1. До зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з ураху­ванням положень статей 49—51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

1. Вибір закону у сфері, визначеній нормою ст. 48, призводить до встановлення права, яким регулюються відносини, що вини­кають із недоговірних зобов'язань. В такому випадку говорять про статут недоговірного зобов'язання. При визначенні права, що застосовується до недоговірних зобов'язань, необхідно дати кваліфікацію даного юридичного поняття (див. коментар до ст. 7). Складність полягає в тому, що питання недоговірних зобов'язань регулюються у різних правових системах по-різному. Так, юри­дичні поняття, з яких складаються обсяг і прив'язка колізійних норм різних зарубіжних країн, можуть дослівно не співпадати, однак матимуть рівнозначний зміст, рівно як і навпаки. Напри­клад, вживане у вітчизняному цивільному праві поняття «набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» (гл. 83 ЦК України) у грузинському праві іменується «безпідставне збага­чення» (гл. З, розділ 2, книги 3 Особливої частини ЦК Грузії). Вічизняному терміну «недоговірні зобов'язання» у французь­кому праві відповідає термін «зобов'язання, які виникають без погодження» (розділ 4 книги III ФЦК) та ін. Значні розбіжності можуть мати місце не тільки у змісті дослівно однакових правових понять, айв інших питаннях правової кваліфікації недоговірних зобов'язань (зокрема, їх класифікації, підстав виникнення тощо). Так, розділ 4 книги III ФЦК, наслідуючи традиції римського права, відносить до недоговірних зобов'язань зобов'язання: з квазідоговорів, з деліктів та з квазіделіктів.

З цього слідує, що навіть наявність у внутрішньому праві різ­них країн однакових колізійних норм — ще не гарантія однако­вого вибору права, що підлягає застосуванню, а отже, це цілком реально може призводити до винесення судами різних рішень у цілком однорідних за своїм змістом справах, не кажучи вже про неоднорідні. Стаття містить колізійну норму, яка покликана вирішити проблему визначення права, що піддягає застосуванню до зобов'язань, які виникають з односторонніх дій. Відомо, що до таких зобов'язань відносяться правочини, для вчинення яких достатньо дії однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (ч. З ст. 202 ЦК України), наприклад, публічна обіцянка винагороди за віднайдення зниклої людини,

126

публічне оголошення конкурсу на заміщення вакантної посади, акцепт платіжної вимоги, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення та ін.

Особливість колізійного регулювання прямо випливає з природи одностороннього правочину, оскільки односторонній правочин характеризується вчиненням дії однієї сторони, то як критерій для визначення права, що підлягає застосуванню, віт­чизняний законодавець з урахуванням положень ст. ст. 49—51 цього Закону встановлює загальну колізійну прив'язку, згідно із якою до зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, застосо­вується право держави, у якій мала місце така дія. Схоже правило, наприклад, щодо ведення справ без доручення знайшло своє закріплення у ч. 1 ст. 39 Ввідного закону до НЦУ: «засновані на законі вимоги з ведення чужої справи підпорядковуються праву держави, в якій така справа здійснювалася».

Стаття 49. Право, що застосовується до зобов'язань про від­шкодування шкоди

1. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслі­док завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

2. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються правом цієї

держави.

3. Право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшко­дування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

4. Сторони зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шко­ди, у будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду.

1. У коментованій статті визначається статут зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Статут деліктного зобов'язання визначає підстави і межі відповідальності, умови звільнення від відповідальності, способи відшкодування, обсяг і розмір відшкодування тощо. Правила ст. 49 у повній мірі поширю­ються і на визначення права, що регулює відшкодування не тільки майнової шкоди, а і шкоди моральної. Зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди, які ще також називаються деліктними (сіеіісіз, пе§1і§епсе, ІоШ) мають недоговірний, відносний характер (хоча і виникають внаслідок порушення абсолютних прав) і спрямовані, за загальним правилом, на повне відшкодування заподіяної потерпілій особі (кредитору) шкоди. Приписи ч. 1 статті, що коментується, як керівний принцип в сфері зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, закріплюють класичну колізійну прив'язку «за­кон місця заподіяння шкоди» (Іех Іосі сіеіісіі соті85і). Зазначений

127

колізійний принцип підпорядковує зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди, праву держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Двосторонній характер цієї колізійної норми зобов'язує застосовувати закон місця заподіяння шкоди незалежно від того, де її заподіяно, — в іноземній державі чи в Україні.

