16.3. Методи державного регулювання праці.

Ринок праці розглядається нами як система соціально-трудових відносин, побудована на принципах ринкової економіки.

Ринок праці виконує дві основні соціально-економічні функції. Вони детально охарактеризовані в попередньому розділі, і тому тільки нагадаємо їх: розподіл людських ресурсів по альтернативних видах зайнятості (по професіях, галузях, підприємствах, територіях) і розподіл доходів у формі окладів, заробітної плати як стимулу і як винагороди за працю. Реалізація цих функцій ринку праці повинна сприяти: ефективності, тобто максимізації продуктивності, віддача від людських ресурсів, максимізації доходів, економічному зростанню держави, соціальній справедливості і, нарешті, забезпеченню рівних для всіх можливостей доступу до робочих місць і професійної підготовки. Проте ринки праці, як відомо, можуть робити не тільки позитивний, але і негативний вплив на соціально-економічний стан суспільства.

Ринок, якщо він складається вільно, стихійно, дозволяє досягти максимізації продуктивності і максимізації доходів, проте для досягнення соціальної справедливості і гарантії рівних можливостей доступу до робочих місць ринок повинен регулюватися

певними інститутами, зацікавленими в збереженні соціального миру. Саме таким інститутом виступає в першу чергу держава, що виробляє для регулювання ринку праці певну стратегію.

Стратегія регулювання ринку праці повинна відповідати на питання: які пріоритети закладаються в систему мерів – облік безпосередніх життєвих інтересів всіх членів суспільства, особлива увага до положення найменш забезпечених громадян, вимоги справедливості при розподілі результатів суспільного виробництва? Вибір з цих пріоритетів визначить соціальну спрямованість процесу регулювання ринку праці і зумовить принципи регулювання ринку праці і його конкретні методи.

В умовах планово-адміністративної системи держава декларувала гарантовану зайнятість всіх членів суспільства, надання можливості професійного навчання, забезпечення обов'язкового працевлаштування випускникам професійних учбових закладів, виплату стабільного середнього доходу і в майбутньому – пенсії середньому працівникові.

Формування здорового ринку праці вимагає зміни такої філософії і етики в соціальній політиці, створення специфічних інститутів і відносин, які охоплюють: 1) макроекономічне регулювання, 2) комплексну діяльність низових виробничих структур (складова частина якої – робота з персоналом), 3) систему органів і служб, що забезпечують узгодження інтересів контрагентів ринку праці.

По суті справи мова йде про довгостроковому завданні оновлення системи регулювання ринку праці, що включає перш за все відробіток взаємозв'язків між:

— працівниками і працедавцями (адміністрацією);

— реальними і потенційними працівниками, що проживають на конкретній території, і працедавцями, що спільно діють на щодо самостійних місцевих ринках праці;

— всіма основними контрагентами ринку праці і владними структурами (включаючи виконавські органи, у тому числі і служби зайнятості), на які покладена відповідальність за соціально-економічне положення регіону;

— вертикально збудованими структурами, регулюючими ринок праці і так далі

Добре продумана політика на ринку праці може і повинна бути одночасно ефективною і справедливою.

При виробленні стратегії регулювання ринку праці необхідно, по-перше, забезпечити підлеглість всіх процесів вимогам поступального розвитку суспільства, економіки, стимулюванню прогресивних змін, пріоритетність мерів, що забезпечують соціально-політичну стабільність в суспільстві.

По-друге, слід орієнтуватися на формування в Російській Федерації «активного суспільства», в якому створюються економічні

можливості і всіляко заохочується активність кожного громадянина в боротьбі з бідністю і соціальною ізоляцією. Така політика заснована на визнанні відповідальності кожного здорового члена суспільства за добробут, що досягається власною працею.

