1. Визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

1. Очевидне призначення колізійної норми, яка встановлена у ст. 82 Закону України «Про міжнародне приватне право», полягає в тому, щоб підпорядкувати відносини, які складаються в процесі

192

визнання і виконання рішень іноземних судів, порядку, вста­новленому чинним законодавством України. Порядок визнання і виконання рішень іноземних судів у справах, що виникають із приватноправових відносин, встановлюється розділом VIII ЦПК України. Даний розділ ЦПК України закріплює дві самостіних групи правових норм: а) про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню (глава 1) і, б) визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (глава 2). З цього слідує, що для підго­товки відповідної правової позиції першочерговим завданням є встановлення правових норм, які регулюють питання визнання та виконання.

Закон встановлює, що рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили за винятком рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів і про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, ін­шим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника), яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки. За загальним правилом питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягу-вачем або у порядку, встановленому міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання кло­потання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду через органи державної влади України, суд повинен прийняти до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України. Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і повинне відповідати вимогам, що передбачені ст. 394 ЦПК України. Про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду суд у п'ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержа­не судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє

193

ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду. Розглянувши подані докумен­ти та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом стягувачеві та боржникові у триденний строк з дня постановлення ухвали. У разі, коли рі­шення іноземного суду вже виконувалося раніше, суд визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню. Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в інозем­ній валюті, суд, який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали.

Поряд з цим Закон встановлює підстави для відмови у задово­ленні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Відповідно до ст. 396 ЦПК України підставами для такої відмови є наступні випадки:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення інозем­ного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого від­повідно до закону органу України;

4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та ЦПК України строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає су­довому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8) в інших випадках, встановлених законами України. На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання

дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче про­вадження». Ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопо­тання з цього питання може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені главою 1 розділу V ЦПК України.

194

Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому вико­нанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю асі Ьос з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, по­дається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 392—394 ЦПК України для подання клопотання про на­дання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених главою 2 розділу VIII. Про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п'ятиденний строк письмово повідомляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього кло­потання. Після подання заінтересованою особою заперечень у письмовій формі або у разі її відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення заінтересованої особи про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що заінтересовані особи повідомляють­ся письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду.

За наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у разі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 396 ЦПК України. Копія ухвали надсилається судом заінтересованим особам у триденний строк з дня постановлення ухвали. Ухвала про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути оскаржена в порядку і строки, встановлені ЦПК України.

Окрім національного законодавства, порядок визнання і ви­конання рішень іноземних судів, а також підстави відмови у їх визнанні та примусовому виконанні закріплюються у міжнародних договорах. Так, наприклад, ст. 21 Договору про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Болгарією встановлює, що у визнанні та наданні дозволу на виконання рішення може бути відмовлено, якщо: 1) відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення повинно бути визнане та виконане, справа належить до виключної компетенції органів юстиції цієї договірної сторони; 2) відповідач у справі був позбав­лений можливості захисту своїх прав, а у випадку недієздатності або обмеженої дієздатності — належного представництва; 3) на території запитуваної договірної сторони по спору між тими

195

ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав вже було постановлено рішення, яке набрало законної сили, або є визнане і надано дозвіл на виконання рішення органу юстиції третьої дер­жави, або якщо органом юстиції цієї договірної сторони раніше було порушено справу щодо цього ж спору; 4) пропущено пере­дбачений законодавством запитуваної договірної сторони строк пред'явлення рішення до виконання. Відповідні умови містяться і у договорах з іншими зарубіжними державами, зокрема у ст. 44 з СРВ, ст. 22 з Грецією, ст. 43 з Грузією, ст. 42 з КНДР, ст. 21 з КНР, ст. 49 з Латвією, ст. 47 з Македонією, ст. 21 з Монголією, ст. 56 з Узбекистаном, ст. 54 з Чехією та ін.

Розділ XIV ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

(Витяг)