120.Спільне і особливе в різних варіантах демократизації авторитарних режимів. Недоліки елітистської теорії.

Демократія – одне з небагатьох загальновживаних у суспільно-політичному дискурсі понять, з яким у сучасної людини не пов’язані стійкі негативні асоціації. У будь-якій західній політичній системі переваги демократії визнаються фактом, що не потребує доказів. Навіть політичні режими, що не мають нічого спільного з народовладдям, визнають демократію політичною цінністю. Якщо, наприклад, лібералізм визнається лише однією з допустимих політичних ідеологій, поряд із соціал-демократією й консерватизмом, то альтернатив демократії в сучасному західному суспільстві вже немає.

На початку ХХІ століття у багатьох державах світу відбуваються процеси демократизації. Якщо країни Європи та Північної Америки вже протягом тривалого часу існують в умовах демократичних режимів, то нові державні утворення в Азії, Африці та Латинській Америці, які з’явилися на політичній карті світу в останні десятиліття, у переважній більшості не мають подібного досвіду. Це призвело до встановлення у низці країн тоталітарних і диктаторських режимів, які не тільки перешкоджають суспільному розвитку всередині країни, а й створюють загрозу для цілих регіонів, ініціюючи військові конфлікти.

На противагу репресивним режимам, у країнах, що розвиваються, триває демократичний транзит – послідовний розвиток демократичних інституцій. Особливо це стосується держав колишнього соціалістичного блоку, що утворилися після розпаду СРСР та Югославії, а також країн Латинської Америки, у яких було повалено військові хунти. В останні роки у центрі уваги опинилися країни Близького Сходу, які знаходяться у стадії фундаментальних суспільно-політичних перетворень, результатом яких, можливо, стане встановлення народовладдя. Слід особливо підкреслити, що Україна також є державою, що пережила досвід тоталітаризму, а отже дослідження процесів демократизації має для нас особливо важливе значення.

Якщо до початку ХХ століття розвитку демократії перешкоджали феодалізм, аристократія, релігія, то приблизно сто років тому з’явився тоталітаризм, який проявився у таких антигуманних ідеологіях, як комунізм (передусім сталінізм та маоїзм), фашизм і нацизм. Нові виклики демократії зумовили новий характер її досліджень: вони частково переходять з площини філософії до соціології та політичної науки. Серед філософів ХХ століття, які приділяли увагу проблемам демократії, слід особливо відзначити австрійського і британського вченого, філософа науки Карла Раймунда Поппера. Його праця «Відкрите суспільство і його вороги» є свого роду відповіддю на загрози демократії (авторитаризм і тоталітаризм). Він виокремив два типи суспільств: відкрите і закрите. Демократія є притаманною саме відкритому типу.

Модель закритого суспільства Поппер будує на основі племені. Для нього характерне підпорядкування магічним силам, некритичне ставлення до звичаїв соціального життя. Розпорядження і заборони повністю визначаються усе життя суспільства й людини. До закритих суспільств відносяться традиційні спільноти, фашистські та комуністичні режими.

Відкрите суспільство – раціональне і критичне. Людина усвідомлює свою автономність, відтак має право (і обов’язок) приймати рішення. Суспільні проблеми є предметом вільного обговорення. Відтак, лише відкрите суспільство має можливості для розвитку. Перехід від закритого до відкритого суспільства Поппер характеризує як одну з найглибших революцій, через які пройшло людство.

Розрізняючи типи правління, Поппер пише: «До першого типу належать уряди, від яких підвладні можуть позбутися без кровопролиття хоча б шляхом загальних виборів. Тобто суспільні інститути забезпечують засоби, за допомогою яких підвладні можуть змістити свого правителя, а суспільні традиції гарантують, що ці інстанції не будуть з легкістю зруйновані тими, хто перебуває при владі. До другого типу належать уряди, від яких підвладні не можуть позбавитись інакше, як шляхом успішного перевороту, тобто у більшості випадків – ніколи. Я пропоную вживати термін «демократія» для короткого визначення урядів першого типу, а термін «тиранія» чи «диктатура» - для другого» [8, с. 144].

Поппер намагається розкрити сутність демократії через аналіз організації життєдіяльності суспільства в цілому. Зокрема, демократичність суспільного життя найбільш проявляється в забезпеченні свободи слова і критики, свободи виборів, наявності мирної й ефективної діючої опозиції, поваги прав і свобод меншості. Тільки демократичні інститути дозволяють проводити реформи без застосування насильства.

Аналізуючи сутність демократії, варто розглянути ідеї російської дослідниці Т. Алексєєвої. Вона стверджує, що демократичне правління засноване передусім на згоді тих, ким управляють. Якщо дивитися на демократію з цієї точки зору, то сутність демократії пов’язана з процедурами участі пересічних людей у процесі прийняття рішень. Демократія має безпосереднє відношення до змісту рішень, що приймаються, тобто включає не лише процеси здійснення політики, але й результати цих процесів. «Демократичні уряди за визначенням проводять політику, що сприяє зміцненню певних фундаментальних демократичних цінностей, таких як свобода, рівність і справедливість» [12, с. 20].