Грошових доходів на душу населення в Росії

Період	У цінах відповідного періоду, р	Грошові доходи
		У цінах грудня 1991		У доларах США
		руб.	% до грудня 1991	поділ	% до грудня 1991
грудень 1991	865	100	865	5,4	100
грудень 1992	11122	43	375	26,8	494
грудень 1993	116325	51	437	93,8	1729
грудень 1994	275300	368	43	87,6	1615

результати можна отримати іншим шляхом. Споживча корзина, відповідна середньостатистичному стандарту споживання в грудні 1993 р., по оцінках журналу «Комерсант» № 4 за 1994 р., склала 548 тис. р. (елітарна споживча корзина – більше 1,5 млн р.). Якщо врахувати, що середня заробітна плата склала на грудень 1993 р. близько 130,0 тис. р., в сім'ї працюють 2 людини, а коефіцієнт сімейності рівний 2,6, то среднедушевой дохід складав близько 100,0 тис. р. (по таблиці — 116 тис. р.). Отже, вартість робочої сили, оцінена і по даній методиці, більш ніж в 5 разів вище за її ціну. Той факт, що ціна робочої сили в наший країні істотно занижена щодо її вартості, підтверджується тим, що майже третина населення на кінець 1994 р. мала доходи нижче за офіційно встановлений прожитковий мінімум, який, природно, істотно нижче за раціональний споживчий бюджет. В світлі сказаного найважливіше завдання розвитку економіки в найближчий період часу полягає в максимально можливому наближенні ціни робочої сили до її вартості.

Низький рівень ціни робочої сили був одним з чинників накопичення прихованого безробіття, бо остання до певного часу не була надмірно важким тягарем для фінансового стану підприємств. Низький середній рівень заробітної плати негативно впливав на зайнятість і її структуру. По-перше, він різко підсилив перетікання працівників у відносно технічно відсталі сировинні галузі промисловості, в яких рівень заробітної плати склався істотно вище середнього, а також у виробництва з переважанням малокваліфікованої праці, тим самим обтяжуючи і без того нераціональну галузеву і професійно-кваліфікаційну структуру зайнятих. По-друге, низький рівень заробітної плати приводив до звуження і деформації споживчого бюджету, переорієнтовуючи його виключно на товари першої необхідності, викликаючи тим самим зростання цін на них. В той же час знижувалася потреба населення в товарах тривалого користування, що вело до скорочення об'ємів виробництва і зайнятості в технічно передових галузях.

Держава, залишаючись фактично головним працедавцем (перш за все в галузях невиробничої сфери), за допомогою встановлення мінімальної оплати праці і єдиної тарифної сітки для працівників бюджетної сфери має поки можливість істотно впливати на ціну робочої сили, хоча в умовах роздержавлення власності воно стрімко втрачає і тут свою монополію. Так, у сфері кредитування і фінансів, де практично вся власність є акціонерною, на спільних підприємствах і в акціонерних суспільствах, що динамічно розвиваються, середня заробітна плата в грудні 1994 р. склала більше 650,0 тис. р., тобто істотно наблизилася до реальної вартості робочої сили. Про те, що процес наближення ціни робочої сили до її вартості поки не «пішов», свідчить той факт, що частка фонду оплати праці у ВВП в 1992 р. склала близько 35%, в 1993 р. — близько 43%, а в 1994 р. знову знизилася до 38%.

Рівень заробітної плати, що склався, консервує низький технологічний рівень виробництва. З народногосподарських позицій

впровадження нової техніки доцільне, якщо воно веде до економії сукупної праці або до полегшення праці працівників. Економічний же інтерес підприємства полягає в тому, щоб ціна на техніку, що вводиться, була нижча за витрати на заробітну плату працівників, що вивільнялися, Можливість оплачувати робочу силу не за її реальною вартістю обумовлює її фіктивну дешевизну, що позначається на використанні праці і відношенні до самого працівника. В той же час зростання цін на нову техніку при практично монопольному положенні більшості виробників значно перевищує зростання її продуктивності. Продуктивність нового вигляду техніки часто підвищується у декілька разів, а її ціна — в декілька десятків разів.

