63. Поняття криміналістичного ототожнення особи за зовнішніми ознаками (габітоскопія), його значення і завдання. Наукові основи та передумови застосування габітології в криміналістиці.

Габітологія (габітоскопія) - галузь криміналістичної техніки, що вивчає закономірності закріплення зовнішності людини в різних відображеннях і розробляє техніко-криміналістичні засоби і методи (способи) збирання, використання інформації про зовнішні ознаки і властивості людини з метою розкриття й розслідування злочинів. Криміналістична габітологія як розділ криміналістики охоплює: 1) власне габітологію - вчення про зовнішність та її елементи; 2) дактилоскопію; 3) дентоскопію; 4) криміналістичну дермоскопію; 5) криміналістичну генотипоскопію. Передумовами застосування габітології у криміналістиці є: 1) неповторність (індивідуальність) прикметної зовнішності кожної людини, відмінність її зовнішності від зовнішності інших людей, що обумовлюється її складністю, великою кількістю ознак, їх варіантністю; навіть якщо розглядати тільки риси обличчя, можна нарахувати не менше 100 видів ознак щодо різних його частин (елементів); 2) відносна стійкість ознак зовнішності та властивостей (тобто відносна їх незмінність у межах певного часу), оскільки численні анатомічні ознаки безпосередньо залежать від кістково-хрящової структури тіла; форма голови, контури обличчя, висота, ширина, розташування й контури чола, ступінь виразності надбрівних дуг та багато інших ознак обличчя обумовлюються будовою черепа людини; 3) відносна незалежність одних ознак людини від інших її ознак і властивостей (велике підборіддя за відносно невеликих розмірів носа, черепа, чола тощо); 4) визначеність ознак - ознаки закономірно відображають зовнішність людини; 5) адекватність ознак - вони завжди є реальним відображенням дійсного виразу зовнішності; 6) повнота інформації від ознак і властивостей зовнішності -інформація ця достатня для певного криміналістичного завдання відображення прикметних ознак (прикмет) і властивостей; 7) здатність зовнішності фіксуватись у різних відображеннях, як у матеріальних, так і в ідеальних, тобто в пам'яті. (Засобами) джерелами встановлення особи за її зовнішністю можуть виступати: 1) уявні образи про зовнішність особи, яка повинна бути впізнана, зафіксовані в пам'яті інших осіб (наприклад, потерпілого, рідних безвісти зниклої особи); 2) фотографії розшукуваних осіб, кіно-, відеоматеріали та інші документи (медичні, спортивні, кадрові, архівні, спецреєстраційні тощо); 3) речові докази - сліди, що відображають зовнішню будову частин тіла людини (рук, ніг, губ тощо), а подеколи і одяг людини; 4) тілесні залишки людини (труп, череп, скелет тощо). Відомості про зовнішність особи використовують, як уже згадувалося, для розкриття й розслідування злочинів, зокрема у вирішенні таких завдань: 1) розшуку невстановлених осіб, що зникли з місця нероз-критого злочину, коли є інформація про їхню зовнішність (принаймні про деякі елементи зовнішності); 2) розшуку обвинувачених, що переховуються від слідства або суду, чи тих, що втекли з місць позбавлення волі; 3) розшуку безвісти зниклих; 4) ідентифікації живих осіб і померлих (загиблих) громадян тощо. Ці завдання вирішуються проведенням оперативно-розшукових заходів, слідчих дій, веденням криміналістичних обліків, проведенням відповідних різновидів криміналістичних експертиз чи інших спеціальних досліджень. Усе це обумовлює різний порядок і доказове значення результатів застосування даних про зовнішність людини. Суб'єктами застосування інформації про зовнішність особи є: 1) слідчі - під час виконання слідчих дій; 2) оперативні працівники, працівники ППС - під час розшуку осіб за описаними ознаками або за фотографією; 3) свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, які залучаються до слідчих дій; 4) експерти або спеціалісти - під час проведення досліджень та експертиз за фотозображеннями і виготовлення суб'єктивних портретів. Наукові основи використання ознак зовнішності людини з метою розкриття й розслідування злочинів започаткував французький криміналіст Бертільйон. У 70-ті роки XIX ст. він запропонував систему описання прикмет злочинців з метою їх реєстрації, де кожний елемент зовнішності отримав точне (конкретизоване) визначення й позначення. Поступово, з використанням досягнень анатомії, антропології, психології, фізіології, морфології, судової медицини та інших наук, а також з урахуванням слідчої, оперативно-розшукової та експертної практики у криміналістиці сформувалось окреме вчення про зовнішні ознаки людини.