Лекція 7.1. Методи регулювання соціально-трудових відносин План.

7.3. Держава та нормативно-правове регулювання соціально-трудових відносин, роль трудового законодавства.

7.3. Держава та нормативно-правове регулювання соціально-трудових відносин, роль трудового законодавства.

Становлення нової системи соціально-трудових відносин, поза сумнівом, матиме тривалий характер і пройде радий етапів в своєму розвитку від достатньо однотипних моделей трудової поведінки людей як наслідок державного патерналізму до багатообразних форм трудової взаємодії працівника і суспільства, працівника і працедавця, суспільства і працедавця.

Нова система соціально-трудових відносин може формуватися еволюційно, неусвідомлено, без елементів цілеспрямованої регулюючої дії. Очевидно, що в цьому випадку формування соціально-трудових відносин нової якості буде важко прогнозованим, чреватим несподіваними соціально-економічними явищами, можливо, різними конфліктами аж до соціального вибуху. Важко передбачені в цьому випадку і тимчасові рамки процесу. У зв'язку з цим очевидно, що в процес формування соціально-трудових відносин повинні бути привнесені елементи усвідомленого суспільного регулювання, що дозволить зменшити витрати, неминучі при такого роду крупних суспільних перетвореннях.

Суспільне регулювання процесу становлення соціально-трудових відносин нової якості може включати:

• формування і освоєння всіма суб'єктами соціально-трудових відносин єдиної системи понять,

• засвоєння однієї мови спілкування,

• в цілях взаєморозуміння;

• ідентифікація соціально-економічних процесів з погляду інтересів сторін;

• формування системи показників, що відображають процеси взаємодії суб'єктів соціально-трудових відносин і відповідно визначення джерел інформації;

• дослідження досягнень інших країн в цій сфері, узагальнення і оцінка ефективного, негативного, проблемного досвіду.

Особливого значення набуває проблема коректного обліку соціокультурного, історичного контексту формування нової системи соціально-трудових відносин. Досягнення інших країн в цій сфері не повинні механічно проектуватися на російську дійсність, вони повинні бути адаптовані до національних традицій і норм трудової етики і моралі, разом з тим досвід становлення соціально-трудових відносин нового типу в колишніх соціалістичних країнах має безперечну цінність.

Соціально-трудові відносини фахівці характеризують, в даний час, терміном «державний патерналізм». Останній, як показано вище, – це система стійких соціально-трудових відносин між сукупним працівником і державою як монопольним працедавцем, регулювання яких відноситься до компетенції і відповідальності центральних державних органів, що визначають практично всі аспекти якості трудового життя. Це інституційне регулювання соціально-трудових відносин виходитиме із загальнодержавних інтересів. Строго кажучи, в даному випадку працівник є більшою мірою об'єктом, чим суб'єктом соціально-трудових відносин. Цей тип регулювання соціально-трудових відносин домінував аж до 1991 р., коли було знято більшість обмежень по тарифах і зростанні заробітної плати у виробничих галузях народного господарства, як, втім, і в більшості інших сфер. Після відміни обмежень різко зросла роль підприємств (організацій) в управлінні соціально-трудовими відносинами, причому чинниками, що визначають конкретні управлінські рішення, стали не об'єктивні результати діяльності підприємств, а безліч обставин, що склалися в попередні періоди: розташування підприємства, його монополізм на ринку, рівень технологічного розвитку і так далі Як наслідок, наростали суперечливі тенденції в різних сферах і галузях трудової діяльності, загострювалися соціально-трудові відносини. Такі процеси, часто антагоністичні, локалізовані на певних територіях, привели до формування вогнищ соціальної напруженості. Тому одним з найбільш складних завдань формування нової системи соціально-трудових відносин є становлення і самоідентифікація суб'єктів цих відносин – найнятих робітників як індивідуумів і (або) членів певних груп; працедавців також як індивідуумів і (або) членів груп і, нарешті, держави (суспільства) в його новій ролі.

Фахівцями наголошується, що заходи суспільного регулювання здатні прискорити процес самоідентифікації, оскільки сприяють усвідомленню суб'єктами соціально-трудових відносин власної позиції, ідентифікації її з позиції певних груп. І на цій основі формуються ті або інші алгоритми, форми, способи поведінки суб'єктів на ринку праці.

Тому питання про основні підходи до регулювання соціально-трудових відносин є принциповим для ефективної трансформації російського суспільства.