У цих умовах підприємствам невигідно упроваджувати дорогу трудозберігаючу технологію. Саме у цьому головна причина низького технічного рівня сучасного вітчизняного виробництва. Світовий досвід показує, що низькооплачувана праця часто виявляється дорожчою на одиницю продукції, чим високооплачуваний, зважаючи на свою малу продуктивність. Зіставлення рівнів питомої оплати праці у виробничих витратах низки високорозвинутих країн показує, що країни з низькою ціною праці не завжди мають найнижчі трудові витрати, оскільки, як правило, дешева праця — найменш ефективний. Так, якщо на початку 60-х рр. годинна заробітна плата в країнах Західної Європи складала в середньому близько 30% від рівня США (у Японії біля ]0%), а продуктивність праці — близько 50% (у Японії 20%), то в середині 80-х рр. у Франції заробітна плата склала 70%, продуктивність — 90%, у ФРН — 88% і 90%, в Італії — 62% і 80%, в Японії — 50% і 66% відповідно. Приведені дані виразно показують тенденцію зближення ціни робочої сили і продуктивності праці в цих країнах при випереджаючому відносному зростанні ціни робочої сили.

Макроекономічні чинники механізму ринку праці. Механізм дії ринку праці істотно складніше приведеною на мал. 4.3 схем. Щоб сформувати уявлення про базові концепції механізму ринку праці і трансформувати їх на нашу дійсність, розглянемо основні на сьогоднішній день теоретичні моделі ринку в їх «історично-логічній» послідовності.

До Великої депресії в США більшість економістів, перш за все так звані класики – Д. Рікардо, Д. С. Мілль, А. Маршалл – вважали, що ринкова система сама по собі здатна забезпечити повне використання ресурсів в економіці, зокрема повну зайнятість. Признавалося, що при деяких обставинах повної зайнятості може і не бути, але властива ринковій системі здібність до саморегулювання автоматично відновлює в економіці рівень виробництва і повну зайнятість. Якнайкращою економічною політикою визнавалася політика невтручання держави у функціонування економіки. Затвердження класиків про повну зайнятість в рівноважній економіці обґрунтовується тим, що конкуруючи за вільні робочі місця, безробітні сприятимуть зниженню ставок заробітної плати, і цей процес йтиме до тих пір, поки ставка заробітної плати не

досягне величини, при якій працедавцям почне вигідно найняти всіх наявних робочих, забезпечивши тим самим повну зайнятість. Звідси слідував вивід про те, що вимушене безробіття неможливе.

Родоначальником сучасної теорії зайнятості в ринковій економіці є відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, який в 1936 р. в своїй роботі « Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» зробив вивід, що при капіталізмі не існує механізму, що гарантує повну зайнятість (правда, цей вивід задовго до Дж. М. Кейнса зробив ще До. Маркс). Економіка може бути і збалансованою, затверджують прихильники кейнсіанства, тобто рівноваги сукупного виробництва можна досягти, але при значному рівні безробіття або при істотній інфляції. Повна зайнятість швидше випадкова, чим закономірна, капіталізм не є саморегульованою системою, причини безробіття і інфляції криються у відсутності синхронності в ухваленні найважливіших економічних рішень, зокрема рішень про заощадження і інвестиції. Неспроможні, вважав Дж. М. Кейнс, затвердження класиків, що інвестиції ростуть в міру зростання заощаджень, бо суб'єкти заощаджень і інвестори відносяться до різних груп економічних агентів і керуються різними мотивами. Рівень заощаджень, говорять кейнсианцы, слабо залежить від ставки відсотка. Так само ставка відсотка не є єдиним чинником інвестування, а додатковим важливим чинником є очікувана норма прибули на інвестиції. От чому під час спаду виробництва не дивлячись на зниження ставок відсотка рівень інвестицій низький із-за низького рівня очікуваного прибутку.

Кейнсіанство повністю заперечує і другий найважливіший аспект теоретичного положення класиків, згідно якому регулювання цін і заробітної плати у напрямі їх пониження усуває дію безробіття на загальні витрати. Еластичності співвідношення цін і заробітної плати, затверджують кейнсіанці, просто не існує в тому ступені, який необхідний для відновлення повної зайнятості при зниженні сукупного попиту. Ринкова система не буває абсолютно конкурентною, крім того, на ній позначається недосконалість механізму ринку, чинники неекономічного характеру, які істотно знижують еластичність цін і заробітної плати по сукупному попиту, а тому розраховувати, що зниження цін і заробітної плати нівелює наслідки зростання безробіття при зниженні сукупного попиту, не доводиться.

Але навіть якщо б ціни і заробітна плата були еластичними, то і це не пом'якшило б ту, що утворилася в результаті зниження сукупного попиту безробіття: загальне зниження заробітної плати приведе лише до подальшого зниження сумарних грошових доходів і, відповідно, до загального падіння попиту на продукцію і працю.

Для нашого аналізу одним з найбільш важливих виводів з приведених вище міркувань слід рахувати те, що рівень зайнятості знаходиться в прямій залежності від рівня сукупних витрат і об'ємів виробництва.

