1. Зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сто­ронами, якщо інше не передбачено законом.

2. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосо­вується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином.

3. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті пра­вочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

87

1. Коментована стаття містить колізійні норми, які визначають право, що підлягає застосуванню до вирішення питань, пов'язаних із змістом правочину, тобто правочину, ускладненого наявністю іноземного елементу. Положення ч. 1 коментованої статті є гене­ральною прив'язкою, що має єдине об'єднавче значення для усіх колізійних норм щодо правочинів, зокрема ч. 1 ст. 31 та ст. 33 цього Закону. Згідно з принципами диспозитивності та дозвільної спрямованості регулювання приватноправових відносин ч. 1 ст. 32 цього Закону розглядає в якості загального права, що може регу­лювати зміст правочину, право, яке обране сторонами за їх взаєм­ним волевиявленням (Іех уоіипіаіїз). Під змістом правочину слід розуміти умови (пункти), визначені на розсуд сторін (сторони) і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Так, наприклад, згідно із ст. 70 цього Закону для врегулювання спадкових відносин спадкодавець може обрати в заповіті право держави, громадянином якої він був, а не право держави, у якій він мав останнє місце проживання.

Автономія волі як колізійна прив'язка (формула прикріплення) — Іех уоіипіаііз — отримала свій розвиток у законодавстві багатьох країн світу (закони про МПП Австрії, Венесуели, Польщі, Туреч­чини, Угорщини, Швейцарії та ін.). З цього випливає, що сторони можуть самостійно на власний розсуд обрати право будь-якої краї­ни, яке і буде регулювати конкретний вид правочину. Однак навіть якщо цей колізійний принцип не закріплений у внутрішньому праві певної країни, на практиці він застосовується як норма права, що склалася в формі міжнародно-правового звичаю.

2. Закон закріплює принцип Іех уошпіаііз як провідний, однак у разі відсутності вибору сторін іншим критерієм встановлення кола правових норм, які можуть бути взяті до уваги при визначенні змісту правочину згідно із ч. 2 ст. 32, є наявність найбільш тісного зв'язку між правом певної іноземної держави і відповідними відно­синами, які склалися з даного приводу. Використання колізійної норми, яка відсилає до права, що має найбільш тісний зв'язок із правочином (ргорег 1а\у), підлягає застосуванню в якості допо­міжного (резервного) лише у випадку, коли неможливо визначити право, яке підлягає застосуванню до цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом відповідно до приписів ч. 1 цієї статті. У будь-якому разі для того, щоб компетентний орган зміг застосувати належне право, правочин повинен «відбутися». У двосторонньому правочині (договорі) цей ефект досягається в момент його укладання, в односторонньому — тільки у разі досяг­нення правового результату правочину: прийняття бенефіціаром банківської гарантії, прийняття спадкоємцем спадщини тощо.

3. Найважливіша передумова застосування колізійної формули прикріплення ргорег 1а\у, яка грунтується на встановленні найбільш тісного зв'язку правочину з правом певної держави, полягає у виділенні та правовій кваліфікації сторони правочину, чиє місце проживання або місцезнаходження повинні вказувати на такий зв'язок. Закон в ч. З ст. 32 встановлює, що цією стороною вва-

88

жається сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирі­шальне значення для змісту правочину. На відміну від колізійних норм «держав сім'ї загального права» Закон не відносить проблему стосовно обрання права щодо змісту правочину до виключної компетенції суду, що істотно розширює можливість компетентних органів більш гнучко підходити до вирішення колізійних проблем, які складаються у даній сфері правовідносин.

Отже, оскільки у правочині воля сторін стосовно обраного права прямо не виражена, проблема встановлення самого факту її існування і, відповідно, проблема визначення обраної правової системи покладається на орган, який компетентний розглядати спір, що виник із правочину або пов'язаний з ним. Оскільки ж чинність таких правочинів надалі та правові наслідки, які виплива­ють з цього, цілком залежать від суб'єктивної оцінки органу, який розглядає відповідні правовідносини, уявляється, що зазначений орган за відсутності прямо вираженої волі сторін вправі вирішити питання про дійсність умов, які складають змісту правочину від­повідно до приписів норм права держави, з яким він більш тісно пов'язаний. Причому відповідне клопотання може бути заявлене заінтересованою стороною у правочині згідно із правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирі­шальне значення для змісту правочину (тобто вчинити ті дії, які характеризують сутність правочину), має своє місце проживання або місцезнаходження.

Стаття 33. Сфера дії права, що застосовується до правочину 1. Дійсність правочину, його тлумачення та правові наслідки

недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до

змісту правочину.

