Гігієна грунту.

Грунт — один з найважливіших елементів екологічної системи Землі. Разом з сонячним світлом, водою, температурою навколишнього середовища вона — компонент зовнішнього середовища життєдіяльності людини. Будучи одним з елементів біосфери, грунт багато в чому визначає гігієнічний стан зовнішнього середовища, роблячи великий вплив на стан здоров'я людей і санітарно-гігієнічні умови життя. Людина, здобуваючи з грунту воду, проводячи різні земляні, зокрема підземні, і сільськогосподарські роботи, постійно піддається різним діям окремих грунтових чинників.

Залежно від умов вони можуть робити як сприятливий, так і несприятливий вплив на стан його здоров'я. Тому грунт розглядається як один з найважливіших гігієнічних чинників.

Грунт — природна освіта, що складається з генетично зв'язаних між собою горизонтів, що формуються в результаті перетворення поверхневих шарів земної кори під впливом води, повітря і живих організмів. Грунт є одним з елементів біосфери, що забезпечують циркуляцію хімічних речовин в системі «навколишнє середовище — людина».

Грунт складається з материнської породи (мінеральні з'єднання), різних органоминеральных комплексів, органічної речовини, гумусу (перегною), живих організмів, повітря і грунтової вологи.

Поверхневим шаром грунту є складний комплекс, на 90—99% що складається з мінеральних з'єднань і на 1—10% — з органічних речовин. Мінеральна частина грунту — це в основному пісок, глина, вапно і мул з вхідними в них солями різних металів (алюмінію, кальцію, магнію і ін.), органічна — перегній, або гумус, що утворюється з продуктів розкладання і залишків рослинних і тваринних організмів. Цей шар грунту містить величезна кількість мікроорганізмів.

Залежно від геологічної будови розрізняють піщаний грунт (80% і більш за пісок), супіщаний, глинистий (понад 60% глини), суглинний, солончаковий, — багату хлоридами, чорноземну (20% і більш за перегній), торф'яну і ін.

Гігієнічне значення складу і властивостей грунту

Грунт складається з твердих частинок і вільних, заповнених повітрям або водою проміжків між ними. До частинок грунту з діаметром більше 3 мм відносяться камені і гравій, від 1 до 3 мм — крупний пісок і менше 1 мм — дрібний пісок, глина, пил і мул.

Механічний склад грунту, розміри частинок, їх характер визначають такі її гігієнічні властивості, як пористість, воз-духо- і водопроникність, влаго- і теплоємність, тепловий режим. Грунт складається з крупних (камені, галька, гравій) і дрібних частинок (дрібний і глинистий пісок). Грубозернисті грунти (пісок, гравій, чорнозем), як правило, володіють хорошою воздухо-и водопроникністю, а дрібнозернисті грунти (глина, торф) — значною водоємністю, високою гігроскопічністю і капілярністю.

Величина грунтових частинок визначає одну з її найважливіших гігієнічних властивостей — повітропроникність. Під повітропроникністю грунти розуміють її здатність в більшій або меншій мірі пропускати повітря. Повітропроникність грунту визначається перш за все величиной її пір. У грубозернистих грунтів вона вища, ніж у дрібнозернистих, і тому в таких грунтах створюються кращі умови для притоки кисню і окислення органічних речовин, що сприяє самоочищенню від покидьків. У грунтовому повітрі у зв'язку з розкладанням в ній органічних речовин завжди менше кисню, чим в атмосферному повітрі, але більше вуглекислоти. Грунтове повітря може містити аміак, сірководень і інші продукти розпаду органічного білка тваринного походження.

Наступна важлива гігієнічна властивість грунту — вологоємкість. Під вологоємкістю розуміють кількість вологи, яка може бути поглинене одиницею об'єму грунту, здатність грунту утримувати в собі воду за допомогою сорбційних і капілярних сил. Ця здатність залежить головним чином від загального об'єму пір, яких в дрібнозернистих грунтах більше, ніж в грубозернистих, а також від розміру самих пір: чим вони дрібніші, тим більше води поглинає і утримує грунт. Наприклад, торф'яниста може утримувати трех-пятикратное кількість води, піщана — близько 20%, глиниста — близько 70% води по масі.

Ці види грунту володіють також великою гігроскопічністю — здатністю притягати з повітря водяні пари і конденсувати їх в своїх порах.

Від вологоємкості залежить і рівень стояння грунтових вод від поверхні грунту. Якщо він високий, грунт заболочується, фундаменти і стіни будівель відволожуються, вологість повітря в приміщеннях підвищується і оцінюється як гігієнічно несприятлива.

На такому грунті утруднено тренування на відкритому повітрі, оскільки вона довго не просихає після дощу або поливу. Велика вологоємкість характерна переважно для глинистих і чорноземних грунтів. Найбільш сприятлива з гігієнічної точки зору велика повітропроникність грунту. Саме вона забезпечує енергійне аерування і рясне постачання грунту киснем, необхідним для самоочищення. Грунти з низькою водопроникністю, погано провідні вологу, часто бувають більш сирими і холодними, а у відсутність природного стоку легше заболочуються. Велика вологоємкість, гігроскопічність і капілярність грунту можуть викликати підйом грунтових вод і привести до того, що відволожується грунту і розташованих на нім будівель.

У гігієнічному відношенні найбільш сприятливий грунт з більшою воздухо- і водопроникністю, оскільки ці властивості сприяють інтенсивнішому її самоочищенню, забезпечують нормальний тепловий режим приземного шару атмосфери. Такі грунти, як правило, не заболочуються.

Цими властивостями повною мірою володіють грубозернисті грунти. Вони, як правило, воздухо- і влагопроницаемы. Тому для будівництва різних спортивних споруд необхідно вибирати ділянки землі саме з грубозернистим грунтом.

Температура поверхні грунту робить найбільший вплив на температуру приземного шару повітря, життєдіяльність грунтових мікроорганізмів, процеси розкладання в ній органічних речовин, а також на тепловий режим приміщень першого поверху і підвалів. Ступінь нагрівання сонцем залежить від характеру грунту, пори року, географічної широти і рельєфу місцевості. Так, кам'янисті і сухі грунти з схилом, оберненим на південь і південний схід, мають вищу температуру і швидше нагріваються.

Темні грунти, багаті перегноєм, і сухі прогріваються швидше, ніж світлі і сирі. Сирий грунт — холодніша унаслідок більшої теплопровідності і значного тепловипромінювання. Грунт, покритий рослинністю, менше нагрівається і випромінює тепло.

Штучні покриття з бетону, каменя, асфальту підсилюють випромінювання тепла, значно підвищуючи температуру приземного шару повітря. Так, на майданчику із звичайним грунтом температура грунту складає в середньому 36,5 °С, повітря — 22,5°С, тоді як на асфальтованому майданчику в тих же умовах ці показники складають відповідно 42,0 і 26,3 °С.

Таким чином, асфальтове і бетонне покриття спортивних майданчиків мало придатні з погляду теплового режиму. Це також необхідно враховувати при плануванні і будівництві різних спортивних споруд, особливо відкритих.