Гігієнічні вимоги до структури, змісту і нормування фізичних навантажень, до комплексу занять оздоровчими фізичними вправами

Оздоровчі фізичні вправи протягом дня і тижня. При гігієнічному нормуванні фізичних навантажень необхідно перш за все враховувати їх структуру, об'єм і вміст в тижневому мікроциклі, який є основним циклом в системі занять оздоровчими фізичними вправами.

Поєднання і кількість занять в окремі дні тижня можуть бути однакові або різні, але тижневі цикли приблизно схожі на відміну від спорту, в якому використовують декілька варіантів тижневих мікроциклів в різних поєднаннях залежно від періоду тренувального циклу.

Фізичні навантаження в тижневому циклі можуть змінюватися залежно від того, яке з двох основних завдань в даний момент вирішується: досягнення гігієнічно нормативного рівня фізичної підготовленості що займаються або його утримання. У першому випадку об'єм і інтенсивність фізичних навантажень матимуть тенденцію до збільшення в послідовних тижневих мікроциклах; у другому — залишаться відносно стабільними.

Підготовчо-стимулюючі форми занять повинні застосовуватися щодня (уранішня зарядка) або тільки в робочі дні (заняття перед уроками або перед роботою); відновні форми — щодня (прогулянка перед сном) або тільки у вихідні (туризм вихідного дня).

Розвиваючі форми можуть використовуватися в різних варіантах протягом тижня, проте при цьому необхідно дотримувати наступні основні гігієнічні вимоги:

• не менше двох розвиваючих занять (оптимально 3 — 7) в тижневому циклі;

• приблизно однакові за часом (при 2—4-кратних заняттях в тиждень) інтервали між окремими заняттями;

• заняття приблизно в один і той же час дня.

Перша вимога обумовлена тією обставиною, що після єдиного заняття в тиждень терміновий і відставлений тренувальні ефекти практично зникають, і все починається як би спочатку, тобто суммации (кумуляції) тренувальних ефектів не виникає, і, отже, розвитку рухової якості не відбувається. Більш того, досягнутий рівень, відповідний гігієнічному нормативу, може навіть знизитися. При одноразових заняттях в тиждень підвищена небезпека фізичного перенапруження і травм, пов'язаних з ним, оскільки адаптації до навантажень практично не виникає.

Якщо заняття відбуваються двічі в тиждень, рівень тренованості підвищується у меншій мірі, чим при триразових заняттях, не дивлячись на однаковий об'єм фізичної роботи за тиждень, тобто варіант «три рази на тиждень по 60 мін кожен» дає більший тренуючий ефект, чим варіант «двічі в тиждень по 90 мін кожен». Більш дробовий розподіл фізичного навантаження не істотний, тобто варіанти «три рази по 60 мін в тиждень» і «чотири рази по 45 мін в тиждень» дають приблизно рівний тренувальний ефект.

Проте тут повинна дотримуватися друга гігієнічна вимога до структури тижневого тренувального циклу — приблизно однакові тимчасові інтервали між заняттями. При дворазових заняттях в тиждень інтервал між ними не повинен перевищувати 96 ч (чотирьох діб), другий інтервал — 72 ч. Якщо один інтервал буде більше 96 ч, то тренувальний ефект від попереднього заняття до подальшого слабітиме. При триразових заняттях в тиждень два з них повинні проводитися з інтервалом більше 48 ч і одне — через 72 ч; при чотирьохразових — три інтервали по 48 ч і один — 24 ч. Гігієнічне значення такої періодизації тренувального циклу полягає у виробленні певного біоритму фізіологічних функцій організму, в чергуванні процесів стомлення і відновлення.

Третя гігієнічна вимога — проводити розвиваючі тренувальні заняття в один і той же час дня — також обумовлено доцільністю вироблення певного біоритму фізіологічних функцій організму. При виконанні основного, найбільшого фізичного навантаження регулярно в певний час дня виробляється умовний рефлекс «на якийсь час», підготовчі фізіологічні процеси проходять погоджено, по стереотипу (організм готується до навантаження — «розминається»); оптимально сприймається саме навантаження і протікають відновні процеси після її припинення.

Тренувальні заняття можуть виконуватися вранці або в другій половині дня, після роботи або навчання. Це залежить від конкретних умов життя і бажання тих, що займаються. Колективні заняття в «групах здоров'я» зазвичай проводяться в другій половині дня, самостійні індивідуальні тренування — вранці або увечері, або після роботи і навчання, залежно від режиму дня і бажання тих, що займаються.