Депресивний характер економічного розвитку і високу норму безробіття в капіталістичних країнах в 30-і рр. Дж. М. Кейнс

пояснював недостатністю витрат, і перш за все недостатністю попиту на інвестиційні товари, причина якого, у свою чергу, полягала в тому, що очікувана норма прибутку незмінно виявлялася нижчою за довгострокову норму відсотка на ринку позикових засобів. Не можна не погодитися, що ця теза повною мірою відноситься до сучасної російської дійсності.

Чисто монетаристская політика, направлена на зниження пропозиції грошей, в умовах кризи признавалася Дж. М. Кейнсом недостатньою, бо вона впливає тільки на короткострокові процентні ставки. Для стимулювання ж інвестицій і зайнятості необхідно в першу чергу знижувати довгостроковий відсоток. Для реалізації цієї мети Дж. М. Кейнс настійно рекомендував активну фінансово-грошову політику держави, дія якої повинна була протікати по наступній схемі: збільшення державних витрат – виникнення додаткового платоспроможного попиту – підвищення рівня зайнятості і використання виробничих потужностей – створення обстановки упевненості в достатньо високих і стійких майбутніх нормах прибули, зменшення спекулятивного попиту на ліквідні активи, в першу чергу на гроші – зниження довгострокових норм відсотка – стимулювання приватних інвестицій – тривале пожвавлення господарської кон'юнктури.

Надалі економічний розвиток капіталістичних країн (особливо кризи 70-х і 80-х рр. в США) як підтверджував, так і спростовував основний теоретичний постулат Дж. М. Кейнса про можливість підвищення ступеня використання виробничих потужностей і зниження рівня безробіття за допомогою стимулювання платоспроможного попиту. Річ у тому, що зміна сукупного попиту відбивається на зміні чистого національного продукту і зайнятості лише у тому випадку, коли рівень цін залишається постійним. Якщо ж ціни ростуть, то частина або вся величина приросту сукупного попиту зведуться нанівець інфляцією, а тому приросту реального об'єму виробництва і зайнятості не відбудеться.

Монетаристський підхід (його лідером загальновизнано є Мілтон Фрідман, лауреат Нобелівської премії 1976 р.) полягає в тому, що ринки в достатній мірі конкурентні і що система ринкової конкуренції сама по собі забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності. Ідейне коріння монетаризму, як видно, сходить до класиків і частково ґрунтується на законі Сея — «пропозиція народжує свій власний попит». Гроші розглядаються вирішальним чинником непрямого регулювання всіх процесів в економіці, а державне втручання повинне бути мінімізоване. Проблема, з погляду монетаристів, полягає якраз в тому, що держава своїми незграбними і непродуманими діями в спробі стабілізувати економіку за допомогою податкової і кредитно-грошової політики тільки підсилює циклічні коливання.

Монетаризм в плані стабілізації економіки реалізується шляхом стабілізаційних програм. Типовими прикладами програм такого роду є: скорочення бюджетного дефіциту шляхом скорочення державних інвестицій, соціальних витрат, субсидій; обмеження зростання заробітної плати; обмежувальна кредитно-грошова політика; ослаблення контролю над цінами і експортно-імпортними операціями. Поза сумнівом, що нинішній російський уряд проводить свою економічну політику переважно в руслі монетаристской концепції. Чи можна стверджувати, що якась з розглянутих теорій прогресивніша, ніж інша, і що одна з них краще підходить до вирішення проблем російської дійсності? Однозначно сказати, очевидно, не можна. Переваги і можливості кожною з них розкриваються в своїх характерних умовах. Проте в практичній діяльності можливі ситуації, в яких виявляється тяжіння або до кейнсіанства, або до монетаризму. Проте, з погляду вивчення механізму ринку праці найбільш важливим є те, що кожна з вищеназваних теорій ринку основним моментом регулювання всіх економічних процесів, зокрема на ринку праці, визнає фінансову політику.

Кон'юнктура ринку праці (співвідношення попиту і пропозиції робочої сили в розрізі всіх складових структури ринку праці) – це найважливіша характеристика, яка повинна враховуватися при виборі альтернатив політики зайнятості і моделі регулювання ринку праці. Поточна кон'юнктура російського ринку праці характеризується диспропорціями в співвідношенні попиту і пропозиції робочої сили, які носять застійний характер, що стримує перелив працівників між підприємствами, секторами економіки. Відчувається попит, що все збільшується, на висококваліфікованих працівників широкого профілю і нових професій, викликаний становленням ринкових відносин і соціальним прогресом. Виникає потреба в працівниках нових професій для управлінської ланки, в іншому типі керівника, який повинен мати знання в області маркетингу, міжнародного права, реклами, знати мови, уміти працювати з людьми.

