105. Особливості процедурного підходу до процесів демократизації.

Проблемі демократизації присвячена значна історіографія, створена різними шкілами західної і вітчизняної аналітичної традиції. У політичній науці склалися два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Прихильники структурного підходу (а це переважно західні дослідники), виходять із того, що демократичні режими утворюються під упливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Згідно з цим підходом демократія має бути підготовлена відповідним соціально-економічним розвитком суспільства, виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в соціальній сфері. Наприклад, С. Гантінгтон, поєднуючи процеси модернізації та демократизації, вважає, що запорукою успіху останньої є тривалі реформи, що ведуть до підвищення складності, адаптивності політичної системи в цілому, секуляризації суспільного життя, раціоналізації структур влади, досягненню національної єдності тощо. Концептуальна основа праць прихильників цього підходу є своєрідною рефлексією досвіду країн „традиційної демократії”, яка виводить „чистий тип” процесу демократизації, а тому має скоріш фундаментально світоглядне, ніж прикладне значення для інших соціально-політичних організмів ойкумени.

Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер панівних еліт, їхні політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які вони використовують. Успіх проекту „демократія” залежить від ступеня компетентності еліт, їхньої здатності і можливостей мобілізувати всі (також й людські) ресурси для досягнення поставленої мети.

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації приблизно однакова в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими.  Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких може розгортатися двома шляхами — більш і менш радикальним:

1)           розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт контрелітами;

2)           перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою.

Той чи той тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він визначений глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем втрати старою політичною елітою своєї легітимності, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу властивий країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи той спосіб висловлюють свою незгоду з її політикою, не бажаючи визнавати її права на здійснення владних повноважень у майбутньому. За таких умов події розвиваються двома шляхами: або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення); або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни – маси “змітають” стару еліту насильницьким способом.