79. Консолідовані демократії ( X. Лінц и а. Степан, л. В. Сморгунов).

Цикл розвідок питанню транзитології присвятив професор Єльського університету X. Лінц. Результатом його досліджень стало розроблення взаємопов’язаних концепцій “консолідації демократії” та “завершеного демократичного переходу”.

Згідно з визначенням Д. Лінца і А. Степана, консолідована демократія — це «політичний режим, при якому демократія як складна система інститутів, правил, а також зразків стимулів і гальмувань стала, одним словом, «єдино визнаним типом гри»

З погляду X. Лінца і А. Степана, ступінь просування і характер змін у країні, що переходить до демократії, може бути оцінена за допомогою таких характеристик: “Демократичний перехід завершився в тому випадку, коли досягнуто певне порозуміння з приводу політичних процедур зміни уряду; коли його прихід до влади є результатом вільного голосування народу; de facto уряд отримує важелі влади для розробки нової стратегії і коли de jure створені новою демократією виконавча, законодавча і судова влада не повинні передавати іншим органам свої функції” [7, с. 901]. Стосовно ключової категорії “консолідація демократії”, що означає підсумковий стан змінюваного політичного режиму, Х. Лінц і А. Степан вирізняють три аналітичних вимірювання, котрі дають змогу всебічно характеризувати його. По-перше, у “вимірі поведінки” (behaviorally) стан консолідації означає, що жоден впливовий політичний актор не пробує досягати цілей антидемократичним шляхом. По-друге, у “вимірі орієнтації” (attitudinally) суспільство демократично консолідоване, якщо більшість населення орієнтована на розв’язання соціальних проблем у межах демократичних процедур та інститутів. По-третє, у розрізі “конституційного вимірювання” (constitutionally) урядові й опозиційні сили долають конфлікти між собою лише на основі встановлених правових норм і законів.

Ось такі параметри завершеності перехідного процесу, консолідації демократичного режиму як підсумку сукупності політичних змін.

80. Причини перешкод хвиль демократизації.

Висновок, якого дійшов С. Хантінгтон, стосується питання про максимальні перешкоди на шляху демократії. До них він відносить незаможність країн і нетривалість приходу демократії в ті або інші країни. Безумовно, не існує універсальних рецептів інституціонального будівництва, але є універсальні, типові помилки, котрих варто всіляко уникати. Є багато такого, чому нові демократії можуть навчитися одна в одної, а також у більш розвинених демократій.

Викликає інтерес у цьому плані й позиція Дж. Брайса, який у своєму класичному дослідженні проблем демократизації дійшов висновку, що “у минулому до демократії вів лише єдиний шлях – прагнення позбутися деяких відчутних утисків”. Демократія не була одвічною або основною метою боротьби, до неї зверталися як до засобу досягнення якоїсь іншої цілі, або ж вона діставалася як побічний продукт боротьби [5].

у світі немає двох демократій, які б пройшли через боротьбу тих самих сил, що ведуть спір з того ж кола питань і з тими ж інституціональними наслідками. Тому здається малоймовірним, щоб якась демократія з точністю повторила шлях уже відомої демократії. Щоб прийти до демократії, вважає Д. Ростоу, потрібне не копіювання конституційних законів чи парламентської практично вже наявної демократії, а спроможність реально оцінити свої специфічні конфлікти й уміння виробити або запозичити ефективні механізми їх розв’язання. І, зрозуміло, “прихід” демократії не варто тлумачити як щось таке, що здійсниться протягом року.