117.Роль менталітету та традицій в демократичному транзиті. Регіональна ідентичність (л.П.Нагорна).

Регіональна політична ідентичність відіграє велику роль у загальнонаціональній структурі ідентичностей, вона може служити основою для особливого сприйняття загальнонаціональних політичних проблем і складається на основі спільності території, особливостей господарського життя, певної системи цінностей, етнічної та конфесійної спільності. Кожна з цих підстав за певних умов може викликати гіпертрофовану регіональну ідентичність. Найчастіше посилення регіональної ідентичності виникає в результаті складних відносин з центром і обмеження (або наявності масових уявлень про таке обмеження) регіональних політичних, соціально-економічних, духовних інтересів. В цьому випадку в ранжуванні ідентичностей на перший план виходить саме регіональна ідентичність на шкоду загальнонаціональній.

Регіональна ідентичність є одним з базових елементів конструювання «регіону» як специфічного соціально-політичного простору. Оголошення сукупності територій «регіоном» можливе лише за наявності певних ознак: спільності історичної долі, властивої тільки цій групі особливостей культури (матеріальної і духовної), географічної єдності території, деякого загального типу економіки. Іншими словами, для регіональної ідентифікації принципово важливим поняттям є уявлення про територіальні зв'язки, що виникають на основі спільного або сусідського проживання членів соціальних груп різного масштабу і культурної ідентифікації.

Л. П. Нагорна у своїй монографії «Регіональна ідентичність: український контекст» пише, що якщо подивитися під цим кутом зору на особливості формування регіональної ідентичності в Україні, то серед факторів впливу можна назвати: 1) природно-кліматичні особливості, зумовлені рельєфом місцевості, забезпеченістю ресурсами, специфічністю поселенської культури; 2) геополітичні впливи — війни та пов'язані з ними міграційні процеси, поділи й переділи території; 3) цілеспрямовані політичні заходи держав-метрополій, спрямовані на інтеграцію території і асиміляцію населення, а також впровадження власних управлінських схем та ідентифікаційних моделей; 4) специфічність соціальної стратифікації, у тому числі зумовлену релігійними й міжконфесійними протистояннями, станом освітньої системи; 5) традиційні чи засвоювані в процесі колонізації правові уявлення та способи самоорганізації; 6) політичні інтереси місцевих еліт [4, с. 74].

118.Системні, структурні, культурні теорії у межах структурного підходу в праці Тараса Кузьо „Посткомуністичні транзити: три виміри або чотири?”

Схему К. Оффе доповнює модель Т. Кузьо, який на ґрунті аналізу демократичних перетворень у пострадянських країнах, дійшов до висновку, «що швидкий розрив з минулим став можливим тільки в регіонах з міцною національною ідентичністю (як то три держави Балтії, Західна Україна, Польща) [13].

До трифазової моделі К. Оффе, Т. Кузьо додає четверту фазу - формування політичної нації.

Таким чином, модель демократичних перетворень К. Оффе - Т. Кузьо припускає:

на першому етапі - установлення політичної демократії;

на другому етапі - затвердження принципів і механізмів функціонування ринкової економіки;

на третьому етапі - розбудову національної державності;

на четвертому етапі - формування політичної нації.

При аналізі західних варіантів моделей демократичних перетворень із метою визначення найбільш адекватного з них для інтерпретацій змін, що відбуваються в українському суспільстві, як було сказано вище, слід також орієнтуватися на вже виявлені особливості переходу останнього від тоталітарного режим до демократичного.

Серед дослідників вважається, що у цей період розвитку українського суспільства були притаманні такі процеси:

• розрив зв’язків між громадськістю та політичною елітою. Правляча верхівка сконцентрувалася на перерозподілі владних повноважень та стратегічних ресурсів, повністю ігноруючи соціальне життя своїх громадян;

• олігархізація політичної еліти, що складалася із представників партійної номенклатури та систематично поповнювалася агентами олігархічних угруповань;

• ідеологічна криза, що характеризувалася прямою відмовою від комуністичної доктрини та висуненням ідей демократичних цінностей, прав людини, які не отримали своєї концептуальної оформленості;

• формальне проголошення доктрини вільного ринку та ринкової економіки;

• реорганізація існуючих інститутів розподілення влади. Така трансформація ще більш послабила зв’язок між населенням та елітою;

• відсутність функціонування каналів циркуляції правлячого класу. Перебудова механізмів політичної системи призвела до знищення структур та ланок, які забезпечували партійну номенклатуру новими кадрами;

• формування багатопартійної системи та нівелювання значущості КПРС, як політичної сили державного значення, вивело з-під тотального контролю та відповідальності діяльність чиновників різного рівня. Це викликало підвищення рівня корумпованості у масштабах країни. Така ситуація поглибила недовіру суспільства до представників політичної влади;

• відсутність конкретної політичної концепції подальшого розвитку української держави. Ідеологічну платформу складали низки загальних ідей про лібералізацію усіх сфер життя, орієнтування на демократичні цінності та вільний ринок;

• трансформація змісту політичної боротьби. Політична боротьба перетворювалася у боротьбу інтересів специфічних утворень крупного капіталу

торгівельно-фінансових груп. Таке становище позбавляло представників влади авторитету серед пересічного населення. Неспроможність держави подолати економічну кризу ще більш погіршувало відносини еліта-суспільство;

• відсутність бекграунду демократичної (партісипаторної) політичної культури у населення, що поглиблювали його відчуження від політичних процесів у країні, посилювали політичну апатію, розширювали обсяги політико-ціннісного вакууму;