Управління соціально-трудовими відносинами, або їх регулювання, – найважливіша складова частина функціонування будь-якої економічної системи.

Можуть бути виділені державний і регіональний рівні, а також головна зона регулювання соціально-трудових відносин – основна господарська ланка – підприємство, організація. Функції і регулятори на кожному з рівнів істотно відрізняються один від одного, оскільки відрізняються цілі і завдання суб'єктів управління.

Особливістю перетворення соціально-трудових відносин в Україні з'явилася надмірно швидка відмова від централізованого управління ними без створення яких-небудь компенсаційних, хай і тимчасових перехідних механізмів. У цих умовах було неминучим зростання ролі інших рівнів управління, причому неоліберальний, більше схожий на стихійний підхід до регулювання, різко загострив соціально-трудові відносини. В результаті система регулювання соціально-трудових відносин прийшла в «нерівноважне перебування» як на загальнодержавному, так і на галузевому і регіональному рівнях. Отже, з погляду методології особливого значення набуває проблема трансформації функцій регулювання соціально-трудових відносин в перехідній економіці, перерозподіли функцій між суб'єктами соціально-трудових відносин.

Змістом перехідного періоду для сфери праці є відхід від монополії держави в адміністративному визначенні «правил» регулювання соціально-трудових відносин, відмова від надцентралізації і перехід до їх програмно-нормативної регламентації, побудованої на принципах демократизації і регіоналізації.

Що ж включає програмно-нормативна регламентація? В першу чергу це встановлення за допомогою нормативних актів (законів, указів, ухвал) певних меж, в рамках яких здійснюють свою діяльність суб'єкти соціально-трудових відносин. Законодавство про працю було і залишається головним інструментом регулювання соціально-трудових відносин, за допомогою якого розробляється і проводиться в життя політика у сфері праці. Зараз Україна, як і більшість індустріальних країн, має обширну законодавчу базу, регулюючу практично всі сфери соціально-трудових відносин: Основи законодавства про працю; пенсійне законодавство; закон про індексацію доходів населення; закон про зайнятість; нормативні акти про захист соціальних і трудових прав окремих категорій громадян (інвалідів, молоді, матерів з дітьми), професійних груп трудящих і тому подібне Законодавство про працю України регламентує трудова поведінка в різних ситуаціях (прийом на роботу і звільнення, охорона праці, компенсації працівникам, відпустки і тому подібне) представників адміністрації, найнятих робітників і об'єднуючих їх громадських організацій (профспілок). Статті законодавства про банкрутство підприємств регулюють взаємини між трудовим колективом і адміністрацією тільки в конкретному випадку – при санації підприємства або його банкрутстві, охоплюючи вужчий круг питань (виплату заробітної плати і порядок звільнення). Закріплені в законодавстві має рацію і обов'язки сторін і в таких важливих питаннях, як захист від дискримінації, застосування дитячої праці, безпека і гігієна праці і багато що ін.

Відповідно до масштабів своєї дії законодавчі акти можуть носити загальний або приватний характер.

Законодавче регулювання недостатньо для того, щоб добитися цілей, які декларують ті або інші законодавчі акти. Необхідний механізм їх реалізації. Подібним механізмом і виступає програмна і нормотворча діяльність держави в особі його виконавських органів (міністерств, відомств, регіональних органів).

У сферу програмно-нормативної регламентації соціально-трудових відносин включені наступні основні напрями:

• умови праці (оплата праці, відпочинок, охорона праці, соціальні гарантії);

• соціальна політика (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, медичне страхування, виплати соціальної допомоги на дітей, інвалідам, старезним і іншим представникам маргінальних груп населення, політика підтримки рівня життя населення і політика диференціації доходів);

• зайнятість (реєстрація безробітних, професійне перенавчання і пошук вакантних місць, допомога в організації нових робочих місць як самими безробітними, так і підприємцями, превентивні заходи щодо попередження розвитку безробіття, що включає як адміністративний «тиск» – заборона на економічно необґрунтовані звільнення співробітників підприємств або припинення будь-яких звільнень на певний період часу, так і інвестиційну діяльність держави);

• міграційна політика (регламентація переміщення робочої сили за рубіж і з-за кордону, обмеження або заохочення еміграції і імміграції, програми переселення певних груп населення з «неблагополучних» регіонів);

• демографічна політика (виплата допомоги вагітним, допомога на дітей, програми поліпшення здоров'я і зниження смертності).

