92. Ендогенний та екзогенний характер політичного транзиту (н.А. Латигіна)

На межі 1970 – 1980-х років виникла транзитологічна парадигма як своєрідна реакція на макросоціальні теорії, котрі переважали раніш в академічному середовищі, та у зв’язку з необхідністю осмислення особливого типу політичних процесів переходу від авторитаризму до демократії. Ці процеси відрізняються від процесів у стабільно функціонуючій системі такими ознаками:

· посиленням соціальної напруженості;

· кризою легітимності влади;

· різким зниженням ефективності політичної системи;

· зниженням передбачуваності поведінки індивідів і груп;

· зростанням потреби у колективному виході з кризи [3].

Досліджуючи демократизацію (або переходи до демократії) у різних регіонах світу, вчені-транзитологи керуються постулатом, що процес зародження і визрівання демократії не обов’язково має бути універсальним як у соціальному плані, так і за часовою протяжністю, оскільки поведінка та дії політичних акторів у такий період обумовлюються комбінацією внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних) факторів. Іншими словами, для кожного етапу демократизації та для кожного регіону існує власний алгоритм успішного переходу до демократії. Проте в алгоритмі управління таким переходом можна виявити загальні кореляційні (як позитивні, так і негативні) зв’язки, знання яких, без сумніву, корисне і з наукової, і з практичної точок зору.

Зазвичай перехід до демократії висуває дилему: реформа існуючого режиму (якщо він взагалі піддається реформуванню) або розрив з ним. Насправді істинна глибока демократизація поєднує в собі і реформу інститутів держави, і розрив з попередньою політичною практикою, і відмову від колишніх методів керівництва. Як правило, демократизація викликається глибокою внутрішньою кризою економічних, політичних, соціальних структур суспільства, „зношеністю” ідеології або системи цінностей, і тому безпосередньо пов’язана з проблемами модернізації та виступає її інструментом.

Демократія може виявитися результатом десятиліть поступової еволюції (Велика Британія, США), наслідування (Індія), динамічних перетворень (значна частина країн Східної Європи 1989 року), обвалів (Росія після 1991 року), революцій (Португалія і Аргентина), угод, досягнутих шляхом переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа, ПАР). Як відомо, і післявоєнна історія дала чимало прикладів різних шляхів демократизації: редемократизація після іноземної окупації (Данія, країни Бенілюксу, Австрія); реформи політичних інститутів після визволення (Франція, Італія); впровадження демократії за допомогою окупантів, тобто шляхом нав’язування ззовні (Японія, Німеччина); трансформація авторитарних режимів „освіченим” монархом (деякі країни Східної Європи 1945 – 1948 років) або військовим диктатором; демократизація за ініціативою „згори”, внаслідок договору з опозицією (Іспанія, Бразилія); в результаті тиску, стимульованого демократичною еміграцією (Греція); демократизація країн, що звільнилися від колоніальної залежності тощо. Можливі, треба думати, й інші варіанти.

Як правило, авторитарні режими більш-менш самостійно визначають час, засіб і масштабність свого відходу зі сцени суспільного життя. Принципово наполягаючи на негайному відреченні від влади, демократичні сили в цьому випадку можуть стати на заваді обіцяним змінам. Згадаймо Дж. Лінца: „Стратегія прямого розриву може бути використана лише в революційній або потенційно революційній ситуації” [5]. Як вказується в одній із праць, присвячених мирній демократизації в південноєвропейському і латиноамериканському регіонах, найбільш вірогідний спосіб успішного переходу до демократії закладений в „серії дрібних реформ”, а також значно залежить від готовності демократичної опозиції миритися на перших порах з вельми обмеженим полем дій, яке надає їй авторитарна система на початковій фазі процесу, тобто опозиція повинна вдовольнятися можливостями переговорів і уникати спокуси насильства.

Перевага шляху демократизації, з нашої точки зору, полягає в тому, що конкуруючі політичні сили отримують час для того, аби звикнути до атмосфери демократичних виборів і сподівань, пов’язаних з демократичним правлінням, перш ніж уся державна структура стане відкритою для політичної боротьби. Проте тривалість такого переходу до демократії обчислюється десятиріччями та поколіннями, і цей часовий фактор є однією з найсерйозніших дилем переходу від авторитаризму до демократії. Необхідно зазначити, що потрібен час, щоб партії змогли адаптуватися в атмосфері взаємної довіри і терпимості, поваги до закону, а цього можна досягти лише шляхом багаторічної конкуренції, взаємодії і серії демократичних виборів. Проте деякі країни не можуть дозволити собі розкіш зволікання. Для них можливість переходу до демократії – життєво важлива, вирішальна мить, яку не можна пропустити. Часто буває й так, що важко виокремити момент краху тиранії, а ті, хто має владу, не виявляють готовності або схильності до розробки, прийняття і реалізації стратегії ґрунтовно спланованого переходу до демократії.

В сучасному світі з його новітніми засобами масової інформації і широкими міжнародними контактами жоден з політично освічених народів не побажає чекати десятиріччями, доки певний режим у межах тривалої перспективи погодиться на процес демократизації. Для прискорення цього процесу, а, отже, і становлення громадянського суспільства, а також для відновлення природного взаємозв’язку суспільства і влади, необхідно здійснити низку першочергових заходів. Найважливішими з них, як вважає Д. Леррі, є обмеження влади та її підзвітність [6]. Особливо суттєвим у зв’язку з цим є верховенство права, для чого необхідні професіональні судді, каральні структури і незалежний виборний орган. Вони покликані запобігати, контролювати і карати політичну корупцію на всіх рівнях суспільного життя.