Основні поняття техніки лінгвістичного аналізу у структурній концепції блумфілда

Основними поняттями в лінгвістичному аналізі Л. Блумфілд визначає форму і значення. Акт мови за ученим є висловлювання. Лінгвістика мусить розглядати лише ті риси стимулів та реакцій, які тотожні в двох висловлюваннях. Для Бл. подібним є все те, що є тотожним. Суть форми становлять голосові ознаки, спільні тотожним чи частково тотожним висловлюванням. Відповідні ознаки стимулів та реакцій становлять в такому розумінні суть значення . Таким чином, формою є повторювана голосова ознака, що має значення, а значення – повторювана ознака стимулів та реакцій. Висловлювання, на думку Бл., утворене за допомогою форм. Блумфілд пропонує розділяти висловлювання на найменші складники, адже форми мови не є безконечними у відношенні кількості. Мінімальною формою Блумфілд вважає морфему, а мінімальною вільною формою, яка може бути висловлена, вважає слово.

Блумфілд аналізує мову, йдучи від конкретного до цілого і від цілого до конкретного. Він виключає зі свого розгляду все несуттєве, тобто фізичні показники звучання тощо. Це дає змогу більш точно і конкретно представити мову як сукупність взаємопов’язаних елементів. Які формують конструкції різних рівнів, а разом з тим структуру мови.

Стаття «Ряд постулатов для науки о языке». Зі слів Зубань на семінарі. Блумфільд моделює мовну діяльність:є стимул А, на який людин реагує своїм мовленням і мовленням впливає на реципієнта, який його розуміє: А-Б-В. Той, хто говорить, має передбачити реакцію слухача. Об’єкт не те, що говорить, а кодація інформації зрозумілими кодами, але вже не звуками, а відношеннями. Об’єкт вивчення – мовленнєві ознаки стимулів і реакцій А-В. Мова може вивчати цей стимул, який закодований. Для мови важливий лише внутрішньо лінгвістичний зміст. Акт мови – це висловлювання, ми розглядаємо лише ті ознаки, які тотожні у двох висловлюваннях. Форма – повторювана тотожна голосова ознака, яка має значення (вона двопланова, по суті мовний знак) Значення- повторювана ознака стимулу, реакції відповідної визначеної форми. Кожне висловлювання повністю утворюється з форм. Морфема – повторювана, наділена значенням, форма, яка не може бути в свою чергу розчленована на менш повторювані форми. Є форми вільні і зв’язані. Вільні ті, які можуть бути висловлені (слово). Мінімальна – словосполучення. Зв’язана – формант (морфема) Фонема – не форма, а мінімальна тотожність голосових ознак. Об’єкт аналізу: мовна форма. Синтаксична конструкція – конструкція вільних форм. Речення – максимальна конструкція. Кожна форма має місце в конструкції. Функція – позиція, в якій виступає форма. Формальний клас – всі форми, які мають одні і ті ж функції. Підкатегорія – те, що формальний клас містить відносно моноформ(?)не впевнена щодо останнього слова. Граматична альтернація – чергування зв»язаних морфем. Форма може бути нульовою. Фонетична модель – сукупність фонетичних альтернацій, те, що постійно тотожно працює. Суплетивізм – неправильна форма.

ТРИ ТИПИ ДИСТРИБУЦІЇ ЕЛЕМЕНТІВ (ЗА МОДЕЛЯМИ БЛОКА) У СТРУКТУРНІЙ АМЕРИКАНСЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ. Дистрибуція (від лат. distributio «розподіл») -- сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент (синтагматичний відрізок) на відміну від оточень інших елементів. Дистрибутивний аналіз -- методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті. Кожна мовна одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивостях мовної одиниці реалізуються її внутр властивості, які відображають її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибуцію (укр. гайнувати поєднується лише зі словом час). Навіть коли дві одиниці абсолютно однаково звучать (укр. мати (іменник) і мати (дієслово), Блок виділяє три типи дистрибуції елементів:

1)Мовні одиниці знаходяться у відношенні додаткової дистрибуції, коли кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і] знаходяться у додатковій дистрибуції, оскільки [и] на відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м'яких приголосних. Виводиться поняття субституції – зведення синт.одиниць в парадигми (варіанти одиниці, аловаріанти)

2) Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях і при цьому розрізняють їх значення, то вони знаходь. в контрастній дистрибуції (різні одиниці). Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є] (бик -- бак -- бук -- бек); тобто множина значень, в яких знаходиться одиниця а) повністю або б) частково входить у множину значень інної одиниці тексту.

3) Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони знаход у стані вільного варіювання (чергування), це варіанти одиниці. Наприклад, постфікси -ти і -ть в інфінітиві (любити -- любить), закінчення -ові(-еві), -у(-ю) у Д.в. і М.в. іменників ІІ відміни (батькові -- батьку, кобзареві -- кобзарю).

