Г) Індуктори та інгібітори ендогенного інтерферону (інтерфероногени, іфг)

До індукторів ендогенного інтерферону належать:

• нестероїдні протизапальні засоби ( амізон, аспірин, мефенамін, ібупрофен тощо);

• антиагреганти і периферичні вазодилятатори (курантил, трентал,тиклід, дибазол);

• низькомолекулярні (до 300-400 Д) хімічні сполуки (неовір, циклоферон, аміксин);

• полінуклеотиди (полі-І-полі-Ц);

• деякі вітаміни (С, ВІ2, Е), здебільшого у великих (фармакологіч­них) дозах.

Основними перевагами індукторів, порівняно з препаратами ІФН, є висока біодоступність і переносність, значно менша кількість побіч­них ефектів, відсутність сенсибілізації і синтезу анти-ІФН антитіл.

Аміксин (тілорон, лавомакс) — низькомолекулярний індуктор ендогенного інтерферону, який індукує син­тез всіх типів ІФН. Кількість ендогенного ІФН, що виробляється, при цьому співставлювана з рівнем екзогенного при терапії рекомбінантними препаратами (інтрон, роферон). Аміксин застосовують у комплексній терапії вірусних гепатитів (В і С), простого герпесу, хламідійних і цитомегаловірусних інфекцій, вірус­них енцефаломієлітів, множинного склерозу, для зменшення імуносупресивного впливу цитостатиків. Препарат призначають по 0,125-0,25 г на добу протягом 1-2 днів, а потім — по 0,125 г через добу або й рідше.

Циклоферон —індуктор, що швидко проникає в усі внутрішні середовища організму, стимулює синтез ІФН протягом доби з часу введення, практично позбавлений побічних ефектів. Циклоферон найчастіше застосову­ється при інфекційних захворюваннях.

Д) Індуктори та інгібітори ендогенного IЛ-2

Індуктори синтезу ІЛ-2: ізопринозин, антибіотики-фторхінолони (особливо ципрофлоксацин, ломефлоксацин), деякі мік­роелементи (селен, літій).

Інгібітори синтезу ІЛ-2: цитостатики, азатіоприн, глюкокортикоїди, простагландин Е₂, дуже високі дози ІФН.

Е) Індуктори та інгібітори ендогенного фактора некрозу пухлин

Природно, найсильнішими стимуляторами утворення фактора некрозу пухлин є бактерійні ендотоксини. До цієї групи відносяться препарати мікробних ліпополісахаридів (лікопід, ліастен, лактомуніл), бактерійні стимулятори (продігіозан, пі­рогенал), а також препарати ІФН, ІЛ-2.

Інгібіторами синтезу фактора некрозу пухлин є глюкокортикоїди, циклоспорин А, вітамін D, ІЛ-6, трентал.

Є) Лейкоцитарні екстракти

Препаратами з цієї групи, що використовуються у клініці, є фактори переносу іммодин та трансфер-фактор. Це низькомолекулярні білки, відомі вже протягом півстоліття, які широко застосовується у меди­цині. При цьому механізм дії залишається неостаточно з'ясованим. Відомо про прискорення проліферації та диференціації попередників імунокомпетентних клітин, стимуляцію мікробіцидності і метаболізму у фагоцитів, підвищення продукції ІЛ-1, ІЛ-2 та гармонізації співвідношення Тх1/Тх2, потенціювання антитілотворення (ІgG та IgA). Препарати використовують при хронічних кандидозах шкіри і слизових, для профі­лактики і лікування герпетичних інфекцій у дітей із лейкозами. Вони збільшують тривалість життя хворих на первинні імунодефіцити.

Ж) Неспецифічні сироватки та імуноглобуліни

Нормальний комплексний людський імуноглобулін діє як препа­рат замісного типу, (тоді як специфічний — взаємодіє з антигенною структурою-мішенню). Нормальний у-глобулін містить антитіла до переважно інфекційних антигенів, проти яких раніше проводилися щеплення (кір, краснуха, епідпаротит), чи якими перехворіла більшість донорів до 25-30 років (вітряна віспа, гепатит А та ін.). Тому він може застосовуватися для профілактики вказаних захворювань.

Нормальний g-глобулін — застосовується для попередження реци­дивуючих інфекційних процесів будь якої локалізації, у дітей при гіпо- чи агамаглобулінемії, при селективних імунодефіцитах з недостатнім синте­зом імуноглобулінів.

Препарати імуноглобулінів для внутрішньовенного застосування (біовен-моно, сандоглобін, інтраглобін та ін.). Основними показаннями для них є:

• синдроми недостатності антитіл, як вроджені, так і набуті (при акушерській, хірургічній, онкологічній чи іншій патології);

• СНІД і СНІД-асоційований симптомокомплекс;

• рецидивні інфекції, особливо, дихальних шляхів;

• профілактика резус-конфлікту;

• наявність антифосфоліпідних антитіл у вагітних (наприклад, при системних захворюваннях сполучної тканини). Введення імуноглобуліну в дозі 0,4-0,6 г/кг 1 раз на місяць аж до початку пологів, попереджує формування некротичних змін у плаценті і перери­вання вагітності;

• негайна профілактика вірусних захворювань (гепатит А, кір), лі­кування і профілактика сепсису (у післяопераційному періоді, в новонароджених тощо);

• ідіопатична тромбоцитопенічна пурпура, автоімунні нейтропенія і анемія. Препарат застосовується в дозі 1 г/кг 1-4 рази на місяць під контролем показників гемограми, ефективніший у дітей;

• синдром хронічної втоми, хоча ефективність сумнівна;

• синдром Кавасакі;

• дитяча епілепсія;

• обструктивні захворювання легенів і астма.

Гістаглобулін (гістаглобін) — комплекс з 0,15 мкг гістаміну гідрохлориду і 12 мг у-глобуліну людської крові, розчинений в 1 мл ізотоні­чного розчину хлориду натрію. Кількаразове введення препарату зумо­влює синтез антитіл до гістаміну і зростання гістамінозв'язувальної активності альбуміну крові.

Показаннями до застосування гістаглобуліну є часто рецидивний або прогресуючий перебіг алергічного риніту, кон'юнктивіту, ідіопатичної кропив'янки. Слід враховувати, що у процесі лікування може за­гострюватися алергічне захворювання.

Препарат застосовують за схемою 0,1-0,2-0,4-0,8-1-0-1,5-2,0 мл з ін­тервалом у 2-3 дні підшкірно. Застосування гістаглобуліну у більшості хворих забезпечує тривалу ремісію, відновлення чутливості до антигістамінових засобів. Через 1-3 місяці рекомендовано провести повтор­ний скорочений курс (3 ін'єкції).

Дещо кращий ефект забезпечує гістаглобін-триплекс, який містить потроєні дози гістаміну і у-глобуліну, вводиться з інтервалом 4 дні. Пі­сля його застосування, як правило, не виникає потреба повторного курсу.