В останній час регулювання деліктних зобов'язань у правових системах різних зарубіжних країн зазнало істотних змін: від виз­нання єдиного колізійного принципу — «закон місця заподіян­ня шкоди» — до законодавчого закріплення таких колізійних прив'язок, як «закон автономії волі», «закон суду», «закон спіль­ного місця проживання», «закон більш тісного зв'язку» та ін. Так, у ФРН одночасно застосовуються такі колізійні прив'язки, як «закон місця заподіяння шкоди», «закон місця настання шко­ди» та «закон спільного проживання потерпілого та заподіювача шкоди» (ст. 40 Ввідного закону до НЦУ). Поряд з цим ст. 41 цього Закону додатково встановлює, що якщо з правом будь-якої держави існує істотно більш тісний зв'язок, аніж з правом, яке було б визначальним згідно із ст. 40, то застосовується таке право. Австрійське право, в цілому дотримуючись кваліфікації місця заподіяння шкоди (ст. 48 Закону про МПП), додатково допускає застосування і принципу «автономії волі» (ст. 35).

2. Правила ч. 2 ст. 49 є першим винятком з принципу Іех Іосі деіісіі сотІ58і і поширюються виключно на зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди за кордоном. В його основу покладена така ознака, як наявність правопорядку, що спільно пов'язує його сторони. Такий самий варіант регламентації деліктних відносин передбачається у ст. 32 угорського Закону про МПП, ст. 835 ЦК В'єтнаму, ч. 2 ст. 1219 ЦК РФ та ін. Норма ч. 2 є типовою двосторонньою колізійною прив'язкою, яка виходить з принципу узгодження інтересів потерпілої сторони та делінквента і покликана не просто збалансувати інтереси, а головним чином спростити визначення права, що підлягає застосуванню та усунути можливість зіткнення різних правових систем. В цьому випадку доцільно було б підпорядкувати дане недоговірне зобов'язання дії закону цієї країни, що і робить вітчизняний законодавець. Виз­начення згідно з ч. 2 ст. 49 прав та обов'язків за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, необхідно здійснювати за правом цієї держави.

3. Частина третя коментованої статті є імперативним винятком з правила, що застосовується до зобов'язань про відшкодування шкоди. Якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для ви­моги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною, право іноземної держави не підлягає застосуванню в Україні. Наприклад, такий відомий німецькому праву вид делік­ту, як «загроза кредитоздатності» (§ 824 НЦУ) не є протиправною дією за законодавством України. Частина 5 ст. 1384 ФЦК перед­бачає деліктну відповідальність господарів і комітентів за збитки,

128

заподіяні їх слугами або особами, на яких покладено виконання доручення. Ситуація, коли за іноземним законом діяння визнається протиправним, а за законом суду — ні, отримала в літературі назву «негативні колізії»¹. Виріїлення цього питання за принципом Іех Гогі передбачається також у ч. З ст. 1129 ЦК Білорусі, де встановлено, що іноземне право не застосовується, якщо дія чи інша обстави­на, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди за законодавством Республіки Білорусь, не є протиправною.

4. Колізійна норма ч. 4 ст. 49 дозволяє сторонам зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, відступити від правил, встановлених ч. ч. 1—3 цієї статті, і обрати інший варіант колізій­ного вирішення проблеми. З метою спрощення та полегшення процесу вирішення спірних питань деліктного зобов'язання За­кон дозволяє сторонам недоговірного зобов'язання за взаємною згодою обрати право для врегулювання своїх відносин за умови дотримання відповідних вимог закону: а) вибір може відбутися тільки після виникнення зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди; і б) обрати можна лише закон суду, який вирі­шує спір (Іех Гогі), тобто право тієї держави, суд якої розглядає справу про відшкодування шкоди.

Подібна колізійна прив'язка міститься у ст. 42 Ввідного закону до НЦУ, яка встановлює, що «після настання події, що спричи­нила виникнення недоговірного зобов'язання, сторони можуть обрати право, якому воно повинне підпорядковуватися». При цьому не повинні зачіпатися права третіх осіб.

Цивільно-правова відповідальність за завдану шкоду здобула свою регламентацію і в численних міжнародних нормативно-правових актах (наприклад, Конвенція про цивільну відповідаль­ність за ядерну шкоду (Відень, 1963 р.), Ковенція про цивільну відповідальність у галузі морських перевезень ядерних матеріалів (Брюссель, 1971 р.), Конвенція про транскордонні забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979 р.), Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою (Брюссель, 1969 р.), Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою в результаті розвідки та розробки мінеральних ресурсів (Лодон, 1976 р.), Конвенція про збитки, за­вдані іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні (Рим, 1952 р.), Конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу (Афіни, 1974 р.), Конвенція про уніфікацію деяких правил щодо відповідальності за зіткнення суден внутрішнього плавання (Женева, 1960 р.), Конвенція ООН про відповідальність операторів транспортних терминалів у міжнародній торговлі (Відень, 1991 р.), Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, завдану при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом (Женева, 1989р.) та ін.

¹ Див.: Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В.М. Гайво-ронського, В.П. Жушмана. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 248.

129

Стаття 50. Право, що застосовується до відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)