Якщо поєднувати самостійні і колективні розвиваючі тренувальні заняття, то в день колективних занять індивідуальне самостійне тренування проводити не слідує. Це пов'язано з тим, що інтервалу (декілька годин між двома заняттями) буде недостатньо для відновних процесів і друге тренування пройде на фоні недовосстановления, що може викликати фізичне перенапруження. Це особливо небезпечно для осіб літнього віку, у яких відновні процеси сповільнені, а адаптаційні можливості організму до освоєння підвищених об'ємів фізичних навантажень понижені.

Самостійне оздоровче розвиваюче тренування краще виконувати один раз в день, поєднуючи в ній фізичні вправи різної функціональної спрямованості (аеробні і анаеробні), оскільки кожне з них підсилює дію іншого і служить засобом активного відпочинку, сприяючи ефективнішому ходу відновних процесів в організмі.

Якщо протягом одного дня виконуються дві розвиваючі оздоровчі фізичні тренування, то доцільно, щоб вони мали різну функціональну спрямованість, наприклад, одна переважно аеробна, а друга — силова, анаеробна.

Відновні форми занять (физкультпауза, физкультминутки) регулярно виконуються кілька разів в день (в робочі дні), зазвичай два або чотири рази; підготовчі (уранішня зарядка, заняття перед початком уроків або роботи) — один раз в день.

Сумарний, за тиждень, об'єм розвиваючих форм занять складає 90—600 мін і відновно-підготовчих форм — 355—760 мин. Таким чином, об'єм фізичних навантажень, що виконуються в заняттях оздоровчими фізичними вправами, залежить від віково-статевих функціональних можливостей, стану здоров'я, особливостей професійної діяльності і індивідуальних бажань, потреб і можливостей тих, що займаються.

Тема 8. ГІГІЄНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАНЯТЬ В ОКРЕМИХ ВИДАХ СПОРТУ

ПЛАН

1. Загальні гігієнічні вимоги до спортивного одягу і взуття.

2. Основні гігієнічні вимоги до спортивного інвентарю, устаткування і підлогових покриттів.

3. Гігієнічне забезпечення занять гімнастикою.

4. Гігієнічне забезпечення занять плаванням та спортивними іграми.

5. Гігієнічне забезпечення занять боротьбою, боксом, важкою атлетикою.

Загальні гігієнічні вимоги до спортивного одягу і взуття

Гігієнічні вимоги до спортивного одягу. Гігієнічно оптимальна, з урахуванням специфіки виду спорту, спортивний одяг і взуття необхідні для ефективної і безпечної діяльності тренувального змагання.

Гігієнічна оцінка спортивного одягу і взуття будується на основі результатів вивчення механізмів адаптації організму людини, відповідним чином екіпірованої до фізичних навантажень як в комфортних, так і в несприятливих умовах навколишнього середовища.

Гігієнічне призначення спортивного одягу і взуття — створення і збереження оптимального теплового балансу в системі «організм спортсмена—окружающая середовище», підтримка комфортного теплового стану спортсменів в процесі занять фізичними вправами різної інтенсивності і спрямованості. Тепловий стан спортсменів залежить не тільки від метеорологічних чинників, але і від характеру спортивної діяльності, тому підтримка теплового гомеостазу забезпечується складнішими взаєминами центральних і периферичних утворень, регулюючих терморегуляцію і що реалізовують її.

У спортсменів, що виконують велику фізичну роботу в спортивному одязі, що супроводжується значним виділенням енергії, важко тепловіддача через шкіру. Середня шкірна температура швидко підвищується, особливо при високих температурі навколишнього середовища і відносної вологості повітря. Це фізіологічна робоча гіпертермія.

Вона дозволяє створювати оптимальні температурні умови для діяльності скелетних м'язів. Температурний режим організму надає пряма дія на динаміку і інтенсивність основних обмінних процесів. Інтенсивність фізіологічної робочої гіпертермії залежить від функціонального стану організму спортсмена, ступеня його тренованості.

