Тема 33. Міжнародне співробітництво у сфері кримінального судочинства

Семінарське заняття

Час – 2 год.

Мета заняття: надати знання слухачам про стан та правову основу міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства

Опорні поняття:

• міжнародна злочинність;

• міжнародне співробітництво у сфері кримінального судочинства;

• правова основа співробітництва;

• міжнародний договір;

• міжурядові угоди;

• міжвідомчі договори (угоди);

• національне законодавство;

• неписані норми (звичаї) міжнародного права;

• запит про видачу злочинця;

• запит про правову допомогу;

• запит про провадження слідчих дій;

• екстрадиція.

Навчальні питання

1.Поняття, загальна характеристика історії й сучасного стану міжнародного співробітництва по кримінальних справах.

2.Правова основа міжнародного співробітництва по кримінальних справах.

3.Основні напрямки міжнародного співробітництва органів досудового розслідування. Тенденції їхнього розвитку в сучасних умовах боротьби зі злочинністю.

Методичні рекомендації

Для успішної підготовки до семінарського заняття курсантам і студентам необхідно, насамперед, мати чітке уявлення про правову основу міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства. У цьому зв'язку вони повинні звернути увагу на наступне.

Правову основу міжнародного співробітництва у кримінальних справах становлять:

• міжнародні, міждержавні договори (двосторонні й багатобічні): пакти, конвенції, договори, угоди;

• міжурядові угоди по окремих питаннях, що стосуються взаємодії у боротьбі зі злочинністю;

• міжвідомчі договори (угоди);

• національне законодавство з питань надання міжнародної правової допомоги;

• неписані норми (звичаї) міжнародного права (міжнародна ввічливість, взаємність і ін.).

1. Міждержавні договори.

Міжнародний договір – це врегульована міжнародним правом угода, укладена державами й іншими суб'єктами міжнародного права в писемній формі незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування (ст.2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).

Всі міжнародні договори, що регулюють питання співробітництва у сфері кримінального процесу, можуть бути укладені тільки суб'єктами міжнародного права - державами. Відповідно вони регулюють взаємини держав у цій сфері саме як суб'єктів міжнародного права. Передбачені договорами зобов'язання, як правило, покладаються винятково на їх сторони (суб'єкти), тобто держави.

У такому разі на слідчого, прокурора, орган дізнання й суд як суб'єктів кримінально-процесуального права не може бути прямо покладено виконання зобов'язань держави (як суб'єкта міжнародних відносин) по міжнародних договорах, якщо для цього відсутня належна процесуальна форма, що передбачає порядок реалізації їх конкретних прав і виконання обов'язків. А він відсутній.

Наприклад, жоден з ратифікованих або підписаних Україною міжнародних договорів про співробітництво у сфері кримінального процесу не встановлює єдину для сторін процедуру (порядок) діяльності учасників кримінального процесу, єдине коло їх повноважень та єдині правила їх реалізації.

І це цілком закономірно з погляду існуючої відмінності внутрішньої структури й утримування кримінального процесу України від процедур, властивих кримінально-процесуальним системам інших країн світу, які сформувалися й розвиваються залежно від культурних і правових традицій, які склалися у державі, законодавчої практики держави, відносин правосуддя з політичною владою й цивільним суспільством.

Ці обставини, як відомо, об'єктивно перешкоджають зближенню методів ведення кримінального процесу на рівні окремих держав і розробці синтетичної моделі кримінального правосуддя, придатної для багатьох країн світу. Як відомо, потреба в такій моделі обумовлена проблемами інтернаціоналізації злочинності й необхідністю спільних зусиль для боротьби з нею.

Саме тому в міжнародних договорах розгорнута й строго не регламентується система процедурних юридичних правил міжнародного співробітництва. У них утримується мінімальний обсяг приписів, необхідний, з погляду договірних сторін, для позначення основної суті того або іншого виду міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу.

Загальновідомо, що міжнародне співробітництво при виявленні й розкритті злочинів торкає права та свободи людини. Саме тому стрижень правової основи у даній сфері діяльності становлять загальновизнані норми міжнародного права, закріплені у Загальній декларації прав та свобод людини й Міжнародному пакті про цивільні й політичні права.

Європейська конвенція про видачу правопорушників, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу по кримінальних справах та інші міжнародно-правові акти.

