Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Опорний конспект лекцій_ЕПСТВ_УПЕП.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
4 Мб
Скачать
☆

Лекція 8 соціальне партнерство План.

8.1.Сутність, значення та форми соціального партнерства.

8.2. Колективний договір як форма оптимізації інтересів соціальних партнерів.

8.1.Сутність, значення та форми соціального партнерства.

Узгодження соціально-економічних інтересів між суб’єктами соціально-трудових відносин утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у країнах з розвинутою ринковою економікою назву інституту соціального партнерства, який охоплює соціально-трудові відносини від конкретного підприємства (роботодавця) до національного рівня.

Соціальне партнерство – це такий тип і система відносин між працедавцями і найманими працівниками, при яких в рамках соціального миру відбувається узгодження їхніх найважливіших соціально-трудових інтересів.

На практиці соціальне партнерство виступає в якості альтернативи всякій диктатурі класу або особи і є цивілізованим (мирним) методом розв'язання соціальних конфліктів. Метод розв'язання соціальних конфліктів у межах соціального партнерства – компроміс, узгодження інтересів працедавців і найманих працівників шляхом мирних переговорів і взаємних поступок.

Словосполучення “соціальне” означає суспільне, тобто те, що відноситься до життя людей і їх відносин у суспільстві; “партнер” (від французького слова партія) — учасник спільної діяльності. Функціонування системи соціального партнерства здійснюється на тристоронній основі співпраці органів державної влади, підприємців і профспілок, яка спрямована на погодження інтересів і розв'язання проблем у соціально-трудовій діяльності людей [4].

Становлення системи соціального партнерства пройшло довгий і складний шлях. Коли робітники у капіталістичних країнах ще тільки почали об’єднуватись у професійні організації, вже тоді були започатковані перші спроби соціального партнерства у вигляді переговорів та консультацій між представниками найманих працівників і власників засобів виробництва. Перші колективні договори увійшли у практику наприкінці ХІХ ст. у Франції, Великобританії, Німеччині, тобто у найбільш розвинутих країнах Західної Європи.

Як механізм регулювання соціально-трудових відносин, система соціального партнерства почала розвиватися після Другої світової війни, остаточно утвердившись лише в 60-70-і роки ХХ століття. На сьогоднішній день найбільш розвинута система соціального партнерства існує в Німеччині, Австрії, Швеції. Меншою мірою вона розвинута в США і Японії.

Системи соціального партнерства немає в слаборозвинених країнах. В практику регулювання соціально-трудових відносин в Україні термін “соціальне партнерство” увійшов з кінця 1991 року.

До сфери соціального партнерства входять питання:

• досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості;

• створення додаткових робочих місць;

• застосування найманої праці з дотриманням вимог техніки безпеки та вимог охорони здоров’я, питання оплати праці, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати;

• забезпечення нормального режиму праці і відпочинку;

• забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві.

Основними завданнями системи соціального партнерства в Україні можна вважати:

• подолання монополії у розподілі створеного продукту шляхом

залучення всіх суб’єктів суспільних відносин до управління виробництвом;

• підвищення мотивації до праці з метою забезпечення високих кінцевих результатів роботи, що сприятиме зростанню рівня життя в країні;

• усунення чинників соціальної напруги у суспільстві і зменшення на цій основі негативних економічних наслідків.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що ступінь розвиненості соціального партнерства залежить від ряду чинників, а саме:

1) ступеня демократизації управління виробництвом (тобто вирішення більшості соціально-трудових проблем колективами підприємств чи організацій, розширення прав областей, регіонів і міст);

2) рівня життя більшості населення і ступеня диференціації прибутків. Спостереження свідчать, що чим нижчий рівень життя і більша різниця в прибутках багатих і бідних верств населення, тим популярний заклик до скидання влади і перерозподілу власності з відповідними практичними діями. І навпаки, в країнах з високим рівнем життя і невисокою диференціацією доходів прагнення соціальних партнерів до соціального миру та стабільності у суспільстві збільшується. В більшості країн з розвинутою ринковою економікою різниця в прибутках (10/10%) найбідніших і найбагатших сімей не перевищують 1:9 раз. [2]. Основний прошарок суспільства складає середній клас, який має досить високий рівень життя і абсолютно не схильний до зміни суспільної системи, особливо до перерозподілу власності; психологічні передумови і культурні традиції в суспільстві сприяють орієнтації населення розвинутих країн на пошук соціальних компромісів, на раціональне розв'язання суспільних проблем.