У разі надмірного кровообігу шкіри, пов'язаного з гіпертермією, зменшується притока крові до працюючих м'язів і, як результат, знижується спортивна працездатність. Виникають неадекватні реакції: підвищення температури шкіри кінцівок до рівня температури шкіри тіла і вище, надмірне потовиділення (спочатку на лобі, шиї, потім на спині і ногах). Одночасно значно знижується тонус скелетних м'язів, порушується робоча поза, частішає дихання і підвищується ЧСС, знижуються умовні рефлекси, різко піднімається температура тіла, тобто виникає стан так званої «патологічної гіпертермії».

Потовиділення при адекватних фукциональным можливостям спортсмена фізичних навантаженнях підвищується пропорційно їх наростанню. Величина потовиділення залежить не тільки від рівня м'язової активності, але і від температури і відносної вологості повітря, інсоляції, швидкості вітру і теплозахисних властивостей одягу. Низька температура навколишнього середовища особливо несприятливо впливає на організм спортсмена. Тому збереженню постійності температури на холоді сприяє створювана спортивним одягом теплоізоляція. Захист спортсмена від несприятливих умов навколишнього середовища багато в чому залежить від матеріалів, з яких виготовлені спортивний одяг і взуття, конструкції одягу і пакету її матеріалів (числа шарів, величини повітряних прошарків, загальної товщини).

Спортивний одяг повинен забезпечити оптимальний мікроклімат підодежного простору (тепловий стан організму; мікрокліматичні особливості — температура, відносна вологість і рухливість повітря; зміст вуглекислого газу). На нього впливають тепловий стан організму спортсмена, метеорологічні умови зовнішнього середовища і властивості спортивного одягу (конструкція, физико-хімічні властивості тканин окремо і в пакетах).

Температура повітря підодежного простору — провідний гігієнічний показник відповідності спортивного одягу умовам і характеру виду спорту. Для її оцінки вимірюється температура між тілом і першим шаром одягу (білизною). Оптимальна її величина багато в чому залежить від інтенсивності фізичних навантажень. У спокої комфортною вважається температура 30—32° З, при виконанні важкої фізичної роботи — 15°С.

Тепловий комфорт організму спортсмена характеризується і відносною вологістю повітря між шкірою і першим шаром одягу. Гігієнічно оптимальна величина — 35—60%. Вона декілька нижче за відносну вологість навколишнього повітря із-за вищої температури повітря в підодежному просторі. Швидкість підвищення відносної вологості повітря підодежного простору під час тренувань і змагань служить показником невідповідності спортивного одягу характеру занять конкретним видом спорту і відповідним гігієнічним вимогам.

Якщо тренування і змагання проходять на холоді, зволоження спортивного одягу і подальше зниження її теплозахисних властивостей обумовлене в основному збільшенням відносної вологості повітря підодежного простору. Виконання навантажень при високій температурі повітря, коли основним шляхом тепловіддачі стає потоиспарение, сприяє швидкому накопиченню вологи під спортивним одягом, що приводить до перегрівання.

В процесі шкірного дихання в повітрі підодежного простору утворюється вуглекислота. Інтенсивність вентиляції підодежного простору залежить від повітропроникності тканин і конструкції спортивного одягу. Закритий одяг, виготовлений з повітронепроникних матеріалів, сприяє підвищенню концентрації вуглекислоти в підодежному просторі в порівнянні із зовнішнім повітрям. Чим більше шарів одягу, тим вище вміст вуглекислоти в підодежному просторі. Кількість вуглекислоти, що виділяється, залежить і від інтенсивності фізичного навантаження.

Теплоізоляційні властивості спортивного одягу погіршуються під час швидкого руху. Наприклад, при ходьбі залежно від виду одягу її термічний опір знижується на 5,5—28,4%. Проте таке зниження може мати і позитивне значення, наприклад для видалення зайвого тепла при інтенсивній спортивній роботі в умовах нагріваючого мікроклімату.

Теплоізоляційні властивості спортивного одягу залежать і від товщини повітряних прошарків між її окремими шарами. Оптимальні прошарки завтовшки до 5 мм. Якщо одяг виготовлений з повітропроникного матеріалу, при вітрі теплоізоляційна ефективність повітряних прошарків знижується. Для теплоізоляції важлива і товщина пакету матеріалів: чим вона вища, тим більше нерівномірна теплоізоляція різних областей тіла спортсмена.

