121.Структурні та процедурні фактори як передумови демократичних транзитів (с. Ліпсет, г. Алмонд, с. Верба, д. Растоу, р. Інглехарт а. А. Пшеворський).

Прибічників структурного підходу (С. Ліпсет [10], Г. Алмонд, С. Верба, Д. Растоу, Р. Інглехарт) цікавлять, в першу чергу, виявлені та зафіксовані загальні положення між певними соціально-економічними та культурно-ціннісни­ми змінними. При цьому дані цих положень подаються власне як структурні (тобто, зумовлені впливом деяких об'єктивних суспільних струк­тур, а не суб'єктивними намірами та діями акторів-учасників політичного процесу) умови де­мократії та демократизації. Якщо розглянути уза­гальнену структурну модель переходу до демократії, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демократизації:

- здобуття національної єдності і відповідної національної ідентичності;

- досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;

- розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демокра­тичних принципів, довіру до ключових політич­них інститутів, почуття громадянського обов'язку тощо;

- наявність ефективної держави і дієвого владного апарату. 

Аналіз доводить, що такі кореляції (якщо не брати до уваги деякі виключення) справді існу­ють. Звичайно ж, вони не рівнозначні щодо попе­редніх структурних умов, без яких неможливо почати процес демократичного транзиту. Насам­перед кореляції, які встановлені під час досліджень, вказують не на деякий імператив, а лише на фактори, які сприяють демократизації чи ускладнюють її. Крім цього, те, що іноді прийма­ють за передумови та умови демократії, у підсум­ку може виявитися (і нерідко виявляється) ре­зультатами самого процесу демократизації.

122.”Кольорові революці” як вихід з неопатримоніалізму у праці а.А.Фісуна „Демократія, неопатримоніалізм та глобальні трансформації”.

нверсійні траєкторії пострадянських трансформацій стають головним чинником формування пострадянських неопатримоніальних режимів, інституційна специфіка яких характеризується домінуванням неопатримоніальних правил політичної гри, що передбачають панування клієнтарно-патронажних відносин, персоналізацію влади, злиття влади-власності, приватизацію суспільних функцій. Процеси «демонтажу комунізму» і «транзиту до демократії» призвели до встановлення добре вивчених на прикладі Азії, Африки й Латинської Америки неопатримоніальних систем, в яких, незважаючи на існування демократичного фасаду, ключову роль як у визначенні правил «політичної гри», так і функціонуванні політичної системи в цілому відіграють не раціонально-легальні, а клієнтарно-патронажні відносини та зв’язки.

Теорія неопатримоніалізму дозволяє найточніше урахувати сутність пострадянського розвитку й інтегрувати в межах єдиного підходу весь комплекс рис і особливостей, що становлять його історичну специфіку. Теза про неопатримоніальну природу пострадянських політичних режимів дозволяє досить точно відбити їхні специфічні особливості, а також помістити їх у контекст ширшого політико-історичного й соціально-філософського порівняльного аналізу різних варіантів переходу до «Модерніті», добре вивчених на прикладі країн Західної Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. Неопатримоніальна інтерпретація пострадянських трансформацій також дає можливість розв’язання цілої низки складних дослідницьких проблем, пов’язаних зі встановленням специфіки процесів формування сучасної держави, особливостями пострадянського капіталізму, динаміки розвитку пострадянських політичних режимів тощо.

Концепція неопатримоніалізму може стати новою теоретичною рамкою інтерпретації політико-режимних змін у тій гілці «четвертої хвилі», що розгорталася в державах пострадянського блоку, перед якими стояли завдання будівництва сучасної держави й нації, раціонально-бюрократичної трансформації і національної консолідації в структурі модерної держави. Більше того, неопатримоніальна інтерпретація пострадянських трансформацій дозволяє внести суттєве концептуальне уточнення й провести змістово-сутнісне наповнення понять гібридного режиму, напів- і/або «неліберальної демократії», неформальних інститутів стосовно саме пострадянської реальності. Неопатримоніальна перспектива аналізу дозволяє ширше поставити питання про можливість у пострадянських суспільствах безпосереднього і прямого «переходу до демократії» і сучасної держави, а також про правомірність ототожнення процесів політичної трансформації, що відбуваються в цьому регіоні, з процесами «демократичного будівництва».

Неопатримоніальна інтерпретація пострадянських політичних трансформацій дозволяє істотно переосмислити як зміст, так і загальний фокус політичного процесу в суспільствах такого типу: у своїй реальній основі це перш за все не боротьба партійно-політичних альтернатив в умовах парламентського суперництва, а швидше боротьба різних фракцій політичних підприємців і/або неопатримоніальної бюрократії за монополізацію тих або інших сегментів клієнтарно-патронажних мереж, їх зміну й перерозподіл. В умовах незавершеної раціонально-бюрократичної трансформації та неповного розділення політики й економіки найбільш вигідною і «дешевою» стратегією рентоорієнтованих груп стало входження в клієнтарні ланцюжки обміну ресурсів і капіталу. У цьому контексті концепція неопатримоніалізму дозволяє не лише висунути альтернативну інтерпретацію пострадянських трансформацій, а й пояснити те, що не вдалося запропонувати теорії транзиту: показати, чому і за допомогою яких механізмів та практик виникнення демократії на пострадянському просторі стало винятком, а не правилом, тобто чому демократія переважно не стала побічним результатом відкритої політичної боротьби (як це сталося в Європі).

Теорія неопатримоніалізму дозволяє також глибше зрозуміти динаміку пострадянських політико-режимних змін, зокрема хвилю «кольорових революцій» на пострадянському просторі. З погляду такої перспективи, «кольорові революції» є, перш за все, розпадом моделі консолідації неопатримоніального режиму на основі політико-економічної гегемонії глави держави й вибудовування навколо й під нього клієнтарно-патронажної мережі експлуатації публічних ресурсів. «Кольоровим революціям» як «політичній раціоналізації» знизу протиставляється «силова раціоналізація» згори, яка призводить до контрреволюційної стабілізації неопатримоніального режиму. Запропонована в роботі інтерпретація уможливлює побудову комплексної типології пострадянських режимів, яка враховує баланс сил і структуру союзів усередині трикутника неопатримоніальної бюрократії, рентоорієнтованих підприємців і глави держави, який контролює важелі силового і фіскального впливу (султаністський, олігархічний і бюрократичний варіанти неопатримоніалізму).