По-третє, «активне суспільство» і відповідна йому активна політика на ринку праці повинні поєднуватися з принципом рівних можливостей. Головний його сенс – проводити такі заходи, які дозволили б усунути або мінімізувати нерівність в отриманні і збереженні роботи, що виникає по причинах інвалідності, сімейних обставин, недоліку кваліфікації і так далі

Для того, щоб зрівняти можливості доступу до нормальної зайнятості, надзвичайно важливо максимально підвищити конкурентоспроможність всіх працівників на відкритому ринку праці. Недостатня кваліфікація або наявність професії, що не має поточного або перспективного попиту, – головні причини неконкурентоспроможності працівників. Тому держава прагне в процесі регулювання не допустити консервації низького рівня кваліфікації працівників, оскільки це може стати серйозною перешкодою стабілізації зайнятості, так само як і економічного зростання. Відповідно у виборі мерів державного регулювання пріоритет повинен відводитися активним заходам, таким як профнавчання, працевлаштування і програми реабілітації для безробітних, економічно пасивного населення і громадян, що знаходяться на соціальному забезпеченні. Важливо перервати «цикли залежності» громадян від державної підтримки доходів, в цілому інтегрувати їх в русло продуктивної діяльності. Це особливо стосується тих, кому загрожує небезпека довгострокового безробіття і хто в результаті довгої перерви в роботі втрачає потенціал працевлаштування.

Цільова функція регулювання ринку праці полягає в сприянні розширенню попиту на робочі руки і підтримці ефективної пропозиції робочої сили, з тим щоб:

— розвинути трудові ресурси і пристосувати їх до структурних змін для поліпшення можливостей економічного зростання;

— сприяти соціальній рівності шляхом поліпшення як здібності до зайнятості, так і можливостей для зайнятості в першу чергу груп населення, що знаходяться в несприятливих умовах;

— стабілізувати зайнятість в період економічного спаду і створити умови для подолання недостатньої пропозиції робочої сили на стадії економічного підйому.

Якщо концепція активної політики не виступає як визначає стратегію регулювання ринку праці, це може обернутися переважанням одного з трьох соціально-економічних напрямів в суспільному розвитку.

1. «Стратегія соціального популізму», що ігнорує економічні реалії і соціальні можливості суспільства. Вимоги надвисокого соціального захисту населення на ринку праці спровокують новий виток інфляції, обернуться економічною пасивністю, що різко обмежить можливості якісної трансформації системи робочих місць і розвиток нових сфер додатку праці. Не виключено, що це змусить працедавця обмежити додатковий найм робочої сили, що приведе до зростання безробіття.

2. «Економіко-технологічний детермінізм», що робить виняткову ставку на активні економічні трансформації і ігнорує допустимі межі соціальної напруженості.

Відсутність розумної соціальної підтримки населення приведе до того, що основне джерело небезпеки для економічних перетворень в суспільстві переміститься в соціально-політичну область, вірогідний соціальний вибух як наслідок зростання масового безробіття до соціально небезпечного рівня.

3. «Рецидив пасивності», який виходить з того, що припущення фахівців про зростання безробіття і загострення соціально-трудових відносин безпідставні. Тому політика на ринку праці і її якісна модифікація відсовуються на дальній план. Такий підхід найбільш небезпечний, оскільки зводить різноманіття існуючих проблем, що народжуються, тільки до незначної поки вимушеній незанятості і провокує кінець кінцем консервацію непродуктивної формальної зайнятості, яка неминуче переросте у відкрите безробіття або зведе нанівець цілі економічних перетворень.

Найбільш ефективна стратегія політики на ринку праці повинна ґрунтуватися на підтримці розумного балансу між настійною необхідністю активної і жорсткої економічної політики виходу з кризи і соціальними перевагами в області захисту і підтримки населення у сфері праці. Соціальні цілі не повинні перешкоджати економічному відродженню, так само як і економічні цілі не можуть ігнорувати соціальні.

Регульованість ринку праці у зв'язку з викладеним є найбільш складним і синтезуючим пунктом в соціально-трудових відносинах.