Для виготовлення спортивного одягу і взуття застосовуються різні матеріали: натуральні, штучні і синтетичні. Натуральні матеріали діляться на дві групи: тваринного (шовк, шерсть, хутро) і рослинного (бавовна, льон і ін.) походження. Матеріали тваринного походження мають білкову природу, рослинного — складаються переважно з клітковини. Штучні матеріали (віскоза, ацетат, триацетат і ін.) створюються з продуктів переробки деревної целюлози, по своїй хімічній природі вони близькі до бавовни і льону. Синтетичні матеріали діляться на полиамидные (капрон), полиэфирные (лавсан), полиакрид онитрильные (нітрон), полівінілхлоридні (хлорин) і ін. Вони можуть бути тканими, нетканими, дубльованими і прогумованими.

Основні гігієнічні характеристики матеріалів, використовувані для виготовлення спортивного одягу і взуття:

теплопровідність;

повітропроникність

гігроскопічність

паропроницаемость

водоємність

випаровуваність вологи.

Спортивний одяг виготовляється також з матеріалів, що складаються з різних волокон. Гігієнічні властивості таких матеріалів міняються залежно від того, яке волокно в них переважає. Наприклад, при додаванні синтетичних волокон до бавовняних гігроскопічність виготовлених з них тканин знижується на 10%. Високогігроскопічні тканини поглинають піт, що випаровується, з поверхні шкіри під час виконання фізичних вправ, зберігаючи свої теплозахисні властивості. Самі гігроскопічні — шерстяні тканини.

Повітропроникні тканини підтримують тепловий баланс організму з навколишнім середовищем і сприяють видаленню з підодежного простору вуглекислоти, вологи і шкірних виділень. Повітропроникність тканини залежить від її будови, товщини, способу переплетення волокон, кількості і величини пір. Чим вище повітропроникність, тим нижче теплозахисні властивості матеріалу.

Крім гігроскопічності є ще декілька показників, що визначають відношення матеріалів до вологи.

Паропроніцаємость — це здатність матеріалу пропускати водяні пари як зсередини, так і зовні. Паропроніцаємий матеріал забезпечує збереження нормального теплообміну організму з середовищем і виділення газоподібних продуктів життєдіяльності. Ця величина залежить від товщини і пористості матеріалу.

Випаровуваність — це здатність матеріалу віддавати воду в навколишнє середовище шляхом випаровування. Швидше висихають тонкі і гладкі тканини. Шерсть, втрачаючи воду повільніше, ніж бавовняна тканина, менше охолоджує тіло. Це властивість матеріалів особлива важливо для спортивних занять в нагріваючих умовах.

Водоємність — це властивість матеріалу затримувати вологу при намоканні. Водоємність збільшує теплопровідність спортивного одягу. У змочених шерстяних тканин водоємність зростає в 1,6—2,2, а у бавовняних — в 3-4 рази. Намокла тканина стає менш повітропроникною. Наприклад, повітропроникність трикотажних тканин в цьому стані зменшується всього на 30%.

Пористість матеріалу визначається відношенням загального об'єму його пір до загального об'єму матеріалу і виражається у відсотках. Ця характеристика впливає на теплопровідність матеріалу, його проникність для повітря, пара і води. При збільшенні пористості тепловий опір і проникність матеріалу зростають.

Гігієнічні властивості спортивного одягу і взуття багато в чому залежать від ступеня жорсткості матеріалів, з яких вони виготовлені. Жорсткість визначається при вигині матеріалу по величині його гнучкості, яка залежить від переплетення ниток і щільності тканин. Наприклад, трикотаж володіє найбільшою гнучкістю, оскільки його нитки не фіксовані і взаємно рухомі.

Спортивний одяг ділиться на нижню білизну, плаття (костюмно-платьевые вироби) і верхнє плаття.

Білизну захищає тіло від дії низьких температур і забруднень навколишнього середовища, вбирає виділення шкіри (піт, жирове мастило слущившихся кліток епідермісу). Костюмно-платьевиє виробу забезпечують додаткову теплоізоляцію, вбирають виділення шкіри в місцях зіткнення з шкірою (на спині, вверху грудей і рук), а також вологу, що проникла через білизну. Верхній одяг разом з білизною і платтям створює необхідну теплоізоляцію, сприяє збереженню здоров'я і спортивної працездатності за рахунок зниження тепловтрат.

