3. Правові наслідки усиновлення або його припинення визнача­ються особистим законом усиновлювача.

4. Нагляд та облік дітей, усиновлених відповідно до положень цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

1. Стаття 69 має на меті вирішення колізій, що виникають у зв'язку з усиновленням та його скасуванням. Під усиновленням розуміється прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення компе­тентного органу (суду, консульської установи або дипломатичного представництва України). Включення до Закону України «Про між­народне приватне право» спеціальної статті, присвяченої інституту усиновлення, у транскордонних приватноправових відносинах від­повідає значущості цього права як міжнародно-правового стандарту дотримання прав дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відповідно до ст. 21 Конвенції про права дитини від 20 листо­пада 1989 р., держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існу­вання системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише ком­петентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустиме з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потріб­но, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

Ь) визначають, що усиновлення в іншій країні може розглядати­ся як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забез­печити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

с) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосову­ються щодо усиновлення всередині країни;

162

сі) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод, пов'язаних з цією особою;

є) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домо­вленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні власті чи органи.

З ч. 1 ст. 69 випливає, що при визначенні права, яке підлягає застосуванню до усиновлення та його скасування, застосовується особистий закон дитини та особистий закон усиновлювача. Вико­ристання українським законодавцем прив'язки Іех регзопаїіз для вирішення усього кола питань у сфері міжнародного усиновлення відповідає також і сучасній практиці МПП. Наприклад, ч. 1 ст. 22 Ввідного закону до НЦУ закріплює, що усиновлення підпорядко­вується праву держави, громадянином якої при усиновленні є уси­новитель. Аналогічне положення міститься у § 1 ст. 22 польського Закону про МПП та ряду багатьох інших зарубіжних країн (Австрії, Грузії, Іспанії, Італії, Тунісу Угорщини, Швейцарії, Японії).

Частина перша коментованої статті, підпорядковуючи увесь комплекс питань, пов'язаних з усиновленням, особистому закону дитини та особистому закону усиновлювача, передбачає мож­ливість і іншого вирішення: «якщо усиновлювач — подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу». Про право, що визначає правові наслідки шлюбу див. коментар до ст. 60 цього Закону. Поряд з цим ще одним винятком з генерального колізійного пра­вила, яке відсилає спірні питання, що пов'язані з усиновленням, до особистого закону, є норми, що містяться в СК України. Так, ст. 286 СК встановлює, що усиновлення іноземцем або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без грома­дянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

2. Формула прикріплення Іех регзопаїіз використовується і при визначенні здатності особи бути усиновлювачем. Згідно із ч. 2 статті, що коментується, здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону. У різних державах по-різному визначаються умови здатності бути усиновлювачем. Підставами обмеження такої здатності можуть бути різні фактори (релігійні, національні, культурні, вікові тощо). Наприклад, за загальним правилом мінімальний вік усиновлювача за німецьким правом не може бути меншим 25 років (§ 1743 НЦУ). Стаття 343-1 ФЦК встановлює, що усиновлення може вимагати будь-яка особа, яка досягла 28-річного віку. За законодавством України таким правом володіє повнолітня дієздатна особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою ніж вісімнадцять років (ст. 211 СК України).

163

3. Наступна група колізійних приписів пов'язана з питаннями визначення правових наслідків усиновлення та його припинення. Цей аспект інституту усиновлення тісно пов'язаний з особою усиновлювача, а тому він підпорядковується особистому закону усиновлювача. Правовими наслідками усиновлення є те, що з мо­менту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням, а також вини­кають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому — між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. Усиновлення надає та накладає на усиновлювача і усиновленого права та обов'язки один щодо одного у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини та дитина щодо своїх батьків (ст. 232 СК України). Основним правовим наслідком скасування усинов­лення є припинення на майбутнє прав та обов'язків, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, та відновлення права і обов'язків між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.

4. Остання група питаннь пов'язана з правовідносинами, які виникають з приводу порядку нагляду та обліку усиновлених дітей. Колізійна норма, що встановлена для регулювання даного виду відносин, повторює колізійні норми попередніх частин ко­ментованої статті. Нагляд та облік дітей, усиновлених згідно із положеннями цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

Подоланню колізійних проблем інституту міждержавного уси­новлення покликана сприяти ціла низка існуючих двосторонніх договорів про правову допомогу та ряд міжнародних конвенцій. Переважна більшість договорів України містить колізійне правило, згідно із яким щодо усиновлення застосовується законодавство тієї договірної сторони, громадянином якої є усиновитель під час подання клопотання. Якщо усиновитель є громадянином однієї договірної сторони, а місце проживання має на території другої договірної сторони, тоді застосовується законодавство цієї договір­ної сторони (ст. 29 договору з Грузією, ст. 29 з Естонією, ст. 28 з Латвією, ст. 29 з Литвою, ст. ЗО з Польщею та ін.). Інша група договорів віддає перевагу колізійній прив'язці до законодавства держави, громадянином якої є усиновлюваний (ст. 28 договору з КНДР, ст. ЗО з Молдовою, ст. 28 з Кубою, ст. 36 з Чехією та ін.).

