6. Методологічні засади політичного транзиту.

Мелвіль, запропонував використовувати методологію "коловороту причинності" для аналізу структурних і процедурних факторів як передумов демократичних транзитів. Він вважає, що чітка причинність, яка достатньо і комплексно пояснює феномен демокра¬тичного транзиту та зародження демократії в цілому (тобто, її "органічне проростання, силове впровадження зсередини або подібне нав'язу¬вання ззовні") в нинішній літературі не просте¬жується.

Отже, під час побудови загальних моделей походження демок¬ратії одні автори роблять акцент на структурних факторах (насамперед, це державо- і націоутворюючі, соціально-економічні і культурно-ціннісні фактори), а інші - на факторах процедурних, особливо на виборі та послідовності конкретних рішень і дій тих політичних акторів, від яких залежить процес де¬мократизації. Але як зауважив Пшеворський "процес демократичного транзиту можна вважати закінченим тоді, коли демократична культура стає домінуючим сегментом політичної культури суспільства, коли демократія стає такою, що сама себе підтримує".

Прибічників структурного підходу (Ліпсет, Алмонд, Верба, Растоу, Інглехарт) цікавлять, в першу чергу, виявлені та зафіксовані загальні положення між певними соціально-економічними та культурно-ціннісни¬ми змінними. При цьому дані цих положень подаються власне як структурні (тобто, зумовлені впливом деяких об'єктивних суспільних струк¬тур, а не суб'єктивними намірами та діями акторів-учасників політичного процесу) умови де¬мократії та демократизації. Якщо розглянути уза¬гальнену структурну модель переходу до демократії, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демократизації:

- здобуття національної єдності і відповідної національної ідентичності;

- досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;

- розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демокра¬тичних принципів, довіру до ключових політич¬них інститутів, почуття громадянського обов'язку тощо;

- наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.

Спроба теоретико-методологічного синтезу структурного і процедурного підходів до де¬мократизації є необхідною, оскільки дозволила б враховувати більш широку сукупність факторів та змінних, а також побудувати більш багатовимірні моделі процесів, які досліджуються. І своєрідним початком для такого попереднього синтезу могла б стати методологія аналізу, яку вперше бу¬ло використано у праці Кемпбелла, яку він назвав "крувообігом причинності". Автор цієї праці наголошує, що в ідеалі поступове просування в процесі аналізу від змінних макрорівня, які впливають на демократизацію, до змінних мікрорівня повинно здійснюватися у відповідності до повної методо¬логічної логіки.

7. Взаємозв'язок між політичними інститутами і політичними цінностями в посткомуністичних суспільствах.

Аналізуючи проблему посткомуністичних трансформаційних перетворень, ми зауважили, що політична теорія переходу розроблена, зазвичай, на досвіді латиноамериканських та інших країн третьої хвилі демократизації, де перехід відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням трансформаційних процесів у цих країнах було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Після подій 1989 року основні положення теорії переходу були підтверджені та розвинуті на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи. Однак, потрібно зазначити, що в цей регіон комуністичні режими були принесені ззовні і не надто вкоренились тут. До того ж, в останній період свого існування вони мали більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.

Окремий випадок – пострадянські суспільства. Хоча перехідні процеси в них мають багато спільного із зазначеними вище групами країн, вони тут складніші. Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути громадянського суспільства або не були ніколи, або були викорінені не лише з практики, але й зі свідомості людей репресіями та голодоморами. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, а й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру.

Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька фаз, які відрізняються певними змінами і в політичному устрої, і в економіці та стосунками із розвиненими демократіями. З. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набувати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень.

На першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюються політична трансформація найвищих органів влади, демократія встановлюється “згори”, ліквідовується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадсько-політичні рухи. На цій фазі суспільних змін важливо усвідомити важливість радикальної політичної реформи як основи ефективності економічних перетворень та досягти в суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу в проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.

Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана “шокова терапія”, яка на думку багатьох економістів бажана, можлива лише тоді, коли є об’єктивні і суб’єктивні передумов. В іншому разі вона може спричинити економічний безлад та політичну конфронтацію.

На другій фазі відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція – нова політична еліта, створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система, здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація виробництва, відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.