28. Роль менталітету, традицій в політичному транзиті.

Менталітет, традиції ( політична культура, політична еліта)входять до внутрішніх чинників політичного транзиту. Роль менталітету відіграє значну роль в політичному транзиті. Такі риси менталітету можуть стати першкодую у здійснені трансформацій: - Соціальна апатія - Схильність сприймати інформацію не самостійно, а відповідно до стереотипів, які склалися у суспільстві - Страх та містифікація влади( уявлення про неї, як про вищу щодо суспільства силу, яку не можна контролювати. Що стосується традицій вони можуть мати теж негативний характер: Особливо гостро постають проблеми само самоусвідомлення та само ідентифікації громадян в якісно новому для них соціополітичному контексті, конче необхідна демократизація масової суспільної свідомості, яка відбувається через ламку старих світоглядних настанов і цінностей. Проблема створення чи перенесення запозиченої політичної системи тісно пов’язана із проблемою політичної культури. Трансформація будь-якої політичної системи вимагає зміни на всіх рівнях – у владі, у політичних інститутах, у суспільстві. Вона вимагає нового менталітету в керуючих і керованих. Стрижнем будь-якої політичної системи є політична культура. Рух до демократії гальмує «цілісна», тотальна політична культура, яка розглядає державу, суспільство та індивідів як єдине ціле і не допускає автономії особистості і політичних інститутів по відношенню до держави. І, навпаки, їй сприяє відкрита, індивідуалістична політична культура, яка припускає громадський плюралізм і високо цінує права людини, її свободу і відповідальність, здатність до самообмежень і компромісів

28. Спільне і особливе в різних варіантах демократизації авторитарних режимів.

В останні десятиліття політологи різних країн звернулися до проблем трансформації недемократичних режимів у демократичні, і це привело до певної переорієнтації в політології. У 60-х роках 20 ст. багато вчених стверджували, що недемократичні режими — досить тривалі феномени політичної реальності. 3. Бжезінський та С Хантінгтон у праці “Політична влада: США і CPCP”, виданій у 1964 p., визначили одну спільну особливість великих держав: вони належать до еліти успішно діючих. Тому багато політологів гадали (незважаючи на безумовні переваги демократії над тоталітаризмом чи авторитаризмом), що з точки зору можливості функціонування тоталітарні режими наддержав можуть розвиватися навіть з більшим успіхом, ніж демократичні.

У 60-х — на початку 70-х років 20 ст. справді здавалося, що історія вкотре повернулася спиною до демократії. Між двома світовими війнами також був період, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не режимом майбутнього. На початку 70-х років світ став свідком краху молодих демократичних режимів в Африці. На цей час припадає хвиля військових диктатур і в Латинській Америці. Однак ситуація дедалі змінювалася. Припинили існування три авторитарні режими (Греції, Португалії, Іспанії). На початку 80-х років аргентинські військові відмовилися від влади, а бразильські генерали поступово привели країну до демократії. їхній приклад наслідували інші держави. И, нарешті, країни Східної Європи одна за одною відійшли від тоталітаризму, стали на шлях демократії, розпалася найбільша імперія – СРСР. Ці події й зробили надзвичайно актуальною проблему трансформації недемократичних режимів і переходу до демократії як одної з найпосутніших складників сучасного світового процесу. Цю проблему політичного процесу в післявоєнний період називають “теорією переходу”, або “транзитологією”. Вважають, що започаткував цю теорію американський політолог Д. Растоу книжкою “Переходи до демократії” (1970), в якій він проаналізував передумови і стадії демократизації у Швеції і в Туреччині, особливо виділивши роль суб´єктивних чинників такого переходу.