Серед уніфікованих норм міжнародного усиновлення заслуго­вують на увагу Гаазька конвенція про захист дітей та співробіт­ництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 р., Гаазька конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, та виз­нання рішень про усиновлення 1965 р., Мінська конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., Міжамериканська конвенція про колізії усиновлення неповнолітніх 1994 р., Європейська конвенція з усиновлення дітей 1967 р., Кодекс Бустаманте 1928 р. та ін.

164

Розділ X

КОЛІЗІЙНІ НОРМИ

ЩОДО СПАДКУВАННЯ

Стаття 70. Спадкові відносини

1. З урахуванням положень статей 71, 72 цього Закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.

1. Як загальне правило ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює, що відносини із спадкування визна­чаються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Ця норма корелює зі змістом ст. 1221 ЦК України, яка визначає місце відкриття спадщини. Завдяки цьому у разі, коли останнє місце проживання спадкодавця є невідомим, при визначенні права держави, з яким дані цивільно-правові відно­сини більш тісно пов'язані, необхідно керуватися приписами ч. 2 ст. 1221 ЦК України.

Разом з цим прив'язка Іех сютісіїіі у вітчизняному законодавстві є не єдиною, що застосовується у питаннях визначення спадкового статуту. Закон у ст. 70 робить істотний виняток: «якщо спадкодав­цем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був». Отже, у відповідності з коментованою нормою український закон допускає при визначенні права, що підлягає застосуванню до відносин у сфері спадкування, і прив'язки Іех раніае. Слід однак мати на увазі, що такий вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.

При вирішенні конкретних спадкових прав з іноземним еле­ментом на практиці виникають численні труднощі, які пов'язані з істотними відмінностями спадкового законодавства окремих країн. В різних країнах неоднаково визначаються види та підстави посмертного переходу спадкового майна, склад спадщини, час і місце відкриття спадщини, види заповітів, коло спадкоємців за законом, порядок здійснення спадкових прав, відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця тощо.

У національному колізійному праві різних країн світу склалося переважно два підходи при визначенні спадкового статуту даного виду цивільно-правових відносин. Перший виходить з єдності спадкового статуту, коли на основі єдиного спільного критерію визначається право, що підлягає застосуванню до спадкових від­носин як з приводу переходу нерухомого майна, так і з приводу переходу рухомого майна. Так, країнами, які до усієї спадщини в цілому (як до нерухомої, так і до рухомої її частини) застосо­вують єдину формулу прикріплення Іех раїгіае є: Алжир (ст. 16

165

ЦК), Греція (ст. 28 ЦК), Єгипет (ст. 17 ЦК), Італія (ст. 23 ЦК), Португалія (ст. 62 ЦК), Сирія (ст. 18 ЦК) та ін. Наприклад, ч. 1 ст. 25 Ввідного закону до НЦУ встановлює, що «правонаступ-ництво на випадок смерті підпорядковується праву держави, громадянином якої був спадкодавець на момент своєї смерті». Однак щодо нерухомого майна, яке знаходиться в межах країни, спадкодавець у розпорядженні на випадок смерті може обрати германське право (ч. 2).

Другий підхід грунтується на теорії «розщеплення спадкового статуту», який виявляється у застосуванні різних колізійних кри­теріїв для нерухомого та рухомого майна: спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а для регулювання відносин спадкування рухомого майна застосовується особистий закон спадкодавця (Іех сіотісіїіі або Іех раїгіае). Такий підхід є властивим в основному для країн сім'ї загального права (США, Великобританія та ін.) та деяких країн континентальної Європи (наприклад, ст. 34—35 польського Закону про МПП, ст. 1224 ЦК РФ та ін.).

У міжнародній практиці МПП також можна зустріти кілька прикладів уніфікації матеріальних норм спадкового права. Мова йде про Конвенцію стосовно колізії законів, що стосуються фор­ми заповідальних розпоряджень (Гаага, 1961 р.), Конвенцію про міжнародне управління майном померлих осіб (Гаага, 1973 р.), Конвенцію про єдиний закон стосовно форми міжнародного за­повіту (Вашингтон, 1973 р.), Конвенцію про право, яке підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна (Гаага, 1989 р.). Безсумнівний інтерес становлять також Кодекс Бустаманте (Гавана, 1928 р.), а для країн СНД і України у тому числі — Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 1993 р.). В процессі регулювання спадкових відносин, що містять іноземний елемент, значну роль відіграють двосторонні договори про надання правової допомоги, які укладені Україною з багатьма зарубіжними державами (зокрема, з Болгарією, В'єтнамом, Грузією, Естонією, Кубою, Литвою, Мон­голією, Польщею, Румунією, Угорщиною, Фінляндією та ін.).

Стаття 71. Спадкування нерухомого майна і майна, що підлягає державній реєстрації