94. Інституціональний підхід в транзитології. Перехід до конкурентних та неконкурентних режимів за в.Я. Гельманом

На інституціональному рівні нестійкий характер демократичних процедур багато в чому обумовлюється незвичністю ситуації, за якої маємо “невизначеність результатів при визначеності правил гри”. Це призводить до того, що зростає спокуса використовувати надійний і добре знайомий адміністративний ресурс і забезпечувати необхідні результати виборів, референдуму (навіть шляхом вольового подолання кризи проникнення, тобто керування потоками ресурсів), незважаючи на те, що населення знаходиться під загрозою смерті від голоду і воно в цих умовах чомусь “червоніє” і “лівіє”. Тому правлячі еліти встановлюють зовсім непрозорі правила гри, за наслідки яких ніхто не несе відповідальності (це втілюється у амбівалетному характері конституцій, постійній зміні виборчих процедур, відсутності принципу відповідальності в самій технології володарювання).

Процедури, що їх еліти встановлюють на підставі проміжного консенсусу щодо правил гри і принципів керування владними ресурсами, можуть мати перехідний характер.

Це веде до того, що конфліктогенний потенціал суспільства, яке трансформується, актуалізується і призводить до політичних криз і соціальної напруженості. Подолання дисфункцій нестійких формалізованих і неформалізованих інститутів демократії лежить у площині посилення прозорості правил гри між елітами, включення принципу політичної відповідальності у процедури діяльності політичних акторів, що могло б служити способом “стримування і часткової нейтралізації цих енергій” [11, c.169].

А. Пржеворскі вважає, що динаміка демократичного транзиту залежить від співвідношення політичних сил, правильно обраної ними стратегії і тактики. Згідно його інтерпретації перехід розпадається на дві фази: лібералізації і демократизації. На фазі лібералізації змінюється баланс сил між правлячими групами й опозицією, відбувається розкол усередині еліт і це супроводжується катастрофічною втратою довіри до всіх соціальних інститутів з боку населення.

Ф. Шміттер і Г. О'Доннел аналізують проблеми інституціалізації політичних змін, додаючи до двох фаз (лібералізації і демократизації) третю фазу — ресоціалізації, на якій і відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри і їх поступове включення в нову політичну систему.

Гельман ставить низку питань, пов'язаних з концепціями демократії і демократизації, і шукає на них відповіді в світлі досвіду політичного розвитку пострадянських країн. Так розглядаючи пізнавальні перспективи моделей демократії в пострадянському суспільстві, Гельман зазначає, що у світлі пострадянської практики найбільш поширені в літературі моделі демократії для колишнього СРСР виглядають недостатніми. Більшість теоретиків «переходів до демократії» розглядають критерієм демократії заміщення урядових посад через вільні і справедливі вибори. Існує безліч способів забезпечити діючому носію «верховної влади» переобрання за будь-яких обставинах і не допустити зміни влади в разі перемоги небажаного кандидата. У пострадянському просторі немає значного прошарку громадян, які автономні від влади, насамперед економічно, тому в пост-СРСР поведінку мас ще довго буде відображати передусім процеси на урорвне еліт, а про громадянське участю поки не йдеться. Для побудови теорії пострадянського переходу

Гельман пропонує розглянути особливості та фактори відповідальні за цей феномен. Досліджуючи особливості пострадянського переходу в працях різних авторів, Гельман умовно поділяє їх на три групи. Прихильники першого підходу акцентують увагу на особливостях «подвійного», «потрійного» або навіть більш складного процесу переходу в країнах Східної Європи і пост-СРСР, де стартові умови демократизації помітно відрізнялися від існуючих в Латинській Америці або Південної Європи. Друга група робить акцент на особливості культури та історії Росії, оголошуючи пострадянські суспільства непридатними для демократії в силу різних причин. Третя група оголошує Росію і інші пострадянські держави «слабкими державами», де відсутня верховенство права і держава має обмежені можливості щодо застосування силових методів впливу. Відсутність верховенства права означає домінування неформальних інститутів, при яких формальні інститути є лише фасадом неформальних або не мають значення.

Далі Гельман зазначає, що якщо розглядати ідеальну демократію як конкуренцію акторів в рамках формальних інститутів, то пострадянські режими в Росії та України можна кваліфікувати як конкурентні при домінуванні неформальних інститутів, на відміну від неконкурентних в Білорусі і Казахстані, де теж переважають неформальні інститути.