Соціально-трудові відносини, зайнятість, ринок праці – це ті сфери ринкової економіки, в яких найяскравіше простежується так звана недосконалість ринку, що приводить до дисбалансів в економіці і необхідності державного регулювання. Стихійний ринок витісняє з конкурентної боротьби за робочі місця соціально незахищені групи населення (молодь, що не має професійної освіти і стажу роботи, інвалідів – осіб з обмеженою працездатністю, жінок, вимушених значну частину часу і сил віддавати сім'ї, літніх людей); цілі галузі економіки і окремі професії можуть виявитися «неринковими», тобто не приносять прибули і що відповідно відторгаються ринковою економікою. У відсутність державного регулювання зайнятості і соціально-трудових відносин ринкова стихія чревата соціальними катаклізмами. На користь самозбереження держава, само по собі будучи, як вже згадувалося вищим, інститутом ринку праці, створює спеціальні організації – інститути, покликані безпосередньо регулювати соціально-трудові відносини. До таких інститутів на різних рівнях економіки відносяться Міністерство праці і соціального розвитку РФ, Федеральна міграційна служба, федеральна державна служба зайнятості населення, регіональні і місцеві органи, служби управління персоналом на підприємствах (у організаціях), а також громадські організації найнятих робітників і працедавців.

Основне завдання цих інститутів, з погляду економічної теорії, – мінімізувати трансакціонні витрати, тобто якщо мова йде про регулюванні ринку праці, скоротити витрати тимчасових, матеріальних, фінансових ресурсів на пошук працівником відповідного робочого місця, а працедавцем — відповідного працівника. Тому найважливішою функцією інститутів ринку праці є подолання «непрозорості ринку», недосконалість інформації, яку мають в своєму розпорядженні працедавці і працівники, оскільки саме відсутність інформації приводить до зростання трансакціонних витрат. Найбільш поширеними формами здійснення цієї функції на макро- і мікрорівнях є: створення банків даних про вакансії з урахуванням вимог до професійно-кваліфікаційного рівня працівників, науковий аналіз поточного стану ринку праці і прогноз перспектив його розвитку, рекламно-видавнича діяльність профорієнтації, вдосконалення відбіркових тестів на профпридатну потенційних працівників і абітурієнтів професійних учбових закладів, визначення на основі новітніх досягнень психології, фізіології, ергономіки типових «сигналів», що дозволяють скоротити витрати при наймі і тому подібне

Слід разом з тим відзначити, що сучасний напрям економічній думці – інституційна економіка – під інститутами розуміє не тільки організації, безпосередньо і що цілеспрямовано займаються формуванням умов і обмежень діяльності індивідів, але і законодавчо оформлені або такі, що історично склалися моральні норми, звички, традиції, засади, що впливають на економічну поведінку людей.

Усвідомлення таких чинників, що визначають що цікавить нас трудову активність, трудову мотивацію працівників, вибір ними того або іншого вигляду і режиму діяльності надзвичайно важливо при розробці мерів державного регулювання ринку праці. Особливо актуально це положення для Росії – країни багатонаціональної, населення якої сповідає різні релігії. Ефективність тих або інших економічних мерів сприяння зайнятості населення залежить від того, наскільки вони скоординовані з інституційними чинниками зайнятості.

Логіка підходу до проблеми регулювання ринку праці визначається об'єктивною ієрархією і субординацією соціальних, економічних, фінансових і політичних аспектів розвитку суспільства. Їх комплексний розгляд дає можливість сформувати концепцію

регулювання ринку праці, і на цій основі стратегію як систему конкретних пунктів і завдань.

Ступінь регульованості ринку праці залежить головним чином від суті соціальних функцій держави. Так, наприклад, «шведська» модель ринку праці припускає значну роль держави в перерозподілі національного доходу, в підтримці високого рівня життя громадян, в професійній підготовці і перепідготовці працівників. Соціальні функції, які бере на себе держава, формують напрям і принципи регулювання ринку праці.

Разом з тим регулювання ринку праці є необхідним незалежно від вибраної соціальної моделі її суспільства.

