Функції мовних одиниць

Об’єктом вивчення лінгвістики є одиниці мови, які мають різні значення і виконують певні функції. Функції мовних елементів виявляються по-різному залежно від форм існування мови, типів мовлення тощо. Функції мовних одиниць:

4. семантичні (або репрезантивні, відображально-номінативні);

5. граматичні причому функції граматичних форм можуть бути семантико-морфологічними, семантико-синтаксичними, стилістико-прагматичними, формально-синтаксичними, текстовими;

6. прагматичні (або стилістичні).

Існують також інші типи функцій: дейктична, анафорична, експресивна, емотивна та деякі інші.

Семантичну функцію ототожнюють зі значенням. Це найзагальніша ф-я, яку виконують усі одиниці мови. Як змістова властивість певного лексичного класу, вона представлена дефінітивною ф-ю. Номінативний аспект висловлювання відображає пропозиційна ф-я, яка встановлює співвіднесеність висловлювання із певною ситуацією. Пропозиційна ф-я відображає сигніфікативний аспект висловлювання і характеризує його відношення до різноманітних можливих ситуації, у яких воно може використовуватися як номінативний знак. Референтна ф-я висловлювання має конкретний зміст – вона вказує на ту визначену в часі й просторі ситуацію, яку описує висловлювання.

Граматичні ф-ї:

а) синтаксичні –ф-ї членів речення, комунікативних частин висловлювання;

б) конструктивні – ф-ї морфологічні, словотвірні, формотвірні, фразотвірні та ін.

Прагматичну фун-ю (висловлювання і тексту) трактують як ефект, вплив, який створює мовленнєве повідомлення на адресата. Праг. ф-я може мати декларативне (сповіщальне), директивне (спрямувальне), імперативне (наказове), репрезентативне (зображальне) та ін. знач-ня. Стилістична ф-я ‒різновид прагм. фу-ії, співвіднесеність мовного знака із певним стилем, різновидом взаємодії суб’єктів, у якому використовуються відповідні знаки.

Мовні од. та їхні фун-ї у декількох аспектах:

Динамічний, який відображає механізм породження мовлення.

Каузальний (причиновий), який залежить від прагнень, задумів, намірів мовця.

Цільовий (телеологічний), який відображає призначення мовної одиниці, її роль у мові, передбачає відповідь на питання «для чого?». Цей аспект розглядають як такий, що відображає реальну мовленнєву ситуацію, учасником якої є мовець і слухач. Мовець вибирає мовні засоби для побудови висловлювання (цільовий аспект із погляду мовця). У реалізованому висловлювання ф-я використаних мовних засобів постає як досягнута мета (цільовий аспект із погляду слухача).

Рольовий і позиційний аспекти відображають: а) ролі і б) позиції, які може виконувати і займати (функція-потенція), реально виконує й займає (функція-реалізація) мовна одиниця у висловлюванні.

Інтенційний, який пов'язаний із намірами мовця

Неінтенційний («автоматичний»), коли мовна одиниця бере участь у побудові висловлювання незалежно від намірів мовця