1. Коментована стаття містить основний перелік питань, які підпадають під сферу дії права, що застосовується до правочину у відповідності із загальними приписами, встановленими прави­лами ст. 32 цього Закону. Умови дійсності правочину визначені у ст. 203 ЦК України. До таких умов належать: 1) законність змісту правочину; 2)наявність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності; 3) наявність об'єктивно вираженого воле­виявлення учасника правочину та відповідність його внутрішній волі; 4) відповідність форми правочину вимогам закону; 5) спря­мованість на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) відповідність дій, які вчиняються батьками (усиновлю-вачами) інтерсам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встанов­лені частинами 1—3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Правові наслід­ки недійсності правочину встановлюються ст. 216 ЦК України. У випадку, коли правочин є недійсним, він не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недій-

89

сності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій сто­роні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та мораль­ної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Суд при розгляді питання про визнання правочину недійсним застосовує право, якому підпорядковані сторони у даному правочині.

Під тлумаченням правочину прийнято розуміти з'ясування його змісту. Необхідність у тлумаченні може виникнути у зв'язку з неяс­ністю окремих положень правочину в силу термінології, яка в ньому вживається, прогалин у регулюванні тощо. Правила тлумачення правочину містяться у ст. 213 ЦК України. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дають змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини пра­вочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Питання тлумачення правочину включають в себе і певні можливості регу­лювання відносин сторін за аналогією права або закону.

Правилами ст. 33 охоплюються як випадки, коли вибір права, що підлягає застосуванню, здійснюється самими сторонами (ч. 1 ст. 32), так і у випадках, коли такий вибір відсутній і право, яке підлягає застосуванню, визначається шляхом використання колізійних норм (ч. 2 і ч. З ст. 32 Закону України «Про міжна­родне приватне право»).

Стаття 34. Право, що застосовується до довіреності

1. Порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.

1. Коментована стаття є основною колізійною нормою, яка встановлює вибір права щодо порядку видачі, строку дії, припи­нення та правових наслідків припинення довіреності. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч. З ст. 244 ЦК України). Специфікою довіреності, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, є те, що вона

90

зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність. Про це може бути прямо зазначено в тексті довіреності (п. 314 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03.03.2004 р. № 20/5). Стаття 34 цього Закону закріплює традиційне колізійне правило, яка відсилає визначення права, що застосовуєть­ся до довіреності, до права держави, у якій вона видана, тобто до права тієї держави, на території якої був здійснений акт — Іех Іосі асіш. Це означає: якщо довіреність вчинена за кордоном, то поря­док видачі, строк дії, припинення та правові наслідки її припинення будуть визначатися відповідно до приписів іноземного права; якщо ж довіреність вчинена в Україні — то усі зазначені вимоги повинні відповідати приписам норм українського права. Наприклад, особа, яка має місце проживання в Україні, видає довіреність в Іспанії, якою довіряє іспанському громадянину вчинення певних дій на території Іспанії. Цілком зрозуміло, що така довіреність та її ви­конання майже повністю пов'язані з іспанським правопорядком, а місце проживання довірителя перетворюється на формальний момент, який в принципі жодним чином не впливає на зміст цієї довіреності. Тому згідно з приписами коментованої статті слід застосовувати право держави, з якою даний правочин більш тісно пов'язаний, — іспанське право. При цьому слід пам'ятати, що якщо форма довіреності визначається правом держави, у якій видана довіреність, то здатність громадянина до вчинення довіреності — його особистим законом (ст. ст. 16, 18 цього Закону).

Уніфіковані норми, які регулюють право, що застосовується до довіреності, містяться і у деяких міжнародних конвенціях та угодах. Так, наприклад, відповідно до ст. 40 Мінської конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей­них та кримінальних справах 1993 р., учасником якої є Україна: «Форма і строк чинності довіреності визначаються за законодав­ством Договірної Сторони, на території якої видана довіреність». Аналогічна за своїм змістом норма міститься і у ст. 11 Київської угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, 1992 р. та ст. 43 Кишинівської конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р. В цілому ж у законодавчій прак­тиці переважної більшості зарубіжних країн існує загальний підхід щодо визначення права, яке підлягає застосування до довіреності. Враховуючи, що довіреність становить собою один з видів односто­роннього правочину і що вимоги до форми довіреності в основному співпадають з загальними вимогами щодо форми правочину, — для них передбачаються єдині правила. Так, наприклад, абз. 2 п. 1 ст. 1209 ЦК РФ встановлює, що правила, передбачені для форми правочину, застосовуються і до форми довіреності.

Стаття 35. Позовна давність