50 Транзит та економічне зростання.

Рівень економічного розвитку є з погляду ряду дослідників визначальної для демократизації. Вивченню взаємозалежності демократії й економіки присвятили свої дослідження багато вчених. Гіпотеза, висунута Лернером і Липсетом наприкінці 1950-х рр. про те, що в економічно розвитий націй більше шансів стати демократичної, одержала подальший розвиток. Випадки переходу від авторитаризму до демократії в період 1974-1990 гг. в основному зосередилися в групі країн з рівнем економічного розвитку вище за середнє. Тому бідність, робить висновок С.Хантингтон - «одне з головних, а може бути, сама головна перешкода для демократичного розвитку». Тобто майбутнє демократії залежить від майбутнього економічного розвитку й те, що перешкоджає економічному розвитку, є перешкодою й для поширення демократії.

Дослідження, проведені Болленом, Гастилом, Дайэмондом, Джэкмэном, Инкелесом, Хантингтоном, свідчать про те, що перспектива росту національного добробуту й розвитку демократії залишається дуже примарної в найменш розвинених країнах. Більшість країн з низьким рівнем доходу на душу населення залишаються невільними й недемократичними. Причому зв'язок між економічним розвитком і легітимністю режиму в сучасних умовах постійно зростає. Як відзначають деякі дослідники, у громадян економічно розвитий країни з'являються риси характеру, які сприяють підтримці стабільності політичного ладу й більше активному поводженню в економічній області. Такі громадяни більше терпимі до інших, більше впевнені у своїх здатностях і компетенції. У той же час послідовні прихильники економічного лібералізму повинні визнати, що сучасна політична демократія не втілюється в стихійній ринковій економіці. У сучасному світі не існує вільного ринку в буквальному значенні цього слова. Людвіг фон Мизес назвав системою интервенционизма.

По-перше, рівень економічного добробуту самого суспільства формує такі цінності й установки самих громадян, які формує розвиток почуття міжособистісної довіри, задоволеності й компетентності, що у свою чергу більшою мірою корелюється саме з демократичними інститутами.

По-друге, економічний розвиток веде до росту рівня освіченості в суспільстві. А це супроводжується усе більше критичним відношенням до існуючої політичної системи, потребою в індивідуальних волях, а отже, і потребою в демократизації.

51. Транзитологічний підхід до аналізу політичних процесів.

Одним із поширених нині наукових підходів є транзитологічний. Він претендує на цілісне охоплення процесу суспільно-політичної трансформації і вивчає особливості переходу від авторитарного політичного режиму до демократичного. У центрі уваги цього підходу знаходяться політичні процеси, такі як зародження та розвиток демократичних громадських рухів у межах авторитарного режиму, збільшення конкурентності політичних виборів, переговори та підписання політичних пактів між елітами (представниками старого режиму та борцями за демократичні зміни) та ін. Останнім часом у межах транзитологічного підходу відбувся зсув від вивчення належних стратегій та умов, необхідних для успішної демократизації, до вивчення «драматизму» та особливостей цього переходу - від нормативної моделі демократизації до аналізу особливостей реального процесу суспільно-політичної трансформації в кожній «перехідній» країні. Фактично цей зсув полягав у переході до аналізу гібридних режимів (які поєднують авторитарні та демократичні режими). Відомими у цій галузі є роботи Г. О'Доннелла, Л. Вайтхеда та Ф. Шміттера, а також Л. Даймонда. Трансформація характеризується цими авторами як непевний процес, що починається із визначеного авторитарного режиму і завершується чимось непевним, не визначеним наперед, тим, що може виявитись як демократією, так і новим типом авторитарного режиму. Схожу думку обстоював і А. Пшеворський, зазначаючи, що стійка демократія є лише одним із п'яти можливих результатів процесу перетворення авторитарного режиму. Інші чотири можливі результати, на думку А. Пшеворського, є такими: 1) демократичні інститути не можуть бути встановлені, і політичні сили прагнуть до нової диктатури, 2) жоден із демократичних інститутів не може бути встановлений, і демократія обирається як тимчасовий варіант; 3) у разі створення окремих демократичних інститутів, що могли б зберегтися, конкуруючі політичні сили, які прагнуть до диктатури, чинять опір їх розвитку; 4) у разі введення окремих демократичних інститутів, що могли б зберегтися, конкуруючі політичні сили погоджуються на іншу, нежиттєздатну інституційну структуру.

Однак транзитологічний підхід має також низку вад та обмежень, на які, зокрема, вказав Т. Карозерс у своїй відомій праці «Кінець транзитологічної парадигми», а саме: 1) піднімає питання правильності цієї парадигми, оскільки існує велика кількість країн т. зв. «сірої зони», які далеко не завжди прямують до демократії, а, швидше, навпаки; 2) проблематичною є запропонована транзитологами схема переходу від авторитарного режиму до демократії: «відкриття режиму» - колапс авторитарного режиму - консолідація (нового режиму); 3) занадто перебільшене значення надається виборам, які часто не приводять до збільшення участі громадян у політичних процесах, формування конкуруючих еліт тощо; 4) роль політичних еліт виглядає перебільшеною порівняно з економічними, соціальними, інституційними умовами переходу.