Україна підписала й ратифікувала Європейську конвенцію про видачу правопорушників (1957 р.) із двома протоколами і Європейську конвенцію про взаємну правову допомогу по кримінальних справах з додатковим протоколом (Закон України № 44/ 98-ВР (44/ 98-ВР) від 16.01.98 р.).

У відповідності зі ст. 1 Європейської конвенції про взаємну правову допомогу по кримінальних справах (далі - Європейська конвенція) сторони роблять один одному саму широку правову допомогу на взаємній основі в питаннях кримінального переслідування за злочини, покарання за які, на момент прохання про допомогу, підпадає під юрисдикцію судових органів запитуючої сторони.

Разом з тим, ст.2 міжнародного акту встановлює підстави відмови у правовій допомозі. Так, прохання, що стосується правопорушення, пов'язаного з політичним злочином або фіскальним злочином, а також прохання, виконання якого може завдати шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим істотним, важливим інтересам, може бути не виконана. Сторони повинні повідомити причини будь-якої відмови у наданні взаємної допомоги (ст.19 Конвенції).

Європейська конвенція передбачає обсяг правової допомоги по кримінальних справах. Стаття 3 говорить: «Запитувана сторона виконує у порядку, встановленому її законодавством, будь-які судові доручення, що стосуються кримінальних справ і спрямовані їй судовими органами запитуючої сторони, з метою одержання показань свідків або передачі речових доказів, матеріалів або документів».

Відповідно до ст.ст.14 і 16 Європейської конвенції прохання про взаємну допомогу повинно бути правильно оформлено. Порушення цих положень тягне відмову в правовій допомозі.

У ст. 15 передбачені відповідні органи, на які покладені обов'язки по направленню й виконанню цих прохань (Міністерство юстиції й інших судових органів). Право вибору каналів направлення прохань про правову допомогу надано Сторонам (п. 6 ст. 15). Це правило поширює свою дію й на надання інформації у зв'язку із судовим розглядом.

Європейська конвенція загалом регламентує порядок виконання запитів про правову допомогу, зокрема, процедури виклику свідків, експертів, обвинувачених, а також гарантії зазначених осіб і відшкодування видатків (ст.ст. 7-12).

Резолюція 45/117 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Типовий договір про взаємну допомогу у сфері кримінального правосуддя»( далі – Резолюція) розвила й уточнила деякі положення Європейської конвенції, що стосуються процедури співробітництва.

Наприклад, ст.2 Резолюції доповнила до сфери допомоги, що надається, положення, які стосуються інформації про вироки, що виносяться громадянам Сторін.

Стаття 2 документу визнала збереження ролі неофіційної допомоги, що роблять один одному правоохоронні органи й відповідні установи у різних країнах.

У статті 4 Резолюції приводиться Зразковий перелік підстав для відмови у наданні правової допомоги по кримінальних справах.

До числа інших міжнародно-правових актів, що регламентують питання надання правової допомоги при розслідуванні злочинів, ставиться, насамперед, Конвенція про правову допомогу й правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена між країнами СНД у м. Мінську 22 січня 1993 р. (далі - Мінська конвенція),

Мінська конвенція по суті розвиває положення Європейської конвенції стосовно до міжнародного співробітництва країн, що входять у Співдружність Незалежних Держав.

Вона містить норми, що регулюють різні сторони правової допомоги по кримінальних справах. Зокрема, у ній передбачений певний порядок зносин (ст. 5) і види правової допомоги (ст. 6). Відповідно до положень цих статей компетентні установи сторін зносяться через свої центральні органи з питань надання правової допомоги шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної сторони. Прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо це може завдати шкоди суверенітету або безпеці, чи суперечить законодавству запитуваної сторони (ст.19 Мінської конвенції).

Доручення про надання правової допомоги повинні відповідати певним вимогам. Стаття 7 Мінської конвенції закріплює зміст та форму таких доручень.

Доручення й всі документи, що спрямовуються, у відповідності зі ст. 17 розглянутого документа, виконуються на державних мовах Договірних Сторін або російській мові.

Відповідно до розглянутого документа при виконанні доручення на території України необхідно керуватися її законодавством. Але на прохання запитуючої установи однієї із країн СНД можуть бути застосовані процесуальні норми цієї країни, якщо вони не суперечать законодавству Росії.