Гігієнічні вимоги до спортивного взуття. Вони багато в чому співпадають з вимогами до спортивного одягу: водотривкість; достатня вентилируемость; м'якість; легкість; еластичність. Після намокання і висушування взуття не повинне міняти форму і розміри, залишаючись гнучкою. Загальні вимоги: міцність, еластичність, відповідність порі року, умовам тренувань і змагань, надійний захист стоп від механічних ударних дій при бігу, стрибках, відсутність ковзання підошов по поверхні покриттів спортивних споруд або грунту при заняттях фізичними вправами, а від зимового взуття потрібний ще і хороша теплозащитность. Матеріали, вживані для виготовлення спортивного взуття, повинні приймати і зберігати форму стопи без значних змін внутрішній конфігурації і зовнішнього вигляду.

При виготовленні спортивного взуття застосовуються натуральна шкіра і її замінники, гума, синтетичні матеріали.

З гігієнічної точки зору кращим матеріалом для верху взуття вважається натуральна шкіра. Вона міцна, достатньо м'яка і еластична, добре захищає стопи від дії вогкості і механічних пошкоджень, малотеплопроводна, забезпечує необхідне випаровування поту, володіє здатністю зберігати форму і розміри взуття після намокання і подальшого висушування. Гумове взуття менш гігієнічне, оскільки вона непроникна для повітря, викликає зайву пітливість стоп. Взуття з синтетичних матеріалів відрізняється легкістю і великою міцністю.

Стопа у спокої протягом 1 ч виділяє 1—1,5г поту, при помірному фізичному навантаженні - 2—4 г, а при важкій — 8—10 р.

Піт, затримуючись у взутті, викликає роздратування і потертості шкіри стоп, що підвищує ризик виникнення різних шкірних (грибкових) захворювань. Тому разом з вказаними вимогами спортивне взуття повинне забезпечувати своєчасне видалення речовин, що утворюються в процесі діяльності, з внутрішньовзуттєвого простору. Для цього спортивне взуття повинне забезпечувати достатню вентиляцію внутрішньовзуттєвого простору, що дозволяє уникнути перегрівання і пітливості стоп.

Всі вказані основні гігієнічні показники взаємозв'язані і можуть бути об'єднані в одну головну гігієнічну вимогу до спортивного взуття — модель взуття і матеріали, з яких вона пошита, повинні підтримувати оптимальний мікроклімат внутрішньовзуттєвого простору. Основні гігієнічні характеристики мікроклімату внутрішньовзуттєвого простору наступні: температура 21-23 °С, вологість 60-73% (у взутті з натуральної шкіри — 64,3%), зміст вуглекислоти 0,8%. Конструкція будь-якого спортивного взуття повинна перешкоджати утворенню зарядів статичної електрики, що утворюється на взутті в процесі її експлуатації, і сприяти їх зняттю.

З гігієнічної точки зору важливо, щоб окремі деталі спортивного взуття і їх з'єднання мали гладкі поверхні, особливо усередині. Неприпустимо наявність складок, рубців, нерівностей, виступаючих над її внутрішньою поверхнею, цвяхів або ниток, тобто взуття повинне забезпечувати максимальну безпеку в процесі експлуатації, зручність при виконанні допоміжних операцій, її надяганні і знятті.

Спортивне взуття слід підбирати за розміром стоп. Тоді вона рівномірно і достатньо щільно облягає стопу, фіксує її, не здавлюючи, не викликає хворобливих відчуттів, як в стані спокою, так і при русі, не сковує руху в суглобах. Частина шкарпетки взуття по довжині, ширині і висоті повинна забезпечувати вільний рух пальців; під звідна частина — відповідати подовжньому зведенню стопи і володіти амортизаційними властивостями. Якщо стопа в спортивному взутті обжата в поперечному напрямі, вона найбільш працездатна. Частина п'яти взуття, рівномірно охоплюючи п'яту, забезпечує її стійке положення.

Низ взуття повинен володіти достатньою амортизуючою здатністю, ослабляти ударні навантаження на стопу при русі, поглинаючи їх і розподіляючи за всією площею опори стопи.

Спортивному взуттю необхідні гнучкість в пучковій частині і в області гомілковостопного суглоба. При підошві, що не гнеться, вона повинна забезпечувати перекатываемость стопи.

Взуття з частиною шкарпетки, що завужує, обмежує функціональну діяльність пальців стопи, що приводить до великих фізичних зусиль, швидкого охолоджування із-за порушення кровообігу (особливо взимку), зменшує стійкість. Недостатня довжина взуття викликає згинання пальців стопи в міжфалангових суглобах, выступание їх вперед і вгору і поява потертостей. У надмірно вільному взутті стопа втрачає стійкість, може підкручуватися, що веде до травм суглобово-зв'язкового апарату.

