80. Демократична консолідація як предмет теоретичних досліджень (ф.Шміттер, г. О'Доннелла, ю.Мельвіль, н.Латигіна).

(статья Латыгиной)

Практика демократичних транзитів третьої хвилі демократизації довела, що обвал недемократичних режимів і спроби побудо­ви нових (як правило, запозичених) демократичних інститутів прямо не пов'язані і тим більше не припускають наявності та масового розповсюд­ження в перехідному суспільстві будь-яких спе­цифічних структурних (інакше кажучи, «об'єк­тивних») обставин. Починаючи з середини 1970-х років, демократичні транзити мали здебільшого ендогенний характер і були — особливо на почат­кових стадіях — результатом певних рішень та ви­бору політичних тактик і стратегій ключовими (а їх зазвичай не буває багато) політичними актора­ми, хоча суспільство в цілому, зрозуміло, створю­вало цьому процесу той чи інший фон.

У центрі уваги прихильників іншого підходу (Г. О'Доннелл, Ф. Шміттер) перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори демократії і демократизації — різні конк­ретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократи­зації. За такого підходу послідовність і взаємозу­мовленість політичних рішень та дій, вибір так­тик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію, виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні) на потрібний момент. Головне в цьому випадку — це взаємодія конкуру­ючих еліт, свідомий вибір ними у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою [6, с. 55].

Прибічники цього процедурного підходу дово­дять, що жодні «об'єктивні» соціальні, еко­номічні, культурні, політичні та інші фактори не можуть ані пояснити, ані передбачити, хто конк­ретно, які політичні сили і актори, коли і за яких обставин відстоюватимуть недемократичний ста­тус-кво або боротися за його спростування. Вони вважають, що дії політичних акторів, які ініціюють і здійснюють демократичний транзит, не визначаються їх «об'єктивним» становищем в суспільній структурі. Навпаки, їх «суб'єктивний» вибір сам створює нові політичні можливості.

А. Ю. Мельвіль у праці «Методология “воронки причинности” как промежуточный синтез “струк­туры и агента” в анализе демократических тран­зитов» надає ескіз можливої стратегії аналізу структурних і процедурних факторів, зокрема, в російському демократичному транзиті: від міжна­родних макрофакторів (які не були вирішальни­ми) — до розпаду радянської державності і виник­нення кризи національної ідентичності — далі до соціально-економічного контексту радянського розпаду і російського транзиту — потім до соціально-класових обставин (соціальна база де­мократизації) і до факторів культурно-ціннісних — і, нарешті, до власне процедурного мікрорівня: від вибору політичних стратегій і тактик перетво­рень, взаємодії політичних сил аж до самих індивідуально-особистісних характеристик клю­чових політичних акторів.

80. Демократичний транзит в праці г. В.Музиченко „Концептуалізація державної політики країн пострадянського простору в умовах глобалізаційних змін”.

Реалізація політичної влади у контексті демократичних держав передбачає функціонування державної політики в умовах існування громадянського суспільства. Існуюча структура інститутів влади не відповідає сучасним вимогам демократичного розподілу влади, особливо це проявляється в країнах пострадянського простору. У боротьбі за владні повноваження між різними політичними, державними та громадськими інституціями державна політика залишається основним дієвим механізмом, хоча й зазнає впливу громадських інституцій та процесу глобалізації в тому числі.

Г. Музиченко підкреслює, що місцева демократія використо-

вується для визначення демократичних процесів на місцях, де поширені процеси децентралізації державної влади, існують інститути місцевого самоврядування й громадянського суспільства. При цьому виділяються її основні компоненти: демократія виходить із самого народу, здійснюється народом та в інтересах народу.

Для української політичної науки більш характерним є вживання саме терміну «державна політика», який і раніше широко використовувався в політичній теорії та практиці, коли за часів радянської влади всі сфери суспільного життя контролювала влада, отже термін «державна політика» вміщував майже всі аспекти управління країною. Пострадянський простір, який зазнав демократичних перетворень, додав до системи політичної влади інших акторів інститут місцевого самоврядування, громадянське суспільство, політичні партії тощо, однак центральним актором політичного життя залишається держава, тому для таких країн термін «державна політика» не обмежується лише діями одного актора в особі держави, а вміщує дії всіх акторів політичної системи, які мають відношення до предмету справи і можуть посприяти розв'язанню конкретної проблеми чи пропозиції.

Особливої уваги потребує дослідження державної політики за умов політичного буття в країнах пострадянського простору. Як вже зазначалося вище, термін «публічна політика» прийшов до нас разом з поширенням демократичних цінностей та розбудовою держави в напрямку масштабної демократизації політичного процесу. Дійсно, в демократичних державах, де окрім державної влади активно в політичному процесі беруть участь органи місцевого самоврядування та інституції громадянського суспільства, термін «державна політика» не охоплює всю сферу політики, тому термін «публічна політика» є більш вдалим та слушним.