Для російської практики, як, втім, і теорії, надзвичайно существен той факт, що результати діяльності ринку праці ставлять перед всім світом серйозні проблеми, викликаючи крайній неспокій: у 1995 р. 30% світової робочої сили були безробітними або не повністю зайнятими. В порівнянні з попередніми десятиліттями в більшості країн спостерігається значне зростання неповного використання робочої сили; зростання рівня явного безробіття в її найбільш гострій формі – тривалого безробіття; зростання рівня безробіття молоді і жінок; зростання числа малодоходних, непостійно і низькооплачуваних видів зайнятості. Багато країн зіткнулися з труднощами забезпечення фінансової підтримки безробітних, а також малозабезпечених трудящих. Жорстка міжнародна конкуренція грає все більш зростаючу роль в тому, що значна частина робочої сили багатьох країн стала зайвою.

Крім загальносвітових проблем в Росії при формуванні ринку праці особливо гостро встають і проблеми, що виникають із специфічних об'єктивних економічних і політичних умов, в яких відбувається перехід до ринкових відносин. Так, якщо в країнах Західної Європи ринок праці формувався в умовах криз перевиробництва, що повторюються, роздробленості, атомізації робочого класу, при значних масштабах безробіття, а політичні партії не надавали істотної дії на економіку, то для СРСР, а потім і Росії характерними рисами передреформного соціально-економічного життя були дефіцит товарів, значне число робочих місць, високий ступінь згуртованості робочого класу, колосальний вплив комуністичної партії на соціально-економічний розвиток.

Тому безумовно важливо мати уявлення про заходи по регулюванню ринку праці, поширених в економічно високорозвинутих країнах і таких, що отримали назву активної політики на ринку праці, але не менш важливий проаналізувати, наскільки застосовні і ефективні дані заходи в російських умовах, дати науковий прогноз результатів використання тих або інших мерів з урахуванням російської специфіки.

Заходи державного регулювання ринку праці доцільно диференціювати таким чином:

— по об'єктах дії. В цій ролі можуть виступати населення і його окремі групи, працівники і їх окремі групи, а також підприємці і їх групи. Залежно від особливостей об'єкту регулювання можна виділити заходи загальної дії або спеціальні заходи. В той же час як об'єкти регулювання ринку праці можуть виступати елементи організації праці, а саме оплата праці, його тривалість, умови праці і т.д.;

— по спрямованості дії. До цих заходів відносяться: заходи, що збільшують (що зменшують) пропозицію праці на ринку праці; заходи, що збільшують (що зменшують) попит на ринку праці; заходи, що впливають на структуру пропозиції праці і структуру попиту на працю; заходи регулювання ринку праці, направлені на збільшення ступеня відповідності попиту і пропозиції;

— за формою дії міри регулювання ринку праці можна розділити на прямих і непрямих, при цьому як прямий, так і непрямий вплив на ринок праці найефективніше при обов'язковому обліку балансу інтересів всіх суб'єктів ринку праці;

— по характеру дії на ринок праці міри регулювання можна диференціювати на заохочувальних, обмежувальних, заборонних, захисних;

— за змістом мерів при регулюванні ринку праці перевага може бути віддане заходам економічного або адміністративного характеру, або їх певному поєднанню. До економічних заходів регулювання ринку праці, наприклад, можна віднести: підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію суспільних робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу і так далі У числі адміністративних мерів регулювання ринку праці можна назвати: зниження пенсійного віку, зменшення тривалості робочого дня, обмеження числа місць роботи для однієї людини, можливостей сумісниці і т.д.;

— по рівню дії міри державного регулювання ринку праці можна розділити на загальнодержавних, регіональних, галузевих, внутрішньофірмових;

— за джерелами фінансування – держбюджет, небюджетні засоби, засоби Фонду зайнятості, засоби комерційних організацій і ін.

У основі вибору тих або інших мерів зі всіх вищеназваних напрямів лежать: аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожному з мерів за наслідками аналізу і прогнозу, оцінка наслідків заходів, що приймаються, аналіз ступеня сполучуваності або суперечності, разнонаправленности окремих мерів, разнонаправленности їх следствий. Практика використання методів регулювання ринку праці сформувала уявлення про два типи політики на ринку праці – активною і пасивною.