Соціальне партнерство між сторонами соціально-трудових відносин, їх суб'єктами та органами здійснюється водночас на різних рівнях і у різних формах. Основні форми соціального партнерства такі:

  • спільні консультації представників сторін на всіх рівнях;

  • колективні переговори на всіх рівнях;

  • укладання договорів та угод на всіх рівнях;

  • погодження на національному й регіональному рівнях політики доходів і соціально-економічної політики в цілому, включаючи основні критерії і показники соціальної справедливості, заходи щодо захисту місцевого ринку праці та виробника і т. ін.;

  • спільне розв'язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм на всіх рівнях;

  • організація примирних та арбітражних процедур на всіх рівнях;

• участь найманих працівників в управлінні виробництвом;

  • участь представників сторін у роботі органів соціального партнерства на всіх рівнях;

  • спільне управління представниками сторін фондами соціального страхування;

  • участь найманих працівників у доходах підприємства на умовах, визначених колективним договором;

• розгляд претензій та розбіжностей, що виникають між сторонами соціального партнерства відповідного рівня і їх вирішення шляхом компромісів, співробітництва, узгодження позицій;

• обмін необхідною інформацією;

• контроль за виконанням спільних домовленостей на всіх рівнях та ін., Соціальне партнерство як форма узгодження інтересів сторін може бути ефективним лише в тому випадку, якщо воно базується на взаємоузгоджених принципах. Міжнародною організацією праці вироблені принципи, які можуть і мають скласти основу концепції соціально-трудового партнерства на будь-якому рівні. Це такі принципи1:

  1. Загальний і міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості.

  1. Ненадання в якій-небудь країні працівникам нормальних умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають покращити становище трудящих.

  1. Свобода слова і свобода об'єднання є необхідними умовами постійного прогресу.

  2. Злиденність у будь-якому місці є загрозою для загального добробуту.

  3. Всі люди, незалежно від раси, віри і статі, мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи і гідності, сталості в економіці і рівних можливостей.

6. Повна зайнятість і зростання життєвого рівня.

Орієнтуючись на принципи діяльності МОП, яка по суті є вищою структурною ланкою загальносвітового механізму системи соціального партнерства, суб'єкти партнерства в Україні на всіх рівнях — від загальнодержавного до виробничого — повинні також визначити взаємоприйнятні принципи своєї діяльності й керуватися ними.

Основними принципами соціального партнерства в Україні мають бути:

  • законність;

  • повноважність та рівноправність сторін та їх представників;

  • сприяння держави розвиткові соціального партнерства на демократичних засадах;

  • свобода вибору та обговорення питань, які входять у сферу соціального партнерства;

  • добровільність і реальність зобов'язань, які беруть на себе сторони;

  • обов'язковість виконання досягнутих домовленостей;

  • відповідальність за виконання прийнятих зобов'язань;

  • контроль за виконанням досягнутих домовленостей.

Поряд з цими загальними принципами, на яких має будуватися вся система соціального партнерства, можна виділити низку специфічних принципів організації роботи партнерів при здійсненні ними окремих форм цієї роботи, зокрема при веденні колективних переговорів, при укладанні договорів і угод, при взаємних консультаціях і контролі, а також при вирішенні колективних спорів.

Соціальне партнерство при веденні колективних переговорів має здійснюватися на таких принципах:

  • трипартизм, тобто представництво уряду (виконавчих органів місцевої влади), найманих працівників і роботодавців;

  • рівність сторін на переговорах і недопустимість обмеження законних прав працівників і роботодавців;

  • знання і поважання прав і обов'язків один одного, недопущення конфронтації;

  • повага, відкритість і довіра у стосунках;

  • відкритість і доступність рівноправних переговорів;

  • вміння вислухати партнера;

  • дотримання культури спілкування, полеміки, дискусії, критики;

  • обов'язковість і надійність, націленість на досягнення домовленості.

Отже, ефективне функціонування системи соціального партнерства забезпечується рівноправністю і рівноцінністю сторін. Нерівноправність веде до переважання інтересів сильнішої сторони, її диктату й ігнорування інтересів слабшого партнера.