97. Концептуально-методологічні засади демократизації як процессу переходу до демократії. Типологія політичних режимів.

Трансформація недемократичних суспільств і перехід до демократії –це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. Наприкінці ХХ століття демократичні політичні системи утвердилися у більш ніж ста державах світу. Таку тенденцію до збільшення кількості демократій Л. Даймонд назвав «безпрецедентним демократичним проривом» [3, с. 11]. Левова частка політичних транзитів відбулася у період «третьої хвилі» демократизації, хронологічні межі якої були визначені як 1974-1990 роки. Велику роль у розвитку цього етапу хвилі демократизації відіграв крах соціалістичних режимів, який стався на зламі 1980-1990-х років у країнах ЦСЄ та в СРСР. У цьому регіоні, у результаті переважно «оксамитових революцій», відбувся відхід від тоталітарно-авторитарних режимів і розпочався рух у напрямку до демократії.Дослідження процесу демократизації, як і будь-яке інше дослідження, вимагає термінологічної ясності та точності понять, тому розглянемо на початку деякі ключові дефініції.

У сучасній політичній думці можна виділити два основні підходи до розуміння демократії. Прихильники першого вважають єдиним критерієм демократії вибори. Засновником концепції електоральної демократії вважається Й. Шумпетер. Він визначає демократію як форму правління, «інституціональне пристосування для ухвалення політичних рішень, завдяки якому індивіди одержують можливість впливати на владу, використовуючи як інструмент суперництво політичних сил у перегонах за голосами громадян» [10, с. 230]. Для Й. Шумпетера політична система є демократичною, якщо особи, котрі приймають колективні рішення, обираються шляхом чесних, справедливих, періодичних виборів, у ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а активне виборче право має практично все доросле населення. Окрім цього, повинні існувати громадянські та політичні свободи слова, друку, зборів і організацій, які необхідні для дебатів і проведення виборчих кампаній.

У сучасній політичній науці існує кілька концептуальних моделей демократичного транзиту для постсоціалістичних країн. Найоптимальнішою є модель, котрі виділяє три можливі варіанти розвитку постсоціалістичної трансформації: 1) прямий перехід до демократії; 2) модель двофазового переходу до демократії; 3) повернення суспільства до тоталітарного стану [6, с. 37]. Основою для цієї моделі є той факт, що політичні режими сучасного світу поділяються на три основнітипи: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Тоталітарний режим –це режим загального монополізму, який охоплює політичну (монополія однієї партії на державну владу, внаслідок чого партія стає державною, а держава –партійною), економічну (монополія партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва) та ідеологічну (монополія офіційної ідеології, яка підкоряє собі суспільну культуру та визначає «кінцеву мету» суспільного розвитку) сфери. Авторитаризм же посідає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією, оскільки він передбачає існування монополії лише на політичному поприщі, тоді як у позаполітичних сферах зберігається обмежений плюралізм (в економіці його обмежує протекціонізм владної еліти приватним структурам, у яких мають капітал її представники; у сфері культури –забороною використання відносної духовної свободи для боротьби з режимом).