ФУНКЦІЇ СЕМАНТИЧНІ ТА АСЕМАНТИЧНІ. Згідно з розумінням функції як будь-якого призначення одиниці в мові, яке було обгрунтоване празькими лінгвістами, розмежовують функції семантичні та асемантичні. Семантичні функції мовних елементів полягають у позначенні предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх відношень і зв'язків. Асемантичні функції виявляються в конструктивних особливостях мовних елементів. Так, фонеми виконують лише асемантичну (структурну) функцію (якщо абстрагуватися від їхнього використання у звуконаслідуваннях, звуковій символіці), лексеми, морфеми, синтаксеми, інтонеми можуть виконувати як семантичну, так і асемантичну функції . Асемантичну функцію виконують у слові формально подібні до повноцінних суфіксів компоненти, які, однак, не виражають словотвірне або формотвірне значення, а лише служать засобом зв'язку кореня та суфікса, наприклад: граці-оз-н(ий), венеці-ан-ськ(ий), ащі-он-ува-ти. Такі елементи називають по-різному: асемантема, інтерфікс, суфіксальна зв'язка, пустий морф, субморф. Разом із тим, названі складники можуть набувати в слові певного значення, наприклад: елемент -оз- у слові вітамін-оз-н(ий) надає йому додаткового значення "багатий на вітаміни" на противагу слову вітамін-н(ий) . У функціональних дослідженнях останніх років спостерігається увага до позамовної природи функції, спроби охопити поняттям "функція" як внутрішньосистемні особливості мовних засобів, так і їх віднесеність (зокрема, віднесеність висловлювання) до акту мовлення (характеру відносин між адресатом та адресантом, їхньої соціальної ролі, комунікативного завдання, порядку актів мовлення, синтаксичного контексту, референції (тобто, відношення між конкретним предметом, якого стосується мовний знак (референтом) і мовним знаком тощо). Саме тому дискусійною стає проблема не ототожнення – розмежування значення і функції, а співвідношення змісту та функції: функція є чуттєвим сприйняттям думки (концепту), тобто тим, що сприймається мовцем як фрагмент змісту .

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНО-ГРАМАТИЧНОЇ ТЕОРІЇ С.ДІКА. Функціональна граматика у розумінні С.Діка - це загальна теорія функціонального дослідження суті природної мови. С.Дік описує найважливіші принципи функціональної граматики, указуючи, що вона: базується на функціональному розумінні мови як інструменту суспільної взаємодії, завдяки якому люди спілкуються і таким чином впливають на розумову та практичну діяльність одий одного; виходить з пріоритету прагматики, яка охоплює семантику і синтаксис; розглядає семантику як підпорядковану прагматиці, а синтаксис - як підпорядкований семантиці, і не визнає будь- якої автономності синтаксису й семантики; передбачає побудову граматичних моделей, які б забезпечували вимоги: психологічної адекватності - модель повинна співвідноситись із психологічними механізмами перетворення інформації; прагматичної адекватності - модель повинна лежати в основі загальної теорії вербальної взаємодії; типологічної адекватності - модель повинна застосовуватись для опису мов різних типів; повинна формуватись із застосуванням функціональних і реляційних понять трьох різновидів: семантична функція - відображає різні ролі партиципантів, тобто позначуваних членами речення учасників описуваної ситуації (наприклад: агенс, пацієнс, реципієнт і т.п.); синтаксична функція - відображає різні способи опису однієї події (наприклад: суб'єкт і об'єкт); прагматична функція - відображає ситуативно обумовлене членування інформації, яку передає висловлювання (тема - рема); формується шляхом постулювання (тобто апріорного визначення) базових предикацій, в основі яких лежать закладені в лексиконі предикативні зразки; відображає базові предикації в конкретних мовних висловлюваннях, використовуючи систему правил вираження (маніфестації*), яка визначає форму і порядок компонентів (конституентів); ухиляється від використання трансформаційних правил, які змінюють структуру мовних висловлювань, а також від механізмів відбору та аналізу лексики за допомогою абстрактного матеріалу (зокрема, так званих "семантичних примітивів" або "семантичних кварків") . У граматиці С.Діка основні предикативні структури складаються з предикатів і термів. Предикати позначають властивості та відношення, а терми вказують на предмети. Різновиди предикатів термів:

а) базові (непохідні), які існують у мовному лексиконі й повинні бути засвоєні мовцями;

б) похідні, які утворються за певними правилами.

Лексикон - це сфера існування непохідних, семантично цілісних одиниць, носіїв змісту. С.Дік виділяє різновиди предикатів залежно від форми вияву (номінальні, ад'єктивні, вербальні) та враховуючи форму вияву j ознаку похідності/непохідності:

базові вербальні: читати;

похідні вербальні: начитатися;

базові номінальні: гітара;

похідні номінальні: гітарист;

базові ад'єктивні: довгий;

похідні ад'єктивні: довгуватий.

