Віруси та імунна відповідь.

Віруси мають унікальні властивості:

1. Можуть інфікувати тканини, не викликаючи запальних реакцій;

2. Можуть реплікуватися (повторюватися) у клітинах протягом життя, не ушкоджуючи їх;

3. Іноді порушують деякі спеціалізовані функції клітини, не викликаючи явних порушень функцій цілого органу;

4. Іноді викликають ушкодження тканини, а потім цілком зникають з організму. Клінічний спектр вірусних захворювань надзвичайно широкий. З огляду на значну поширеність герпетичної інфекції, у якості загального приклада приведемо її клінічні варіанти (табл.).

Таблиця. Клінічні аспекти герпетичної інфекції

Вид вірусу	Клінічні прояви	Способи передачі	Місце латентного перебування
Вірус простого герпесу, тип 1 (ВПГ-1), Неrреs simplex virus 1	Гострий гінгівостоматит, губний герпес, кератокон’юнктивит, енцефаліт, дисемінована інфекція	Повітряно-крапельний (із виділенням із рота і дихаль­них шляхів), контактний (через шкіру)	Ганглій трійничного нерва
Вірус простого герпесу, тип 2 (ВПГ-2), Неrреs simplex virus 2	Генітальний герпес, менінгіт, дисемінована інфекція, цервікальна карци­нома	Статевий, інтрана-тальний	Сакральний ганг­лій
Вірус вітряної віспи (ВВВ), Varicella zoster virus	Вітряна віспа, про­гресуюча вітря­на віспа, уроджена вітряна віспа, оперізуючий герпес	Повітряно-крапельний (із виділенням з рота і дихаль­них шляхів), контактний (через шкіру), транспланцетарний	Ганглій дорсального кореня
Цитомегалові-рус (ЦМВ), Сytomegalovirus	Цитомегаловірусний мононуклеоз, лімфоцитома Беркітта, саркома носоглотки	Трансплацентарний, інтранатальний, повітряно-крапельний (зі сли­ною), статевий, ятрогенний (при переливанні кров)	Лейкоцити, епітеліаль-ні клітини привушної слинної залози, шиї, ниркових канальців

Вірус Епштейн- Інфекційний мононуклеоз, Повітряно-крапельний В-лімфоцити, епіте-

Бар (Е-БВ); лімфома Беркітта, саркома (із виділенням з рота і ліальні клітини

Epstein-Barr virus носоглотки дихальних шляхів) носоглотки

Вірус герпесу людини, тип 6, Human herpes virus 6

Кір дитячий, гландулярний гарячково-подібний синдром, лімфоїдні пухлини

Невідомий

Невідомо

Група вірусів герпесу складається, принаймні, із 60 вірусів, шість із яких вражають людей. Дві особливості патогенезу є загальними для усіх вірусів герпесу у людини. По-перше, повинен відбуватися близький фізичний контакт між інфікованою і неінфікованою людиною для передачі вірусу без залучення проміжного хазяїна (виключенням із цього правила є переливання крові і трансплантація органу щодо передачі ЦМВ). По-друге, після первинної інфекції герпес віруси будуть присутні в організмі хазяїна протягом усього життя.

Щоб обмежити дисемінацію будь-якого вірусу і запобігти реінфекції, імунна відповідь повинна:

1. Бути здатною зупинити проникнення віріонів у клітини;

2. Знищити вже інфіковані клітини, щоб знизити поширення вірусу.

Таким чином, на вірус розвиваються імунологічні реакції двох типів: 1) спрямовані проти віріону; 2) діючі на клітину, інфіковану вірусом. Установлено, що реакції, спрямовані проти віріону є переважно гуморальними, тоді як реакції, що впливають на клітини, інфіковані вірусом, опосередковуються Т-лімфоцитами.

Основними механізмами антивірусних гуморальних реакцій є нейтралізація вірусу, комплементозалежне посилення фагоцитозу вірусу і комплемент-опосередкований лізис.

Нейтралізація вірусу перешкоджає його прикріпленню до клітини-мішені; опосередковується IgG у позаклітинній рідині, IgM у крові і секреторними IgА на поверхні слизових оболонок.

Антитіла беруть участь у нейтралізації арбо-, ентеро-, риновірусів після реалізації цими вірусами цитотоксичної дії у клітині господаря і виходу їх у циркуляцію. Гуморальний компонент є важливим при кору, сказі, поліомієліті, на чому заснована профілактика цих інфекцій.

Імунні комплекси, які містять вірус, можуть зв'язувати комплемент, що сприяє нейтралізації вірусу. В даний час серед імунних комплексів виділяють так звані інфекційні, які утворені із відносною нестачею антитіл і сприяють циркуляції активного вірусу із наступним проявом цитопатогенного ефекту.

Лізис вірусу може бути реалізований і за відсутності антитіл, одним kbit комплементом. Деякі віруси, наприклад вірус Епштейна—Бар, мають здатність зв'язувати СІ з активацією всього класичного шляху і наступним лізисом віріону.

