який послужив основою для існування цієї теорії, а і всіх потенційно можливих текстів досліджуваної мови. Лінгвістична теорія повинна будуватись дедуктивно і мати вигляд математичної формули. Якщо теорія має формулу логічно можливих гіпотез, то граматика окремої мови отримується шляхом перевірки теорії на конкретному мовному матеріалі, що дає можливість перевірити, які із передбачених логічних закономірностей реалізуються у конкретному випадку. Зокрема, у межах глосематичної теорії існує гіпотеза Єльмслєва про відмінки. Суть і значення будь-якого відмінка будь-якої мови може бути представлене як комбінація 3 абстрактних ознак: напрямку, контакту, суб’єктності. Кожна ознака має 6 різних значень: приближення, віддалення, спокою і т д. всі ці ознаки логічно незалежні одна від одної і тому можуть утворювати різні комбінації значень ознак, що обмежується числом 216 (216= 6*6*6). За цією гіпотезою мах число відмінків у мові 216, мін 2.Оскільки глосематика не враховує матеріал, із якого побуд об’єкти, розглядаючи кожен об’єкт як точку перетину деяких функцій, її апарат можна застосовувати до будь-якої знакової системи. Умовою є необхідність подібності форми цієї знакової системи до форми природної мови.

ГІПОТЕЗА ЛІНГВІСТИЧНОЇ ВІДНОСНОСТІ – гіпотеза, розроблена в 30-х рр. ХХ ст. Сепіром, Б.Л. Уорфом (читали статтю «Отношение норм поведения и мышления к языку»), Хойером . Сепір та Уорф були учнями Франца Боаса («Руководство по языкам американських индейцев» - мова має описуватися на основі власних типів, форм, значень, що виводяться з текстів індуктивно), разом вони - засновники етнолінгвістики. Ця гіпотеза виникла в рамках етнографічно-психологічного напрямку американського структуралізму (з 1924 р. – Лінгвіст. спілка Америки; Нью-Йорк. лінгв. гурток)

Сепір: мова – джерело історії і культури. Кожна мова має свою неповторну модель (структуру), отже диференціює реальну дійсність по-своєму. Кожний народ сприймає і пізнає цю дійсність по-різному. Варто зіставляти результати структурного аналізу мови із структурним аналізом матеріальної і духовної культури народу.

Уорф доходить висновку: у мовному світі все відносне. Ми членуємо світ так, як підказує рідна мова, і «стикаємося, таким чином, з новим принципом відносності. Він полягає в тому, що подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту тільки за подібності або принаймні за співвідносності мовних систем». Представление о лингвистической относительности было впервые высказано в работах основоположника этнолингвистики выдающегося американского антрополога Франца (иначе Франса) Боаса [читали вступ до його «Руководства по языкам американских индейцев»] (1858–1942) и его ученика Эдварда Сепира. Согласно принципу лингвистической относительности, так называемая «картина мира» говорящего (то, как говорящий воспринимает окружающий мир) зависит не только и даже не столько от наблюдаемой реальности, сколько от той классификационной сетки, которую конкретный язык с его грамматикой и лексикой навязывает говорящему. Сепир выдвинул предположение о функциональном взаимодействии языка, процесса познания и культуры, поскольку восприятие человеком окружающей действительности происходит в основном посредством речевой деятельности. “Культуру, — писал Сепир, — можно определить как то, что данное общество делает и думает. Язык же есть то, как думают”. Сформулированные Сепиром постулаты и категории этнолингвистики позволяют описывать различия в поведенческих стереотипах людей — носителей разных языков, строить “языковую картину мира”, соотносить ее с внелингвистической действительностью.

Хойер: дослідив дієслівну парадигму руху та часу в мові племені «навахо», а саме те, що вона характеризує дію і за напрямом, чого немає в інших мовах. Граматична структура мови індійців – в називанні імен; цей кочівний народ має динамічну концепцію світу

Гіпотеза не стала теорією, бо не була перевірена на великих масивах і не було систематичних досліджень. Її прихильники нерідко стверджують, що вона ніяких доказів не потребує, бо зафіксоване в ній твердження є очевидним фактом; опоненти ж схильні вважати, що вона і не може бути ані доведена, ані спростована (що, з точки зору суворої методології наукового дослідження, виводить її за межі науки).