132 Транзитологічний підхід до аналізу політичних процесів. Становлення формальних та неформальних політичних інститутів.

Транзитологічний підхід до аналізу трансформаційних процесів виник на початку 1970-х років у контексті критики основних положень популярної на той час теорії модернізації і є, свого роду, другим виданням, оновленою редакцією теорії модернізації з максимально можливим урахуванням усіх її недоліків. Основним елементом такого оновлення стала відмова від розгляду демократизації в контексті глобального процесу, де вона була зумовлена модернізацією в економічній, соціальній, культурній сферах, та її трактування як самодостатнього політичного феномену, який може виникнути та протікати незалежно, наприклад, від соціально-економічного та культурного рівня суспільства. Засновником транзитології вважають американського науковця Д. Растоу. У своїй статті «Переходи до демократії: спроба динамічної моделі» 1970 року він вперше сформулював проблему: яким чином (як?) країни переходять від одного устрою до іншого, і в зв’язку з чим (чому?) одні ліберальні демократії розпадаються, а інші залишаються стабільними та розвиваються? Науковець відкинув уявлення про зумовленість переходу до демократії в різні історичні періоди в різноманітних країнах одними і тими самими чинниками або їх сукупністю. Єдиною загальною попередньою умовою демократії, за словами Растоу, є «національна єдність», оскільки тільки вона не допускає ситуації, за якої в суспільстві можливий латентний розкол. Особливості інституціонального аспекту політичної модернізації розглянуті в концепції німецьких дослідників Вольфганга Меркеля та Аврелія Круасана. Для “нових

демократій” властиве “пошкодження” конституційно-правових принципів і часткова

нейтралізація механізмів стримування влади. Центральна особливість нових демократій –

тип інституціоналізації, що відрізняє подібні демократії від конституційно-правових.

Дослідники визначають інституціоналізацію як процес утворення специфічного набору

соціальних норм і правил, які задають контекст людського співіснування і взаємодії.

Прийняття конституції і процеси формування інститутів, які політично спрямовуються

(політична інженерія, або цілеспрямоване інституціональне будівництво), створюють

лише одну модель політичної інституціоналізації. Так виникають формальні структури

політичних систем. Крім цього, є ще й друга модель – встановлення неформальних

практик і правил політичної гри. У дефектних демократіях така модель не просто

доповнює формально легітимований процес інституціоналізації, вона може навіть –

залежно від характеру неформальних інститутів – суперечити формальній

інституціоналізації [6, 20]. Причиною пошкодження ліберально-конституційних,

легітимних і легально встановлених норм часто є витіснення формальних інститутів

неформальними правилами. Причиною пошкодження ліберально-конституційних,

легітимних і легально встановлених норм часто є витіснення формальних інститутів

неформальними правилами. Така “деформалізація” політичних процедур і правил

прийняття рішень виникає передусім у результаті поєднання двох факторів, що сягають

своїм корінням минулого: авторитарного спадку неформальних практик та акумуляції

економічних і політичних проблем поставторитарної системи, перенесених з

авторитарної фази. Неформальні політичні мережі – результат еволюції інститутів автократичного

режиму. Вони забезпечували ефективні форми комунікації. В.Меркель та А.Круассана

вважають, що чим швидше старим політичним і економічним елітам вдається закріпитися

на значимих позиціях у новому політичному й економічному житті та організувати в

суспільстві вагомі групи інтересів, тим вірогіднішим є сценарій: політичні та економічні

актори в нових демократіях замість дотримання формальних правил нерідко віддають

перевагу відомим неформальним нормам і практикам. Країни так званої третьої хвилі

демократизації зіткнулися з проблемою переважання неформальної складової в політиці,

викривленням процедурної складової політичного процесу. Специфіка інституціоналізції, тобто становлення та утвердження нових інститутів,

визначає успішність модернізаційного процесу, у свою чергу верховенство права та

демократія неможливі без переважання формальних інститутів. Для того щоб досягти

згоди всіх політичних сил, демократія повинна вибудувати таку систему соціальних

інститутів, які відкривають перед всіма політичними силами одночасно перспективи

справедливого змагання за прихильність виборців: вона має бути ефективною та дієвою

стосовно перетворення рішень у життя.