В процесі розробки програм визначаються і конкретизуються, по-перше, цілі державної програми; по-друге, способи і методи їх досягнення; по-третє, терміни і виконавці; по-четверте, джерела фінансового забезпечення.

Методи реалізації програм підрозділяються на наступні основні види:

• адміністративні, такі, що включають ухвалення відповідних управлінських рішень (наприклад, ухвали, методичні документи, накази, офіційні роз'яснення і тому подібне);

• організаційні (визначення або створення структур, сприяючих виконанню програми, контроль);

• фінансові (надання податкових пільг, виділення кредитних ресурсів або видача гарантій під кредити, надання прямої фінансової допомоги і так далі);

• економічні (надання, наприклад, регіонам пільг по імпорту або експорту товарів) з метою поліпшення загальних умов (фону) для розвитку соціально-трудових відносин в тому або іншому напрямі.

Програми відповідно до їх спрямованості і рівня інституалізації підрозділяють на федеральні, покликані вирішувати проблеми загальнонаціонального або міжрегіонального масштабу, регіональні, галузеві і приватні.

До федеральних програм відносяться. Програма сприяння зайнятості населення і програма підтримки малого підприємництва. Наприклад, істотні зміни в характер соціально-трудових відносин в України в цілому вносить програма конверсії військово-промислового комплексу. Підприємства, що входять в цей комплекс, відносяться до різних галузей народного господарства, розташовані в різних географічних і адміністративних зонах, а об'єм інвестицій, який необхідний для проведення заходів щодо санації військових галузей, настільки великий, що жоден бюджет навіть найбагатшого регіону не зможе витримати цього навантаження.

Регіональні програми направлені на вирішення завдань в окремих республіках, краях або областях. Цей тип програм отримав досить широкий розвиток в період існування СРСР.

Як приклад галузевих програм можна назвати програму санації неперспективних і особливо збиткових шахт і підприємств вугільної промисловості України.

Приватні програми передбачають вирішення окремих невеликих завдань. Так, наприклад, якщо Програма сприяння зайнятості населення в Україні покликана вирішити проблему регулювання безробіття в цілому по відношенню до всіх громадян, що є на даний момент безробітними, то Програма самозайнятості розрахована тільки на дуже вузький круг громадян, здатних при деякій підтримці з боку держави створити для себе самостійно робочі місця, відкрити свою справу.

Для точнішої постановки цілей в процесі розробки і реалізації програми, а також підбору методів їх реалізації використовують вищеназвані соціальні індикатори або нормативи – кількісні показники стану і динаміки соціальних процесів в суспільстві. Наприклад, показником рівня життя може служити прожитковий мінімум, а полягання зайнятості в регіоні — рівень безробіття, зокрема рівень його «кризивості», тобто допустимий рівень безробіття на даній території. Соціальні нормативи також служать критеріями досягнення поставлених в програмах цілей або їх початковою базою.

Соціальні нормативи, або індикатори, виконують важливу аналітично-прогнозну функцію у всіх промислово розвинених країнах протягом останніх чотирьох десятиліть; при цьому по рекомендації ООН вони упроваджуються в міру можливості і в країнах, що розвиваються.

У наший країні спроби використання соціальних нормативів в плануванні і прогнозуванні економічного розвитку почали робитися з 1988 р., коли спеціальним вирішенням уряду почалася їх розробка. Пізніше за часом і не дуже успішне по результатах впровадження цих показників пов'язане перш за все із специфікою вітчизняної статистики, що не тільки значно відстала від прийнятих міжнародних стандартів, але і що обґрунтовувала наше відставання власною концепцією. В даний час російська статистика орієнтується на міжнародні соціальні нормативи. Якнайповніша система соціальних індикаторів (СІ) розроблена для країн ОЕСР і охоплює 9 соціальних напрямів. З них до соціально-трудових мають пряме або непряме відношення наступні: рід занять і якість праці, доходи і споживання, навколишнє середовище (у частині виробничого середовища), соціальне забезпечення, соціальна рівність і мобільність.

Приведемо декілька найбільш важливих прикладів практичного використання соціальних індикаторів в регулюванні соціально-трудових відносин.