Кожен предикат може творити певну предикативну модель, в якій закладені його семантичні та синтаксичні властивості.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНО-ГРАМАТИЧНОЇ ТЕОРІЇ БОНДАРКА. За визначенням Бондарка, функціональна граматика описує семантичні категорії, які опираються на різні засоби граматичного вираження в даній мові, у їхній взаємодії із засобами лексичними і контекстуальними, а також вивчає закономірності і правила функціонування граматичних форм і конструкцій, які спільно розкривають зміст висловлювання. Таким чином, важливими ланками функціональної граматики є: а) вибір граматичних засобів, які необхідні для вираження змісту висловлювання б) співвіднесення граматичних моделей висловлювання (структурних схем) із правилами лексичного наповнення в) взаємодія граматичних одиниць з одиницями інших рівнів. Описуючи граматичні форми та категорії у функціональному аспекті, дослідник, по-перше, з*ясовує основне значення певної форми, тобто здійснює аналіз за принципом «від засобу до функції», по-друге, визначає ті мовні засоби, які також мають аналогічну семантику, тобто здійснює аналіз за принципом «від функції до засобу», по-третє, встановляє інваріантні та варіантні семантичні ознаки. Центральним поняттям функціональної граматики Бондарка є функціонально-семантичне поле.

ПОНЯТТЯ ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНОГО ПОЛЯ У ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ ГРАМАТИЦІ О.В.БОНДАРКА. Поняття ФСП, введене О. В.Бондарком, – це система різнорівневих засобів певної мови (морфологічних, синтаксичних, словотворчих, а також комбінованих – лексико-синтаксичних та ін.), об’єднаних на основі спільності та взаємодії їх семантичних функцій. Термін ФСП, як зазначає О. В.Бондарко, висуває на передній план ідею угруповання (впорядкованої множинності) мовних засобів, що взаємодіють на семантико-функціональній основі, та їх системно-структурної організації. Поряд з цим поняттям наявне поняття функціонально-семантичної категорії(ФСК), яке підкреслює семантико-категорійний аспект того ж дослідження сукупності. ФСП – це особлива двобічна єдність (змістовно-формальна), що охоплює конкретні засоби мови з усіма особливостями їх форми та змісту; дещо ширша реалія, ніж ФСК, що співвідноситься з ФСП як родове поняття з видовим. Дослідження ФСП містить у собі той тип аналізу, який можна назвати моделюванням структури поля або польовим структуруванням. Це поняття передбачає такі виявлення:

А) складу компонентів ФСП у мові на основі спільної для них інваріантної семантичної ознаки;

Б) складу центральних і периферійних компонентів поля;

В) зв’язків між компонентами ФСП;

Г) структурного типу поля;

Ґ) зв’язків між даним полем та іншими ФСП (місця поля у системі ФСП). О. В.Бондарко зазначає, що основу будь-якого ФСП, як правило, становить морфологічна категорія (МК).

При тлумаченні МК за основу береться система рядів граматичних форм з однорідним значенням (МК), які протиставляються один одному; її (системи) загальне значення і значення її членів, що, власне, і є тим стрижнем, навколо якого групуються інші засоби вираження подібної семантики. Однак іноді допускається можливість існування ФСК, що не спираються на МК. Так, О. В.Бондарко стверджує, що в основі ФСП не обов’язково центральним, основним є граматична категорія. Ядром можуть виступати: певна синтаксична конструкція, лексико-граматичні розряди (збірні, власне сукупні іменники) і под.

Система ФСП є різнотиповою, вона охоплює такі угруповання полів:

А) комплекс полів з акціональним (предикативним) ядром: аспектуальність, темпоральність, поле стану, модальні поля, персональність;

Б) угруповання полів з предметним (суб’єктно-об’єктним) ядром: суб’єктність / об’єктність; означеність, неозначеність;

В) угруповання полів з квалітативно-квантитативним ядром: якісність, кількість, компаративність, посесивність;

Г) угруповання полів з обставинним ядром: поле причини, мети, умови, порівняння, локативності