ВИЗНАЧЕННЯ ТА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ФОНОЛОГІЧНИХ ТА МОРФОЛОГІЧНИХ ЕЛЕМЕНТІВ У СТРУКТУРНОМУ МЕТОДІ З. ХАРРІСА. Кожен вислів може бути повністю ідентифікований як комплекс елементів фонеміки, але кожне висловлювання може бути повністю ідентифіковане також як комплекс елементів морфеміки. Елементи кожної системи групуються на різні класи, і всі визначення дистрибуції кожного елемента відносно інших виробляються усередині кожної системи. Вивчення взаємин коротких фонологічних елементів дозволяє нам робити різноманітні загальні визначення і припущення, що не потребують ніякої інформації відносно морфем. Наприклад, ми можемо показати, що всі звуки даної мови можна згрупувати в більш менш уніфіковану систему фонем або в більш обмежену систему компонентів. Вивчення взаємовідношень часто довших морфологічних елементів дає нам можливість робити визначення і передбачення незалежно від фонологічної інформації. Наприклад, ми можемо показати, що всі морфемічні елементи мови можна згрупувати в дуже невелику кількість класів і що у висловах даної мови зустрічається абсолютно певна послідовність цих класів. Отже, фонологія і морфологія незалежно одна від одної забезпечують інформацію відносно регулярностей в аспектах людської поведінки. Методи наукової техніки однакові для обох: асоціація роздільних елементів з конкретними ознаками частин безперервного потоку мови, а потім встановлення взаємин між цими ; елементами. Але результат — кількість елементів і класів елементів, тип взаємин — в обох випадках буде різний. Вживання також часто буває різним. Обидві області забезпечують нас інформацією про конкретну мову, але фонологія корисніша при записі антропологічних текстів, вивченні нових діалектів і т. д., тоді як морфологія корисніша при тлумаченні текстів, встановлень, «що сказане» в новій мові.Відношення між фонологічними і морфологічними елементами. Хоча наукове положення і використання фонології і морфології незалежні один від одного, між ними існує тісний і важливий зв'язок. Якщо ми, незалежно від фонології, спочатку визначаємо морфеми мови, ми, якщо забажаємо, можемо піти далі і розчленувати ці морфеми на фонеми. А якщо ми визначили фонеми, ми можемо використовувати ці фонеми для конкретної ідентифікації кожної морфеми. Як буде видно нижче, можливе визначення морфем мови без попереднього визначення морфем 1. Елементи морфеміки, отримані таким чином, представлятимуть не підданий аналізу сегмент висловів, Кожен морфемний елемент можна трактувати як єдину у своєму роді комбінацію звукових елементів. Розчленовування морфемних елементів на ці менші частини не надає нам жодної допомоги при встановленні взаємин між морфемами; ми можемо маніпулювати з цілими і нерозчленованими морфемами. Цей подальший аналіз морфемних елементів допомагає нам лише з більшою простотою ідентифікувати кожен з них із значно меншою кількістю символів (один символ на фонему замість одного символу а на морфему). Так само як ми можемо переходити від морфем до фонем, так ми можемо — і притому з більшою простотою — переходити від фонем до морфем. Маючи в своєму розпорядженні фонемні елементи мови, ми можемо перерахувати, які їх комбінації утворюють морфеми в мові. Фонемні елементи, менші за кількостю і об'ємом, чим морфемні, значно легше визначати, так що ідентифікація кожного морфемного елементу як конкретної комбінації заздалегідь установленних фонем зручніша, ніж визначення заново фонетичної нерівності кожного морфемного елементу. Це не означає, що фонеми автоматично дають нам морфеми. У більшості мов лише деякі комбінації фонем складають морфеми, і у всіх мовах морфологічний аналіз полягає у встановленні цих комбінацій. Таким чином, фонологічний аналіз проводиться за наступними двома не зв'язаними один з одним міркуваннями: для встановлення взаємин фонемних елементів і для здобуття простого способу ідентифікації морфемних елементів. Чи відбувається це в результаті розчленовування морфем або ж комбінування фонем — в обох випадках зв'язок між фонологією і морфологією грунтується на використанні фонем для ідентифікації морфем. Цей зв'язок двох підрозділів не робить їх кінець кінцем ідентичними. Завжди залишаться власне фонологічні дослідження, які не використовуються для ідентифікації морфем і не виводяться з морфем: наприклад, фонетична класифікація фонем. Своє місце займає і морфологічна техніка, яку не можна вивести з фонології: наприклад, встановлення в ряду випадків того, яка послідовність фонем утворює морфему. Лінгвістична практика зазвичай складається з комбінації методів. Перше наближення лінгвіст робить завдяки встановленню гіпотетичних морфем. Потім він звертається до фонологічного дослідження, щоб підтвердити виділення цих морфем.