Докладно у ст. 9 Мінської конвенції регламентований порядок виклику свідків, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, їхніх представників, експертів, установлені гарантії для цих осіб.

Детально у розділі про правову допомогу по кримінальних справах зазначеної Конвенції вирішено й питання щодо видачі особи, що скоїла злочин.

Так, Конвенція встановлює взаємні обов'язки сторін щодо питань, пов'язаних з вимогами видавати осіб, що перебувають на їх території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для приведення вироку до виконання (ст.56). У ній також зазначено зміст й форма вимоги про видачу (ст. 58). Регламентовано механізм і процедура видачі (ст. 60-71), встановлені підстави відмови у видачі (ст. 57).

У розглянутому акті також закріплений обов'язок здійснення сторонами - учасниками Мінської конвенції кримінального переслідування.

Згідно ст. 72 Мінської конвенції сторони зобов'язуються здійснювати у відповідності зі своїм законодавством кримінальне переслідування власних громадян, підозрюваних у тім, що вони скоїли злочини на території запитуючої Сторони.

Доручення щодо здійснення кримінального переслідування повинно бути оформлено у відповідності до ст. 73 Мінської конвенції. У зміст документа включені зобов'язання сторін, пов'язані з передачею один одному предметів, які було використано при здійсненні злочину або які можуть мати значення доказів у кримінальній справі (ст. 78).

Правову основу міжнародному співробітництву в зазначеній сфері правових відносин становлять й ряд інших авторитетних міжнародних документів:

• Європейська конвенція про передачу провадження по кримінальних справах від 15 травня 1972 року;

• Декларація Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм расової дискримінації;

• Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.); Конвенція про припинення злочину апартеїду й покарання за нього (1973 р.);

• Конвенція про попередження злочину геноциду й покарання за нього (1948 р.);

• Конвенція про незастосовність строку давнини до військових злочинів і злочинів проти людства (1968 р.);

• Принципи міжнародного співробітництва відносно виявлення, арешту, видачі й покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства;

• Конвенція проти катувань і іншої, жорстокої, нелюдської або принижуючої людський хист поведінки й покарання 1984 р. (ратифіковане 26 червня 1987 р.);

• Європейська конвенція по попередженню катувань і нелюдської або принижуючої людський хист поведінки або покарання від 26 листопада 1987 р.; Конвенція про права дитини від 1989 р. Існує ряд міжнародних документів, які комплексно регулюють боротьбу з певними видами злочинних діянь. Такими є:

• Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961 р.);

• Конвенція про попередження й покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом (1973 р.);

• Монреальска конвенція (1971 р.) і Гаазька конвенція (1970 р.), які передбачають відповідальність за викрадення повітряного судна

• Додатковий протокол до Монреальскої конвенції, Гаазькій конвенції «Про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію» (1988 р.);

• Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1978 р.);

• Міжнародна конвенція по боротьбі із захопленням заручників (1979 р.);

• Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних судів (1970 р.);

• Конвенція про психотропні речовини - (1979 р.);

• Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми й з експлуатацією проституції третіми особами (1950 р.);

• Конвенція про запобігання й покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів (1977 р.);

• Конвенція Організації Об'єднаних Націй по морському праву (1997 р.). При розслідуванні злочинів необхідно опиратися у деяких випадках на положення консульських конвенцій:

• Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.;

• Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.;

• Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. і ряду інших.

У міжнародних договорах, що регулюють торговельне судноплавство, міститься ряд норм, знання яких необхідно при здійсненні співробітництва правоохоронними органами. Ці угоди звичайно передбачають виключення з юрисдикції держави перебування екіпажів іноземних судів.

Україною укладений ряд двобічних угод про правову допомогу правовим відносинам по цивільних, сімейних і кримінальних справах з багатьма країнами світу. Такі угоди укладені, наприклад, з Канадою, США, Арабською Республікою Єгиптом, Узбекистаном, Монголією, а також країнами Балтії, Грузією й Республікою Молдова.

Вони, зокрема, визначають: обсяг і види правової допомоги при розслідуванні злочинів; можливість застосування процесуального законодавства запитуючої сторони при виконанні доручення; право кожної з договірних сторін провадити через свої дипломатичні представництва допити власних громадян на території іншої сторони; умови, підстави й порядок видачі осіб для кримінального переслідування й ін.