Разом з тим склалася гостра диспропорція між попитом на працівників традиційно низькій професійній кваліфікації (ручної, важкої фізичної праці) і можливостями задоволення цього попиту. Виникають складнощі в працевлаштуванні молоді, що має високий освітній рівень і низьку професійну підготовку, але що претендує на творчу і високооплачувану працю; груп населення, що не володіють достатньою придатністю до інтенсивної праці. Конкуренція — невід'ємна складова механізму будь-якого ринку, що є наявністю великого числа незалежних покупців і продавців робочої сили і можливістю для них вільно входити на ринок праці і покидати його.

Найважливішим критерієм якісної характеристики ринку праці є рівень розвитку його інфраструктури. Інфраструктуру ринку праці можна визначити як його складову частину, що включає державні установи, недержавні структури сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, що забезпечують найбільш ефективну взаємодію між попитом і пропозицією робочої сили.

Головна функція інфраструктури ринку праці полягає в регулюванні відносин між працедавцем і працівником з приводу ціни робочої сили, умов праці, вирішенні тих або інших соціальних проблем працівника, врегулюванні соціально-трудових конфліктів. Як правило, ці відносини регулюються на основі системи колективних договорів. У країнах з розвиненою ринковою економікою колективно-договірна система грає активнішу роль на ринку праці, чим державне регулювання.

У функції інфраструктури ринку праці входить також підготовці працівника і працедавця до контакту і взаємодії між собою допомога в ув'язненні контракту, всестороннє забезпечення взаємодії і соціальний захист що виходять на ринок праці. Розвинений ринок праці припускає крім взаємодії працедавців і найманих працівників наявність інституційних структур по захисту колективних інтересів тих і інших (профспілки, асоціації підприємців, безробітних і бездомних, союзи орендарів і так далі) і державного посередництва в питаннях соціального партнерства.

Включення спеціальних державних органів в систему відносин суб'єктів ринку праці покликане забезпечувати зняття суперечностей між ними, організовувати і регулювати процеси і політик) зайнятості за допомогою різноманітних економічних інструментів v методів і правових норм.

Будучи органічною складовою ринкової економіки, ринок праці в своєму розвитку залежить також від наявності і розвиненості всіх інших її атрибутів (зокрема ринку капіталу, ринку фінансів, ринку житла і так далі), що визначають міру свободи руху робочих місць (їх створення ^ ліквідації) і переливу (вивільнення, перерозподіли) робочої сили між сферами зайнятості, галузями господарства і по території.

Є ще один компонент сучасної економічної системи, облік якого надзвичайно важливий для оцінки нинішнього стану і характерних рис ринку праці, прогнозу його меж. Цей компонент є резерв робочої сили, чиї розміри і форми існування залежать від конкретної стадії циклу відтворення (під'їм, спад, криза, депресія). Необхідна конкретизація даного питання, оскільки в теорії і на практиці допускаються ототожнення резерву робочої сили з безробіттям і невиправдане завищення її очікуваних масштабів.

При оцінці ситуації на ринку праці доцільно виходити з необхідності виділення декількох видів резервів робочої сили, які потребують різних методів державного регулювання в цілях забезпечення економічної і соціальної ефективності суспільного виробництва:

— резерви робочої сили у сфері її звернення (тобто поточний відкритий ринок праці);

— внутрішньовиробничі резерви робочої сили, які залежно від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації можуть звужувати або розширювати межі ринку праці резерви на прихованому ринку праці;

— резерви працездатного населення, що не претендує на роботу по найму при достатньому рівні среднедушевого споживання сімей (особи, зайняті на навчанні з відривом від виробництва, в домашньому і особистому підсобному господарстві, індивідуальною і сімейною трудовою діяльністю, підприємництвом і приватною практикою, фермерством, оренда, що працює на умовах, і договору-підряду, працездатні пенсіонери і інваліди);

— резерв робочої сили, пов'язаний з проходженням служби в Озброєних силах.

Межі між цими формами резервів робочої сили вельми рухомі, еластичні і залежать від ступеня адекватності господарського механізму і вибраних регуляторів зайнятості рівню економічного розвитку, специфіки ринкової моделі економіки, конкретної стадії відтворювального циклу і політичної ситуації. З цих позицій і повинні обґрунтовуватися заходи в області регулювання і вдосконалення організації ринку праці на сучасному етапі. При цьому політика ринку праці і зайнятості не може формуватися ізольовано, тільки як відносно самостійна підсистема державного управління. Вона повинна складати невіддільну частину стратегії всього соціально-економічного розвитку, причому її пріоритетну частину.