Нераціональна форма стелечной поверхні приводить до хронічної перевтоми м'язів, що підтримують зведення стопи, їх сплощення і навіть формування плоскостопості. Недостатня її амортизаційна здатність підсилює дію ударних навантажень при бігу і стрибках.

У разі невідповідності властивостей взуття гігієнічним вимогам, виділена стопою волога не виводиться назовні. Накопичуючись на поверхні взуття і усередині взуттєвого простору, вона викликає намокання внутрішньої поверхні взуття, прилипання її до шкіри стопи. У деяких моделях взуття врахована специфіка роботи стоп в тому або іншому виді спорту. У них передбачені додаткові деталі, наприклад захисні накладки і щитки, прокладки і амортизуючі прокладки, жорсткі задники і підошви. Крім того, до підошов легкоатлетичного і футбольного взуття прикріпляються спеціальні шпильки, у взутті для туристів і альпіністів застосовуються гумові або пластикові підошви з глибоким рифленням.

Невідповідність спортивного взуття всім перерахованим гігієнічним вимогам може привести до виникнення у спортсменів різних захворювань і навіть втраті спортивної працездатності.

Лижне взуття. До цього взуття пред'являються наступні специфічні гігієнічні вимоги: стійкість до дії вологи, льоду; збіг контура підошви з контуром лижних кріплень; висока гнучкість в пучковій частині (при бігу на лижах відбувається багатократне вигинання стопи в плюснефалан-говом зчленуванні); достатня жорсткість голенной частини (це полегшує управління лижами); легкість; надійна фіксація взуття на стопі і на лижах; високі прочностные характеристики і надійність всієї конструкції в цілому. Лижне взуття повинне бути міцним, непромокальним, щільно підганятися до кріплень, не викликати потертостей шкіри стоп. Для цього вона виготовляється з глухим клапаном і верхи з водостійкої шкіри.

Взуття для лижних гонок повинне бути м'яким, тому шкіряна підкладка робиться тільки в передній частині черевика. Ставиться одинарна підошва, що забезпечує достатню гнучкість взуття. Для запобігання попаданню всередину черевика снігу він обладнався широкою «мовою», що підшивається до бічних поверхонь під шнуруванням до самого верху. Підошва з бокам обрізається прямо, без закруглень, її краї впритул прилягають до скоб кріплення. Халяви черевик повинні бути невисокими, облягати стопу в області гомілковостопного суглоба.

Взуття для стрибків з трампліну виготовляється з міцної шкіри (іноді з кожзаменителя), на підкладці. Для щільнішої фіксації стопи при шнуруванні між верхнім краєм підкладки взуття обладналися гумові амортизатори. Для кращої фіксації стопи черевик забезпечується ременем, що проходить від каблука через підйом черевика, а також додатковим шнуруванням в його задній частині. Пальці ніг захищаються жорсткими шкарпетками. Для кращої фіксації черевика в кріпленні його виготовляють з рантом 3—5 мм, підошва в місцях контакту з скобою кріплення повинна мати прямокутний контур.

У частині п'яти черевик поміщається обмежувач з жорсткої пластмаси, обшитою шкірою і прикріпленою до задньої частини черевика. Обмежувач допомагає лижникові під час відштовхування.

Гірськолижні черевики складаються з двох шарів — верхнього (литого) і внутрішнього (м'якого). Вони або шнуруються, або закриваються пряжками-замками. Найбільш зручними вважаються гірськолижні черевики, виготовлені з двох самостійних роз'ємних частин. Загальні експлуатаційні вимоги до лижного взуття: мінімальна кількість деталей, що зменшує кількість швів, підвищує міцність всієї конструкції черевика; щільне облягання стопи, що знижує вірогідність її травм.

До конструкції верху лижного взуття пред'являються наступні вимоги: мінімальна відстань від блочков або отворів для шнурування до частини шкарпетки, що забезпечує глибоке і щільне шнурування; обов'язкове застосування внутрішніх і зовнішніх підсилювачів, розташованих по лінії найбільших розтягуючих зусиль в пучковій і голенной частинах; застосування різних накладок, щитків, жорстких, напівжорстких або м'яких прокладок, що захищають стопу від зовнішніх дій.