ФУНКЦІЇ АФІКСАЛЬНИХ МОРФЕМ. На морфемному рівні за ф-ми афікси поділяють на формотворчі (реляційні) та словотворчі (дериваційні). Формотворчі морфеми утворюють форми одного слова, які мають тотожне лексичне, але різні граматичні значення. Флексії виступають важливим засобом комунікативної реалізації мови, вони передають зв’язки між словами, розрізняють лексичні значення слів. Формотворчу ф-ю можуть виконувати суфікси та, зрідка, префікси. Розрізнення значень і фу-й словотворчих морфем пов’язане з дискусійною проблемою визначення словотвірного знач-я. загальноприйнятим у дериватології є положення про те, що кожне похідне слово відрізняється від непохідного особливим словотвірним значенням. За Клименко: «с.. з-ня – узагальнене категоріальне знач-я слів певної словотвірної структури, що встановлюється на основі семантичного співвідношення похідних слів та їхніх твірних і виражається за допомогою словотворчого форманта». Словотворчі засоби – двосторонні одиниці, мають форму та значення, виконують у системі мови певну функцію. Значення явищ мови співвіднесені із її системно категоріальним аспектом, а функції – з її динамікою. Семантика словотворчого афікса передбачена умовами його функціонування, вона чітко виявляється лише в контексті. Значенням словотворчої морфеми – той компонент значення, який вона виражає у похідному слові і відрізняє його від твірного. Функція словотворчого форманта – це його призначення, мета використання для вираження певної семантики; вона виражає чітку спрямованість «до позамовних цілей – до змістів, які потрібно передати і сприйняти в процесі комунікації» (Бондаренко) Основною функцією дериваційних морфем є творення похідного слова. На основі аналізу тих змін, які відбуваються при переході твірного слова у похідне, лінгвісти пропонують різні класифікації функцій формантів. Дорошевський виділяє такі функції афікса: 1) структурна (афікс переводить слово з одного морфологічного класу в інший), 2) реально-значеннєва (пов’язана з вираженням нового лексичного значення слова), 3) експресивна (функція афіксів суб’єктивної оцінки). Потебня розглядав структурну функцію словотворчих формантів як первинну, оскільки саме афікси вичленовували й усталювали значення, які розвинулись раніше в семантичній структурі першостворених слів. Арутюнова розрізняє змістову (модифікаційну) та класифікаційну функції словотворчих морфем, деталізуючи їх на лексичну, граматичну, оцінно-стилістичну; польські дериватологи аналізують структурну, транспозиційну та семантичну функції (модифікаційну, мутаційну, абстрагуючи). Існують інші класифікації, в яких так чи інакше виділено структурну, синтаксичну (інколи у межах структурної) і семантичну функції. Структурна ф-я пов’язана із таким способом вираження семантики, коли в похідному слові зберігаються лексичні та синтаксичні ознаки твірного. Лінгвісти чергують струк. ф-ю на: 1) граматичну, афікс указує на частиномовну належність слова (мураха-мурашка); 2) дериваційну, афікс а) переводить твірне слово до іншого лексико-граматичного класу, творить синтаксичні похідні – транспозиційна ф-я (також розглядають окремо як синтаксичну ф-ю дериваційних морфем); б) закінчує оформлення похідного слова – власне структурна ф-я (сніг-сніговий). Семантична ф-я спрямована до самого знач-я похідного слова, афікс указує, до якої лексико-семантичної групи належить слово, виражає ставлення мовця до позначуваного. Модифікаційна та мутаційна семантична ф-я. Модифікація – збереження лексичного знач-я та категоріальної належності твірного слова. Зміни в семантиці мають кількісно-оцінну властивість, не змінюють частиномовні властивості твірного слова (дощ-дощик, дід-дідище). Мутація – змістове співвідношення між членами словотвірної пари, при якому лексичне знач-я твірного у похідному змінюється; мутаційні афікси формують нові поняття. Члени словотвірної пари можуть належати як до одного лексико-граматичного класу, так і до різних. Мутаційні словотворчі морфем можуть виконувати або тільки семантичну ф-ю, або синтаксичну й семантичну одночасно. (бандура-бандурист, сила - силач). Однофункціональні та багатофункціональні афікси. Багатофункціональність (омонімію) виявляють словотвор. афікси, які а) спеціалізуються в межах однієї частини мови (уч-ень, кис-ень); б) належать словам різних частин мови (бандур-ист, золот-ист()ий); в) творять похідні слова-омоніми як у межах однієї частини мови, так і міжчастиномовно (слух-ач, сік-ач).