Споживча корзина в системі СІ має два різновиди: це корзина вагів, що розраховується для вимірювання динаміки споживчих цін, і мінімальна споживча корзина, службовка для вимірювання прожиткового мінімуму, яка зазвичай розраховується державними органами і офіційно затверджується. Але в багатьох країнах їх паралельно розраховують профспілкові організації, що дозволяє їм при укладанні тарифних угод і вирішень інших питань, особливо спірних, відчувати себе упевненішими. У будь-якому випадку дані про ці СІ, ким би вони не розраховувалися (у ряді країн це дослідницькі організації) є важливим елементом в переговорах і в угодах між працедавцями і трудящими. Наприклад, корзина для розрахунку індексів цін на споживчі товари і послуги (корзина вагів) дозволяє прогнозувати динаміку цін на майбутній рік і передбачати відповідне підвищення оплати праці в колективних договорах. У тих країнах, де індексація оплати праці не застосовується (більшість індустріально розвинених країн) або навіть заборонена законом (Німеччина), ця корзина розраховується тільки офіційною статистикою і її дані цілком влаштовують всіх учасників соціально-трудових відносин. У тих країнах, де діє закон про індексацію (Італія), профспілки розраховують альтернативну корзину і самі відстежують динаміку цін, що є дуже дорогою справою.

Мінімальна споживча корзина як соціальний індикатор застосовується для визначення нижньої межі малозабезпеченості, абсолютного числа бідних людей, що знаходяться за цією гранню, визначення одержувачів мінімального гарантованого доходу (МГД), а також для визначення об'єктивної основи для розрахунку мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії, деяких видів мінімальних соціальних виплат.

Так, в Японії всі 47 префектур мають власний рівень мінімальної заробітної плати, що встановлюється щорічно з урахуванням мінімальної корзини для даної префектури і на основі переговорів трьох незалежних сторін: підприємців, об'єднання осіб найманої праці і представників громадськості. В тому випадку, якщо вони не зможуть прийти до взаємної згоди, на поточний рік рівень мінімальної зарплати залишається на рівні попереднього року. Такі «специфічні» правила соціально-трудових відносин свідомо примушують суб'єктів цих відносин йти на компроміси.

У наший країні розрахунок мінімальної корзини почався на офіційній і, головне, систематичній основі лише в кінці 1980-х рр., тому ні офіційні, ні статистичні органи не мають в своєму розпорядженні достатньо представницьких динамічних рядів, що дозволяють робити прогнози; крім того, практично відсутні достовірні дані про корзини на регіональному рівні. Корзини ж, що щонеділі публікуються в даний час органами статистики у зв'язку з інфляцією, що охопила нашу економіку, відносяться тільки до продовольчої частини цього СІ, частини безумовно важливою, але далеко не єдиною. До речі, частка продовольства в споживчій корзині також чітко ранжирує країни по рівню розвитку. Так, в індустріально розвинених

країнах частка витрат на продовольство в загальних витратах сім'ї (корзина для сім'ї) ніяк не може перевищувати одну третину всіх витрат.

Мінімальний гарантований дохід (МГД), здавалося б, не має відношення до трудових відносин. Він називається гарантованим, оскільки гарантується всім сім'ям і членам суспільства, як правило, незалежно від їх участі в праці, і виступає у вигляді додаткової допомоги. Вперше МГД був введений в Данії (1933 р.) і Англії (1948 р.) під явним впливом ідей Дж. Кейнса. Особливо широкого поширення він набув в 60-і рр. у зв'язку з так званим феноменом «нових бідних». Розраховується величина МГД двома шляхами: або за допомогою описаної корзини, набір товарів в якій орієнтований на відтворення мінімального рівня життя індивіда, або як відсоток від законодавчо встановленої зарплати.

Безумовне важливе місце займають соціальні індикатори, що відображають стан виробничого середовища, якість умов праці. У наший країні вони традиційно розглядаються як гранично допустимі норми концентрації шкідливих речовин, шкідливих умов праці і тому подібне В той же час робилися спроби (в кінці 80-х рр.) підійти до рішення питання з цивілізованішого боку і створити нормативи-орієнтири майбутнього, тобто, що відображають «понижувальну» динаміку процесу.

Для України найближчими роками найважливішими нормативами залишаться мінімальні розміри заробітної плати (зокрема норматив першого розряду) і пенсії. Протягом значного періоду нашого розвитку, коли прожитковий мінімум не розраховувався, окрім спорадичних спроб дослідницьких організацій, мінімальна заробітна плата змінювалася рідко, а мінімальний рівень пенсії відставав від неї. В період зростання інфляції в 1992—1993 рр., навпаки, мінімальний рівень пенсії систематично обганяв мінімальну зарплату, що насправді вело до підриву стимулів до праці і до зайвих складнощів в соціально-трудових відносинах.