При поширенні вірусу від клітини до клітини або при їхньому контакті, або в тих випадках коли вірус інтегрується у геном чутливої клітини, на перше місце виходять клітинні імунні реакції за участю цитотоксичних Т-лімфоцитів-кілерів.

Специфічні Т-клітини-кілери з'являються через 2-3 дні після зараження і передують появі вірусонейтралізуючих антитіл.

У противірусному імунітеті руйнування заражених клітин здійснюється як Т-лімфоцитами, так і, одночасно, активованими макрофагами. Вироблений різними клітинами у цей період інтерферон гальмує транскрипцію вірусного геному у клітині-господарі і перешкоджає трансляції вірусної мРНК, що знижує вірусемію і полегшує завершення процесу елімінації збудника різними факторами специфічного імунітету.

Таким чином, наявність у конкретного індивідуума нормально функціонуючої клітинної ланки імунітету буде сприяти обмеженню вірусного захворювання (в остаточному підсумку — видужанню) за рахунок лізису інфікованих вірусом клітин і, як наслідок, припинення виробництва інфікованого потомства.

Видужання від гострої вірусної інфекції супроводжується виробленням тривалого імунітету і повторні атаки того ж самого вірусу не характерні.

Варто пам'ятати, що персистуючі вірусні інфекції викликають стійкі генералізовані симптоми. У цьому плані показовий вірус Епштейна—Бар, що викликає інфекційний мононуклеоз.

Показано, що до 3-річного віку 90% дітей у країнах, що розвиваються, інфікуються вірусом Епштейна-Бар (Е-БВ), що майже незмінно відбувається на субклінічному рівні. У більш розвинених країнах клінічна інфекція частіше усього має місце у 15-25-річній віковій групі у вигляді інфекційного мононуклеозу. Понад 90% хворих мають ЕБВ-антитіла під час гострого вірусного мононуклеозу. При такому стані вірус виділяється із орофарінгеальними секретами протягом декількох місяців і передається від людини до людини.

Специфічність антитіл до різних антигенів вірусу Епштейна—Бар допомагає відрізнити гостру або субклінічну інфекцію від анамнестичної. Так, наприклад, IgМ-антитіла до антигену вірусного капсиду (АВК) продукуються на ранній стадії інфекції і зникають надалі. Напроти, IgG-антитіла до антигену вірусного капсиду з'являються незабаром після IgМ-антитіл і залишаються на все життя на постійному або злегка зниженому рівні. Вчасно ризик розвитку симптомів інфекційного мононуклеозу титри IgG-антитіл до антигену вірусного капсиду вже високий, і стає марним тестування парних сироваток на підвищення титру антитіл, що має велике значення при діагностиці багатьох інших вірусних інфекцій. Антитіла до ядерного антигену вірусу Епштейна—Бар з'являються пізніше, у фазі видужання (через 4 місяці після інфекції) і залишаються на все життя. Антитіла до раннього антигену виникають при первинній інфекції майже в 70% хворих і традиційно вважаються транзиторним індикатором активної інфекції.

Е-БВ є унікальним серед вірусів людини тим, що викликає захворювання шляхом трансформації В-лімфоцитів, що потім набувають здатності до нескінченної самопідтримки. Вони розмножуються як пухлинні клітини, а невелика кількість інфікованих клітин може продукувати вільний вірус, що, попадаючи в інші В-лімфоцити, сприяє їхньої трансформації. До половини лімфоїдних клітин із мигдалин інфікованих хворих можуть бути трансформованими вірусом Епштейна-Бар. Первинна інфекція вірусом Епштейна-Бар може бути "зупинена" двома способами: 1) Т-клітинною імунною реакцією, здатною знищити майже всі клітини, інфіковані вірусом; 2) вірусонейтралізуючими антитілами, які перешкоджають поширенню інфекції від однієї клітини-мішені до іншої. Прийнято вважати, що основну захисну роль грають СД8+ цитотоксичні Т-лімфоцити, що розпізнають і руйнують В-клітини, інфіковані ЕБВ. Однак, як відомо, вірус Епштейна-Бар повністю ніколи не видалиться із організму, а пеиетрує у В-лімфоцитах і епітеліальних клітинах носоглотки. Це призводить до реактивації інфекції вірусу Епштейна-Бар при зниженні з різних причин функціональної активності клітинної ланки імунітету.

Так, наприклад, імуносупресивна терапія застосована при пересадці органів, викликаючи розвиток вторинного клітинного імунодефіциту, сприяє тому що у 1—10% реципієнтів розвиваються лімфопроліферативні захворювання, викликані вірусом Епштейна-Бар.

Описано також первинний Х-зчеплений лімфопроліферативний синдром (синдром Дункана), при якому імунна система в осіб чоловічої статі (у віці від 6 місяців до 20 років) не в змозі контролювати інфекцію вірусом Епштейна-Бар. Більшість хворих із цим синдромом помирає від імунобластичної або неходжкінської лімфоми, інші — від апластичної анемії, треті — від імунодефіциту.

Також в останні роки синдром хронічної втоми пов'язують із персистенцією вірусу Епштейна-Бар та інших вірусів герпесу.