ФУНКЦІЇ ЛЕКСЕМ. Функцію лексичної од. розглядають як її роль у побудові (ономасіологічний аспект), або функціонуванні (семасіологічний аспект) одиниці спілкування. Функція лексичної одиниці зумовлена мовцем, його вибором конкретної лексеми із певними ознаками, місцем у найближчій лексичній парадигмі і входженням у відповідний буттєво-онтологічний клас номінативних одиниць. Запропонована Ф. Бацевичем ієрархічна сис-ма залежностей функцій лексичних одиниць: І рівень: загальномовний (репрезентативний), який стосується всіх одиниць мовної сис-ми: 1) комунікативна (речення); 2) номінативна (повнозначне слово); 3) будівельна (службові слова, модальні та фразові дієслова); ІІ рівень: у межах комунікативної одиниці (синтаксичний рівень): 1) функція ідентифікації; 2) функці предикації; ІІІ рівень : уточнення функцій попереднього рівня як вищого залежно від референтно-відображальної віднесеності слова: 1) у межах ідентифікації – функції агенса, пацієнса, знаряддя і т.п.; 2) у межах предикації – функції статичної або динамічної ознаки. Функцію лексем розглядають також з огляду на їхню реалізацію в реченні. Синтаксичний аспект опису граматичних явищ, зокрема частин мови, розробляють польські мовознавці. У граматиці сучасної польської мови усі лексеми за їхніми синтаксичними функціями розподіляють на дві групи: 1) асинтагматичні (самостійні) та 2) синтагматичні (несамостійні). Асинтагматичні лексеми існують у мові поза будь-якими зв’язками з іншими одиницями тексту, напр.: Привіт! Агов! Ой! Синтагматичні лексеми виконують конструктивну ф-ю, оскільки беруть участь у формування висловлювання. Одні синтагматичні лексеми вступають у зв’язки, між ними виникає взаємозалежність (так звані автосинтагматичні лексеми), а інші мають відносну самостійність (так звані синсинтагматичні лексеми, або конектори). Польські граматисти розподіляють автосинтагматичні лексеми на дві групи: для яких первинною в реченні є ф-я головних членів (предикативи: дієслова, недієслівні предикати); прислівники синтаксично залежать від головних членів речення; для яких первинною у реченні є ф-я другорядних членів речення: а) іменники та іменникові займенники (головні компоненти іменної групи); б) прикметники (залежні компоненти іменної групи); числівники. Лексеми на зразок невже, хіба, нехай, напевно, очевидно можуть відноситися до будь-якого члена речення. Їх називають модалізаторами.До синсинтагматичних лексем належать, з одного боку, сполучники сурядності (поєднують рівноправні, незалежні компоненти), а з іншого – сполучники підрядності, відносні займенники і прийменники (указують на залежність компоненті вречення).

ФУНКЦІЇ МОВИ У КОНЦЕПЦІЇ ГУМБОЛЬДТА

!!!!В лекції Зубань подавала такі функції за Гумбольдтом: пізнавальна, комунікативна, комунікативно-соціальна, естетична, етнокультурна, світоглядна (психолінгвістична) та естетична, системно-структурна.

На пріоритетне ж положення він висунув функцію когнітивну (пізнавальну).

1. ПІЗНАВАЛЬНА В.Гумбольдтом вперше в достатньо чіткій формі було сформульовано положення про те, що мова є не тільки засобом спілкування, але й необхідною умовою здійснення процесів абстрактного мислення. Згідно з В.Гумбольдтом, мова є основним фактором, що визначає характер мислення, його становлення та розвиток. З цієї тези неминуче випливає висновок, що мова визначає також характер пізнавальної діяльності людини, її результати в цілому.

Отже, Вільгельм фон Гумбольдт розумів мову не стільки як зовнішній засіб спілкування людей у суспільстві, скільки як засіб пізнання світу, як інструмент розвитку духовних сил людей та створення світогляду. Звідки випливає, провідною функцією мови Гумбольдт вважав пізнавальну (когнітивну) функцію.

2. КОМУНІКАТИВНА «Те, що мова робить необхідним у процесі утворення думки, безупинно повторюється у всій духовного життя людини - спілкування за допомогою мови забезпечує людині впевненість у своїх силах і спонукає до дії».

3. КОМУНІКАТИВНО-СОЦІАЛЬНА. За допомогою мови, спілкування, людина може підтримувати баланс із соціумом, тому комунікативно-соціальна.

4. ЕСТЕТИЧНА функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури.

5. ЕТНОКУЛЬТУРНА функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

6. ПСИХОЛІНГВІСТИЧНА – мова як прояв психіки народу і окремого індивіда. Мова використовує світогляд окремої людини , але, водночас, людиназавжди залежить від народу, до якого належить.

СИСТЕМНО-СТРУКТУРНА: «У кожного народу створюється необхідна кількість членороздільні звуків, відносини між якими будуються відповідно до потреб даної мовної системи »., тобто у кожній мові є стільки виражальних засобів, скільки їй потрібно, скільки вимагає від мови життя цього народ.